Випуск 12 (37) - Taras Shevchenko National … › periodyka › pdf › journ ›...

Випуск 12 (37)

2013

Київський національний університет імені Тараса ШевченкаІнститут журналістики

ЖурналістикаНауковий збірник(заснований у 1976 р.)

Випуск 12 (37)

2013

3

Çì²ñò

Äî äæåðåë

Гандзюк Віталій. Національно-патріотичний світогляд подолян у публіцистиці газети «Наш шлях» (1919–1920) ....................... 5

Волобуєва Анастасія. Літературно-мистецька преса Києва 20–30-х рр. ХХ ст. ............................................................... 13

Сидоренко Оксана. Преса для дітей національних меншин у Радянській Україні (20–30-ті рр. ХХ ст.) ................................. 21

Хітрова Тетяна. Медійний дискурс радянської історичної пам’яті нашпальтах республіканських друкованих видань 50–60-х рр. ХХ ст. ... 27

Ãðàí³

Городенко Леся. Інтернет як засіб соціальної комунікації ......... 40

Мелещенко Олександр. Економна смерть журналістики ........... 49

Варич Марина. Тенденції розвитку жанру подорожнього нарису ..... 58

Василенко Микита. Постулати професійної етики в політичнійжурналістиці ...................................................................... 67

Зоріна Олександра. Блоги та блогерство в українській інтернет-журналістиці ......................................................... 76

Æàíðîâ³ ïîøóêè

Шебеліст Сергій. Простір незалежної думки: часопис «Критика» у системі української інтелектуальної періодики ..................... 84

Гаврилюк Інна. Реаліті-шоу на Українському телебаченні: різновиди,типологічні пріоритети, особливості функціонування ................... 90

Гіленко Ольга. «Кос Чагил на Ембі» Майка Йогансена в журналі«Радянська література» як зразок нарисів 30-х рр. ХХ ст. ........ 99

Герасимчук Надія. Тенденція занепаду фейлетону як жанру в сучасній українській пресі ................................................ 107

Свідоцтво про дер жав ну реєстрацію ви да но Дер жав ним коміте томінфор маційної політи ки, те ле ба чен ня та радіомов лен ня Ук раїни.

Серія КВ № 5744 від 10 січня 2002 р.

Усі пра ва за сте ре жені.По си лан ня на ма теріали цьо го ви дан ня під час їх ци ту ван ня обов'яз кові.

Го ло ва ред ко легіїВо ло ди мир Різун, д-р філол. наук

Го ло вний ре дак торНа та ля Си до рен ко, д-р філол. наукРе дакційна ко легія:Ва лерій Іва нов, д-р філол. наук,Олесь Гоян, д-р філол. наук,Іван Крупсь кий, д-р іст. наук,Во ло ди мир Сергійчук, д-р іст. наук,Олександр Мелещенко, д-р філол. наук,Ми ки та Ва си лен ко, д-р філол. наук,Леся Городенко, д-р наук із соц. комунік.,Анастасія Волобуєва, канд. наук із соц. комунік. (відповідальний секретар)

Рекомендовано до друку:вченою радою Інституту журналістики

Київського національного університету імені Тараса ШевченкаПротокол № 6 від 25 січня 2013 р.

По ста но вою пре зидії Ви щої ате с таційної комісії Ук раїни від 26 січня 2011 р.№ 105/1 збірник вклю че но до пе реліку на уко вих фа хо вих ви дань Ук раїни, в якихмо жуть публіку ва ти ся ре зуль та ти ди сер таційних досліджень на здобуття наукових

ступенів доктора і кандидата наук із соціальних комунікацій(постанова президії ВАК України від 12 березня 2011 р. № 3-05/1).

Жур налісти ка : на уко вий збірник / за ред. Н. Сидоренко. – К. : Інсти тутжурналістики КНУ імені Тараса Шевченка, 2013. – Вип. 12 (37). – 204 с.

У збірни ку висвітлю ють ся суттєві пи тан ня історії, те орії і прак ти кижур налісти ки; роз гля да ють ся про бле ми ста нов лен ня та функціону -ван ня за собів ма со вої інфор мації в Ук раїні та за її ме жа ми;досліджується творчість ви дат них діячів на публіци с тичній ниві.Для ви кла дачів, на уко вих працівників, жур налістів, аспірантів, сту -дентів, істо риків, куль ту ро логів.

Еле к трон ну версію на уко во го фа хо во го ви дан ня пе ре да но до Національ ноїбібліоте ки Ук раїни імені В. І. Вер надсь ко го на де по зи тар не зберіган ня тадля пред став лен ня на пор талі на уко вої періоди ки Ук раїни. Див.: http://www.nbuv.gov.ua (На уко ва періоди ка Ук раїни).

© Інсти тут жур налісти ки КНУ імені Та ра са Шев чен ка, 2013

4 5

Віталій Гандзюк,канд. наук із соц. комунік. (Вінниця)УДК 070: 32: 316.77 (477.43 /. 44) «1919–1920»

НАЦ²ОНАЛЬНО-ÏАòР²ОòИЧНИЙ ñВ²òОÃЛЯÄ ÏОÄОЛЯН

У ÏУБЛ²ЦИñòИЦ² ÃАÇЕòИ «НАШ ШЛЯХ» (1919–1920)

У статті розглянуто проблемно-тематичні домінанти позапар-тійної газети «Наш шлях», що виходила в 1919–1920 рр. у Кам’янці-Подільському. Визначено роль видання як носія інформації про кон-кретні факти життя громадян, перебіг визвольних подій, розвитоксуспільних стосунків, а також ефективного засобу для трансформа-ції серед населення ідей самостійності України.

Ключові слова: преса, газета «Наш шлях», Директорія, визволь-ний рух, самостійна держава, національна ідея, патріотизм.

і зміцненням влади Директорії УНР в Україні розпочався бурхливийрозвиток української преси. Вона розповсюджувалася великими тира-

жами й охоплювала все українське суспільство. Лише на Поділлі видава-лося понад 250 українських часописів, зокрема в Кам’янці-Поділь -ському – майже 40 [6, 39]. Сприяв цьому прийнятий Закон «Про держав-ну мову в УНР», яким українська мова проголошувалася «державною іобов’язковою для вжитку» на всій території України (Вісник ДержавнихЗаконів для всіх земель Української Народної Республіки. – 1919. –18 січ.). Видання виходили тільки з письмового дозволу міністра преси йінформації О. Назарука, мали реєструватися в штабі осадного корпусу йпроходити попередню цензуру (Последние новости. – 1919. – 1 янв.).

Різноманітні газетні матеріали є одним із важливих джерелдослідження історії національно-визвольних змагань. Вивченняпреси дає змогу не тільки відтворити хроніку подій, а й проаналізу-вати їх особливості, джерела, характер та історичне значення.

Масового розповсюдження на Поділлі в добу Директорії набулипозапартійні часописи. У Вінниці, зокрема побачили світ видання«Винницкая жизнь», «Маяк», «Народний голос», «Подольскоеслово», «Свободное слово», які поділяли й підтримували ідеюуряду щодо самостійності Української держави.

Äî äæåðåë

© Гандзюк В., 2013

Ïîñòàò³

Кравченко Світлана. Юзеф Лободовський та Україна: польсько-українські взаємини в публіцистиці 30-х рр. ХХ ст. ............... 113

Семенко Світлана. Портретний нарис у публіцистичній практиціОлени Пчілки ..................................................................... 126

Яблоновська Наталя. Ісмаїл Гаспринський про функції газети«Терджиман» .................................................................... 140

Борець Андрій. Дискурс нації в публіцистичній та епістолярній спадщині Петра Стебницького ................................................ 147

ìåä³àêîíòåíò

Монич Лілія. Літературно-критичні жанри як форма публіцистики на сторінках літературно-художніх видань«Всесвіт» та «Кур’єр Кривбасу» ........................................... 162

Чорнодон Мирослава. Гендерний контент сучасних періодичних видань для жінок в Україні ............................... 170

Талалай Валерія. Театральна періодика в сучасній Україні: особливості контенту .......................................................... 176

Хом’якова Любов. Літературно-художній компонент у тижневику «Дзеркало тижня. Україна» ............................. 183

Äèñêóñ³ї, îгëяäè, íàðèñè, ðåцåíз³ї

Школьна Олена. Палітра преси Запорізького краю ................. 191

Михайлин Ігор. Київська преса у світлі своєї історії ............... 195

Ç

ниці, а потім у Києві наголошував на тому, що у нас мусить бутихвилина за годину, день за місяць. А державний апарат робитьзараз навпаки: в місяць те, що повинен зробити в день… Нашезавдання – лише звернути увагу на те, що зараз повторюється стараісторія. Ми відстаємо від життя, ми гаємо золотий час. Ми мусимознать, що військове міністерство в два місяці зобов’язано дати такуармію, обучену й здисципліновану, яка б легко захистила східнікордони України. Це категорична вимога життя…» (1920. –18 трав.).

На звільненій від ворогів території відновив свою роботу урядУНР. Здійснювалися підготовча робота щодо земельної реформи,системи адміністрування, розгляд основ торговельної політики йплану оновлення промисловості, ревізія підвалин фінансової полі-тики і т. д. (Наш шлях. – 1920. – 22 січ.). Для вдосконалення адмі-ністративного апарату відбувся поділ губернії на землі: Брац -лавщина, Липовеччина, Вінницька земля і т.п.

За рахунок добровольців і оголошеної мобілізації зросла кіль-кість українського війська (Наш шлях. – 1920. – 20 лют.). Адже забраком військової сили «ніяка влада, навіть найдемократичніша,нічого не зробить для того, аби втілити в життя накази й закони –треба, щоб їх хтось підпирав силою» (Наш шлях. – 1920. – 15 квіт.).Успіхом увінчалися наступальні операції на Правобережжі таЛівобережжі.

Доказом несприйняття населенням політики більшовизмуможуть слугувати масові повстання проти запровадження комун.Усі запаси хліба селяни нікому не віддавали й тільки говорили: «Отприйде Петлюра: як він скаже, так і буде» (Наш шлях. – 1920. –20 лют.).

Тоді ж у газеті з’явилися повідомлення про зміну поглядів країнАнтанти щодо визнання незалежності Української Республіки.Проте такий крок викликав неоднозначну оцінку серед громад -ськості. Передусім домінувала думка, що в Західній Європі україн -ську справу розглядали тільки як чинник боротьби з більшовика-ми, а не захист інтересів трудового народу.

Крім того, вважалося, що подібним жестом «Антанта зновупрагне об’єднати під українським гаслом буржуазно-чорносотеннікола, але вже не російські, а українські, які візьмуть на себе веден-ня війни з комуністами Росії». Тож боротьба за національне визво-лення вбачалася не в підтримці Антанти, а в силах, «які її розпочи-нали, вели, підтримували і зможуть забезпечити соціальну і дер-жавну незалежність». Тобто малось на увазі проведення проти біль-

У листопаді 1919 р. у Кам’янці-Подільському почав виходити«Наш шлях» – щоденна демократична безпартійна газета (вид. –Український клуб у Кам’янці, з № 17 – вид. Українське коопера-тивне видавниче товариство «Селянин»; ред. – І. Косенко, з № 84 –ред. С. Шишковський) [3]. Газета друкувалась на тонкому біломуабо ж обгортковому рудому папері, обсягом 2–4 сторінки, форматом54х35 кв. см.

Серед головних тем, які розглядалися на сторінках «Нашогошляху», були події соціально-політичного, економічного та куль-турного життя, стосунки між Україною та Росією, Україною йГаличиною, життя і діяльність політичних партій, соціалізаціяземлі, аграрна реформа в УНР.

З-поміж офіційного трактування редколегією перебігу револю-ційних подій, становища Поділля в збройній боротьбі з денікін -ськими, польськими військами, більшовицькою окупацією, роз’яс-нення законів нового уряду УНР, новин з-за кордону (Америки,Німеччини, Ірландії, Росії) знаходимо аналіз місцевої та республі-канської преси, повідомлень по радіо, інформаційні повідомленняпро роботу земської управи, розгляд судових справ, звіти з засіданьміської думи, селянських з’їздів, новини з життя робітників, фей-летони, листи до редакції, огляди зарубіжної преси, історичні роз-відки, художні твори місцевих поетів тощо.

На початку 1920 р., коли після нетривалої дезорганізації в су -спільно-політичному житті та поразок на фронті Україна вкотрезробила спробу реанімувати визвольний рух, українське життяінтенсивно почало набувати нових обертів і спрямованості. Одначастина політичних діячів і проводирів національного руху виру-шила за кордон, зокрема у Варшаву, і там зосередила державотвор-чу діяльність (Наш шлях. – 1920. – 22 січ.). Інша – скупчиласьнавколо свого народного центру, що утворився на Київщині,Волині й Поділлі, куди повільно стягувалися залишки армії і дезароджувався процес зміцнення УНР.

У газеті «Наш шлях» почастішали матеріали, в яких висловлю-валися думки про те, якою повинна бути влада, як треба діяти, щозахищати. «Влада повинна бути одноликою, в якій би всі однаководумали, вірили і робили, – зазначено в одній з публікацій. – Владаповинна бути тверда, сміла, рішуча й уперта, м’якості, сентимен-тальності й нерішучості не повинно більше бути. Нарешті влада маєефективно працювати: для цього треба взяти в руки самих себе і всівиконавчі органи, бо там, окрім балачок, саботажу й ледарства,зараз нічого немає… Пан Головний отаман у своїй промові у Він -

Журналістика. Вип. 12 (37). 2013 До джерел

6 7

природа рішила взяти участь у цій боротьбі» [1, 58]. Внаслідокцього військові загони Червоної армії відступили. ЧастиниУкраїнської армії йшли на з’єднання з дивізією О. Удовиченка,який вважався справжнім, «досвідченим провідником козацтва»(Наш шлях. – 1920. – 15 квіт.).

Однак уже 5 червня Червона армія перейшла в контрнаступ,шматувала польсько-український фронт, тіснила війська [8].Вінницький повіт знову зайняли більшовики, і український урядзмушений був виїхати спочатку до Жмеринки, а потім – доПроскурова [4, 40]. Нетривалим було перебування Польської йУкраїнської армій у Києві: більшовики скупчили значні сили, а зКавказу викликали армію Будьонного. Поляки поспішно залиши-ли столицю. Побоюючись бути відрізаними від Польщі, вонивідійшли за Збруч [9]. У середині червня український уряд, порозу-мівшись з Головною Командою польського війська, тимчасовоюрезиденцією обрав Кам’янець-Подільський, де планував розгорну-ти законодавчу діяльність та координувати перебіг стратегічнихоперацій (Наш шлях. – 1920. – 20 черв.).

У цей скрутний момент Головний отаман С. Петлюра звернувсяз відозвою до всіх повстанців, окремих відділів, що самостійновиступили на боротьбу проти «насильника – московського комуні-ста», в якій закликав: «Коли ми будемо битись не поодинці, а орга-нізовано, вкупі, коли ми будемо бити ворога не розчепіренимипальцями, а міцно стиснутим кулаком, тоді наша боротьба будеуспішною. Наказую: зголошуватися до начальників найближчихукраїнських військових формувань, де вони будуть приймати звеликою радістю і направляти для переорганізації в сталі і дієвічастини» (Наш шлях. – 1920. – 18 трав.).

Однак очікуваного результату подібне звернення не дало. Улипні польські й українська війська продовжували відступати, аЧервона армія оволоділа Летичевим, Проскуровим, Кам’янцем-Подільським (Наш шлях. – 1920. – 9 лип.). Польські й українськізбройні формування відійшли за Збруч і на території краю було від-новлено радянську владу.

Крім інформації про перебіг збройної боротьби армії УНР занаціональне визволення, позапартійна газета «Наш шлях» можедати цінні відомості про розвиток народної освіти. Тоді передМіністерством народної освіти стояло кілька головних завдань: по-перше, потрібно було організувати на місцях шкільні управи, при-значити губернських і повітових комісарів освіти; для проведенняреформи нової вільної української школи омолодити склад праців-

шовицької окупації спільних українсько-польських воєнних дій,які на кінець лютого 1920 р. набули широкого розмаху (Нашшлях. – 1920. – 26 лют.).

Відчувши реальну користь від такої співпраці, навесні урядиУНР і Польської Республіки уклали між собою договір, за якимПольща зобов’язалася допомогти Українській армії звільнитиУкраїну від більшовиків, водночас відшматувавши від неї майже162000 кв. км території з населенням 11 млн осіб [5].

Важливе значення для майбутніх спільних воєнних дій малопідписання військової конвенції, згідно з якою Армія УНР перехо-дила в підпорядкування польського командування. На її основі з25 квітня 1920 р. почався похід на Україну об’єднаних армій військПольщі та УНР. Із закликом до населення України терпеливо пере-носити всі труднощі воєнної доби, по можливості допомагати поль -ським збройним формуванням у їхній боротьбі за визволення краювід ворогів звернувся Й. Пілсудський.

Навесні 1920 р. Поділля знову опинилося у вирі війни. Шляхвизволення краю від більшовиків розпочався з Гайсина. Вирі -шальну роль у цьому відіграли Київська дивізія, повстанці підпол-ковника Волинця та 5-й кінний полк. Командир останнього сотникГлибовський був смертельно поранений у бою. Згодом армія форсу-вала Південний Буг, визволила Тульчин. Згідно з повідомленнямипреси, наприкінці квітня польськими й українськими військамище було звільнено Малин, Хмільник, Бердичів, Бар (Наш шлях. –1920. – 5 трав.).

30 квітня – 4 травня бої відбувалися в прифронтовій смузібільшовицької армії. Отаман Тютюнник, який керував однією здивізій, прорвав фронт і захопив Вапнярку (Наш шлях. – 1920. –14 трав.). «Липовець і його околиці теж очищені від більшовиків, –писала тоді газета «Наш шлях». – Вигнали їх звідси повстанці, якізайняли цілу низку міст, містечок і сіл. Перед повстанськими заго-нами більшовики тікали в паніці. Зараз в Липовці властиво жодноївлади нема. Польських військ у даний момент теж нема, місцевіорганізації вислали до Вінниці делегацію за інформаціями…» (Нашшлях. – 1920. – 6 трав.).

Особливо запеклий бій розгорівся біля с. Джугастри на Крижо -пільщині. У ньому взяли участь не тільки козаки, а й нестройові,серед яких був армійський священик П. Пащевський. «Страшеннавесняна буря доповнювала картину бою, – зазначав командувачармії, генерал М. Омелянович-Павленко. – Гуркіт грому змішував-ся з гарматними вибухами. Курява закривала обрій. Здавалося, що


8 9

ної влади, потреба підвищення освітнього рівня священства.Формуванню національно-релігійної свідомості сприяло ознайом-лення читачів із життєвим і творчим шляхом представників духов-ної та світської інтелігенції.

Отже, в добу Директорії УНР проблемно-тематичною домінан-тою позапартійної газети «Наш шлях» була боротьба за утверджен-ня національної ідеї, згуртування та громадянську активністьукраїнства Подільського реґіону. У цій боротьбі простежуваласяспрямованість видання на селянську аудиторію, якої не торкнувсятакою мірою, як жителів міста, процес денаціоналізації суспіль-ства. Водночас газета давала змогу простежити розбіжності щододержавного устрою між національно-демократичними силами вперіод правління в Україні уряду Директорії, внутріпартійнуборотьбу в основних партіях навколо альтернативи: радянськавлада чи демократія, диктатура пролетаріату чи народовладдя.

1. Бабицький В. Зимовий похід 1919–1920 рр. і Вінниччина /В. Бабицький // Тези доп. 11-ої Вінниц. обл. іст.-краєзн. конф. –Вінниця, 1992. – С. 58.

2. Березовська Л. Проблема реформування шкільної освіти у працяхукраїнських педагогів 1917–1919 рр. / Л. Березовська // Історія вшк. – 2003. – № 4. – С. 11–15.

3. Білінський М. Часописи Поділля : історико-бібліографічний збір-ник з нагоди 150-ліття першої газети на Україні та 10-ліття існуванняУРСР / М. Білінський, Н. Співачевська, І. Кревецький. – Вінниця,1927–1928. – 156 с.

4. Малигін А. Вінниччина в добу Директорії / А. Малигін // Тезидоп. XV Вінниц. обл. іст.-краєзн. конф. (14 трав. 1996 р.). – Вінниця,1996. – С. 40–41.

5. Малик Я. В боротьбі за українську державність: преса Галиц. стрі-лецтва / Я. Малик, І. Крупський // Армія України. – 1993. – 5 жовт.

6. Мукомела О. Розстріляне слово : матеріали до енцикл. словника«Українська журналістика в іменах» / О. Мукомела, М. Романюк. –Л., 1995. – 80 с.

7. Собчинська М. Подільська газета «Наш шлях» про проблеми осві-ти в УНР / М. Собчинська // Тези доп. XIV Вінниц. обл. іст.-краєзн.конф. (5 верес. 1995 р.). – Вінниця, 1995. – С. 60–61.

8. Станович М. «В бурю та серед скель...» / М. Станович //Вінниччина. – 1992. – 7 листоп.

9. Станович М. «Запануєм, браття милі, в червоній сторонці...» /М. Станович // Вінниччина. – 1992. – 14 листоп.

ників освіти більш підготовленими працівниками; перевестинавчальні заклади на українську мову викладання; з метою спря-мування в нормальне життєве річище провести педагогічну й адмі-ністративно-господарську ревізію шкіл.

Виходячи зі своїх ідейних позицій, газета давала різножанровіпублікації, які розкривали широку палітру питань педагогіки,школи, навчання і виховання в УНР. Їхні автори висловлювалиміркування про створення єдиної української школи, яка була бнаближеною до життя дитини, відповідала б своїм змістом вимогампедагогічної науки [2, 11]. «Наш шлях» друкував нариси про на -родних учителів, аналітичні статті «Державна школа в небезпеці»,«Культурний рух на Україні в часи революції», зверненняВсеукраїнської учительської спілки з приводу загрози українськійшколі від навали денікінців «До педагогів всього світу!», міністер -ські розпорядження, у тому числі й головноуповноваженого урядуУНР з питань освіти І. Огієнка, рецензії С. Русової та ін. [7, 60].

Серед величезної кількості зафіксованих газетою подій і фактівзнайшлося місце і для відомостей про культурне життя. Громадськіорганізації, що діяли в Кам’янці-Подільському, іррегулярномудержавному центрі УНР, доклали чимало зусиль для поширеннясеред населення знань про українську культуру, історію, літерату-ру. Осередками цієї праці стали місцевий державний університет,міська організація товариства «Просвіта», Український і Робіт ни -чо-селянський клуби. «Наш шлях» фіксував факти, пов’язані звиступами національних хорових колективів, друкував театральнівісті, інформував про музичні концерти, гастролі відомих співаків,відзначення пам’ятних дат української культури та міських масо-вих заходів.

Крім того, що газета пропагувала українську освіту, науку, літе-ратуру й мистецтво, вона також долучалася до боротьби за автоке-фалію та українізацію православної церкви, виступала за подоланняімперських стереотипів та антиукраїнських настроїв у релігійнійсфері. Зокрема, розташування в Кам’янці-Подільському уряду УНРта численних культурно-освітніх установ, перебування там інтелек-туальної еліти українського суспільства зумовили цінність газетноїперіодики як репрезентанта церковно-визвольних процесів.

Матеріали газети охоплювали широке коло питань, пов’язанихзі становленням УАПЦ, серед яких виступи проти руйнівного впли-ву російського православ’я та його апологетів як засобів денаціона-лізації українського народу, відносини між державою і церквою,деморалізація духівництва представниками московської централь-


10 11

Анастасія Волобуєва, канд. наук із соц. комунік. (Київ)УДК 304: 477: 070

Л²òЕРАòУРНО-ìИñòЕЦЬКА ÏРЕñА КИЄВА20–30-Х РР. ХХ ñò.

Розкрито контент літературно-мистецьких видань міста20–30-х рр. ХХ ст., проаналізовано авторський склад часописів,визначено їхній внесок у розвиток культурного життя Києва

Ключові слова: журнал, 20–30-ті рр., тематичний контент, автор.

ітературно-мистецька періодика України 20–30-х рр. ХХ ст.невід’ємно пов’язана з історичними віхами свого часу. Так,

журнал «Музагет» (1919) зазначає, що його історія «довга і болюча,близько зв’язана зі всією мінливістю історії українського культур-ного руху» [3, 5].

Тож мета статті – дослідити контент літературно-мистецькихвидань Києва 20–30-х рр. ХХ ст., розкрити їхню роль та визначитимісце в історії української журналістики. Періодичні видання літе-ратурно-мистецького спрямування заслуговують на об’єктивне,детальне вивчення та дослідження своїх позалітературних чинниківрозвитку, ідейно-тематичної спрямованості, а також наукове вив-чення змістових уподобань авторів, їхнього ставлення до обранихтем, проблем, визначення авторського внеску в розкриття та вирі-шення цих проблем.

На сьогодні вітчизняна мистецька періодика зазначеного періодудостатнім чином не досліджена. Цьому є багато причин, зумовленихісторичними передумовами, зокрема переоцінкою цінностей тапереглядом історії державності в цілому. Наявні попередні доробки,зроблені за часів СРСР, в основному стосувалися більшовицько-радянської преси та часто були заполітизованими [5, 199]. Такідослідження не можна назвати всебічними, оскільки вони виключа-ли всі згадування про українську періодику, наприклад діаспорнучи позапартійних публіцистів-літераторів, уникали в матеріалахзгадувань про публіцистику та її представників українського націо-нального та патріотичного спрямування. Дослідник Г. Рудий зазна-чає: «Об’єктом вивчення радянських джерелознавців була більшо-вицько-радянська преса, а дослідники діаспори, переважно, зосе-

В статье рассматриваются проблемно-тематические доми -нанты внепартийной газеты «Наш путь», которая выходила в1919–1920 гг. в Камянец-Подольском. Определены роль издания какносителя информации о конкретных фактах жизни граждан, ходосвободительных событий, развитие общественных отношений, атакже эффективного средства для трансформации среди населенияидей самостоятельности Украины.

Ключевые слова: пресса, газета «Наш путь», Директория, освобо-дительное движение, самостоятельное государство, национальнаяидея, патриотизм.

The problem-thematic dominants of non-party newspaper «Our way»,which went out in 1919–1920 in Kamyanec-Podol’skom, are examined inthe article. Certainly role of edition as carrier of data about the concretefacts of life of citizens, course of liberation events, public relations, and alsoeffective mean for transformation among the population of ideas ofindependence of Ukraine.

Keywords: the press, newspaper «Our way», Directory, liberationmovement, independent state, national idea, patriotism.


12 13

Л

© Волобуєва А., 2013

украинского театра был ровен и однообразен до тошноты. В болоте«малороссийщины», культивированной Ник. Садовским, тонуловсе, живое» (1922. – № 1. – С. 14); «Интерес к пьесам Л. Украинкиповел весной этого года к основанию в Киеве артистом Е. Коханенкоособого театра им. Леси Украинки, составившего на первых порахрепертуар исключительно из ее пьес. Однако, это интересное, номаложизненное начинание не дало плодов и оказалось весьма недол-говечным» (1922. – № 1. – С. 15).

Деякі видання стоять на захисті ідеї національного відродження(«Наше минуле», «Музагет»). Ю. Іванів-Меженко у статті «Твор -чість індивідуума і колектив» зазначає: «Натовп, що руйнує старе, інамагається утворити нові цінности, більш вартісні з його кута зору,не хоче визначати старих, нібито доказаних аксіом, на яких будува-лась психольогія творчости минулого, мабуть, і вузкоклясового (якто допіру звикли звати), але все ж таки прекрасного, особливо зараз,під час болючого страждання від руїни, і майже абсолютного зни-щення здобутків так званої «буржуазної культури»…Творчі сили,що в сьогоднішній час повинні творити щось нове, ще нечувано ініким не передбачене ще вчора, не встигли дійти до стями від тогонападу на всі традиції і звички, на яких зараз наліплено етикетки зплямуючим написом «негідно народові», не можуть стати на ґрунтміцними ногами, не можуть знайти того, що зветься «внутрішнєсамовиправдання творчости…Трагедія сучасного поета, трагедіямистця – це є трагедія тої культури, що занадто дорого цінуваласама себе і яку дуже низько поцінував власний нарід» (Музагет. –1919. – № 1–3. – С. 65).

Є й такі видання, що схвально прийняли нові зміни в суспільстві,однак мають різні з комуністичною владою ідеали («Аванґард»,«Зори»). Вони зазначають: «Творить в таких условиях могут лишьгений, журналист да безымянный поэт – на час. Литература, какединый организм, может существовать совсем в иной плоскости.Гений в ней не умещается, журналист соскальзывает в низшие обла-сти. Гении стараются не рождаться в эпохи социальных катастроф.Журналисты в эти эпохи плодятся быстро и благополучно. Поэт – надень разрешится блестящим фейерверком «общенародных» слов иисчезнет» [2, 26]. Е. Лундберг у журналі «Зори» також констатує:«расстерянность искусства .., которую не прикрыть стилизованнойзавесой слов – новейших художественных манифестов и «руководя-щих» статей о новом, социалистическом искусстве, о новой, социа-листической, культуре» (1919. – № 1. – С. 21). Автор переконаний,що революція дала життя різним верствам, вивела нові класи,

реджували основну увагу на виданнях націонал-демократичногоспрямування» [4, 78].

На сьогодні літературно-мистецька періодика найчастіше є пред-метом наукового дослідження з позицій літературних угруповань.Зокрема, з цього аспекту періодику вивчають С. Жадан, Т. Стоян,О. Собачко, І. Клименко та ін. Актуальним є й питання визначеннятипології мистецької преси. Це, скажімо, роботи В. Собіянського,А. Білик.

За нашими підрахунками, кількість літературно-мистецькоїпреси Києва за період 20–30-х рр. ХХ ст. становить понад 50 видань.Особливої уваги заслуговують такі часописи, як «Наше минуле»(1918), «Зритель» (1918), «Куранты искусства, литературы, театраи общества» (1918), «Музагет» (1919), «Зори» (1919), «Искусство»(1922), «Литература. Искусство» додаток до «Красной Армии»(1922), «Отблески» додаток до «Пролетарской правды» (1922),«Західня Україна» (1928–1931), «Аванґард» (1930).

Притаманними для всіх літературно-мистецьких видань дослід-жуваного періоду є: хронологічні відомості про тогочасне мистецькета літературне життя в Україні – часто суто інформаційного харак-теру; аналітично-критичний матеріал – залежно від політичногонапряму видань наявна проблематична різноплановість такої інфор-мації; довідково-рекламна інформація – всі видання мають репер -туар театрів та цирків, анонси, оголошення приватного характеру.

Хронологічні відомості культурного життя країни часто відсто-ронені від політичного ладу та настроїв народу. Вони відкриваютьпанораму життєдіяльності провідних театрів, кінотеатрів столиці,імена відомих режисерів, акторів та інших діячів культури. Їхняінформація не має агітаційного характеру або політичного підтек -сту. Часто матеріали супроводжують «спокійні» шаржи, карикату-ри, малюнки та фотографії («Міський театр (відкриття сезону)»Борея, «Троїцький Народний Дім», «Інтимний театр», «На прим’є -рі» М. Лінського, «Театр М. К. Садовського» С. Молодовського).

Окремої уваги заслуговують публікації аналітично-критичногоспрямування. Досліджувані видання можна умовно поділити на тригрупи. Перші чітко дотримуються визначених комуністичних док-трин («Отблески», «Красная звезда», «Гарт», «Зритель», «Искус -ство»). Такі часописи нищівно критикують українську культуру.Так, наприклад, журнал «Отблески» у статті «На распутьи (о судь-бах и перспективах украинского театра)» гостро засуджує «малоро-сійщину» в національних театрах: «5 лет назад такой заголовок встатье об украинском театре был бы невозможен: тогдашний путь


14 15

му номері надруковано статтю «До історії галицької руїни» С. Єфре -мова про окупацію Галицької України у 1914 р. (С. 58–65).

Більш популярними у 30-х рр. стають подорожні нариси. В аль-манасі «Аванґард» опубліковано серію матеріалів Олекси Влизька«Поїзди йдуть на Берлін» («Історія закордонного пашпорту»,«Притони» та «Ваш труп зі Шире») (1930. – № а, b). Представлено вчасописі й репортажі, скажімо, «Спорт у Берліні (сторінки із щоден-ника берлінського спортсмена)» (1930. – № b), «Іван ІвановичКирпота» О. Перегуди (1930. – № b).

Саме на сторінках альманаху «Аванґард» світ побачив кіносце-нарій «Земля» О. Довженка (1930. – № а), «новий жанр роману, щоґрунтується на історичних фактах» Віктора Петрова «Мовчущебожество» про М. Куліша та Марка Вовчка (1930. – № а). Міститьчасопис й чимало критичних матеріалів. Це, зокрема, роботиГ. Шкурупія, К. Малевича, П. Мельника, В. Петрова, Д. Голубенка,О. Полторацького, С. Третьякова, О. Перегуди («Нове мистецтво впроцесі розвитку української культури», «Реконструкція мис -тецтв», «Черговий блеф М. Хвильового (з приводу однієї небезпе-ки)», «Літературний ломбард», «Знахабніла пошлятина», «Ма -ленькі наслідки великого жанру», «Народний Мазайло»).

На шпальтах багатьох літературно-мистецьких видань зазначе-ного періоду опубліковано поезії, в яких поети висловлювали власнісумніви і тривоги з приводу загальної руйнації та пануючого хаосу.Щоправда, поезії, викладені на сторінках журналів «Отблески»,«Красная звезда», мають трохи інший характер. Вони спрямованіна уславлення нової політичної сили та підняття патріотичного духусеред нових бійців за соціалізм («Плотничья», «Иголочка (Трио ле -ты)», «…Здравствуй, чумазый мой сын, закоптелых заводов пи то -мец…», «Мы» С. Окова, «В швейной мастерской» Г. Корнєєва, «Жа -жда знаний» Демобилізов. кр. сн. А. Смирнова, «В труде» Б. Глін -чука, «Во имя грядущого» Т. К., «Призывник» С. Стройнова).

На сторінках часописів 20–30-х рр. знаходимо й цінні бібліогра-фічні дослідження, рецензії, критичні відгуки, які містилися в роз-ділі «Бібліографія».

Наприклад, рецензія на збірку віршів О. Грудницького «П’ятьбрязків пензля» Ю. Меженка (Іванова) (Музагет. – 1919. – № 1–3. –С. 158); схвальний відгук на додаток до газети «Красная армия»журнал «Красная звезда» В. (Отблески. – 1922. – № 1. – С. 18); кри-тичний відгук на збірку Олекси Влизька «За всіх скажу» (1927)М. Доленка (Гарт. – 1927. – № 2–3. – С. 135); рецензія на збіркупоезій Гео Коляди «Futur – Extra» Л. Піонтека (Гарт. – 1927. –

зокрема клас «варваров». Однак «приход этих варваров современно-сти» діє на літературу нищівно, як і «крушение всех глупостей». А нафактах ці варвари «всех решительно революций совмещают роман-тизм и реализм одновременно. Это загадочное сочетание…» [2, 26].

Тож перед культурним осередком постає питання «Принять илиотвергнуть?» [2, 26] нову культуру, історію, суспільство.

Рубрики досліджуваних видань мають такі універсальні назви:«Наші шаржі», «Огляд преси», «По театрах», «У світі художників»,«Глядач», «Театр і екран», «Поезія» / «Поезії», «Оповідання», «Лис -ту вання», «Нотатки», «Книжки й письменники», «Книжки. Жур -нали. Газети», «Щотижневики. З іноземної літератури», «Ве селасторінка», «За кордоном», «Спорт» «Бібліографія» / «Критика ібібліографія», «Хроніка», «Оголошення». Майже половина дослід-жуваних видань взагалі без чітко визначених рубрик. Однак публі-кації таких часописів мають однаковий тематичний характер тапостійне місце розташування.

Вагоме місце в літературно-мистецькій періодиці 20–30-х рр.ХХ ст. належить художнім творам. Адже саме література одна зперших відгукується на будь-які зміни в суспільстві. У досліджува-них джерелах наявні майже всі існуючі літературні жанри, у томучислі частушки, гуморески, етюди, казки, есе тощо («В степ», «Зу -стріч» П. Коменданта, «Чуже свічадо» Г. Михайличенка, «Етюд»,«Смуток» Михайла Жука, «Казка про змарагд» Галини Журби,«Плуг», «Міжпланетарні інтервали», «І Бєлий, і Блок, і Єсенін, іКлюєв» П. Тичини, «Порозпліталися гірлянди», «Вороногривийкінь», «Там, де втомно в темінь тоне» Д. Загула, «Весняні панни сон-цем п’яні», «Замірає акорд перехідний» К. Поліщука, «Печаль ініжність», «О, ген милуюсь плесами» М. Терещенка, «Черничка»,«Пошлю свою душу в юрбу», «Рабиня» О. Слісаренка, «Таємниця»,«Лебедина пісня», «Я закоханий в очі твої» В. Кобилянського).

Містяться й публіцистичні кіносценарії, мемуари й листуванняісторичних діячів, матеріали з історії України, а також інтерв’ю тарепортажі. Наявність мемуарів і листування історичних діячів,матеріалів з історії політичного та національного рухів на теренахУкраїни у той складний історичний час пояснюється метою жур -налу «Наше минуле». «В часи величнього відродження і зро -сту…національности і культури» видання є «своєчасним»; на йогосторінках друкуватимуть все, що висвітлює «невпинну боротьбуукраїнського народу за його політичні права й одвічні демократичніідеали, а також національну своєрідність його традицій в письмен-стві, культурі й мистецтві» (1918. – № 1. – С. 5). Так, уже в першо-


16 17

про культурне життя міста: «Осіння скрипка. Театр «Соловцов»Nemo, «Державний народний театр» Litera, «Театральні «мішочни-ки». Гастролі «Бі-ба-бо» Нео-киянина, «Криза в театрі ім. Шев -ченка» D’op, «Разом чи окремо» D’op, «На диспуті про ексцентрич-ний театр» D’op, «Два таланти» La Bemol, «Студія молодої ліри» LaBemol. У часописах «Зори» та «Искусство» огляди книжок та пресипідписано криптонімами «Г. К.», «А. Д.», «А. Г.» та «М. А.».

Псевдонімами та криптонімами в літературно-художньо-науко-вому додатку «Отблески» до газети «Пролетарская правда» підписа-но матеріали з гострою політичною сатирою, скеровані проти воро-гів «Країни рад»: «Красные открытки товарища Никитки» Ни кит -ки, «Пусть здравствуют наши красные смехуны», «Перво сорт ныехимики» А-к, вірші та байки від Дяді Кіндрата, фейлетони та гумо-рески «Конференция милосердия» Барабанщика Петруши, «Ах,когда бы… не послушался я бабы!» Антапки, «Сфиксатуар» Д. К.

Літературно-мистецька періодика Києва 20–30-х рр. ХХ ст.відображає всі сфери культурного хаосу та розладу, який відбувавсяв країні. Зафіксовано внутрішній конфлікт української культури вцілому: феєричні настрої щодо нового, революційного часу та водно-час вагання щодо цих хитких пролетарських цінностей та настанов;намагання витримати і зберегти національну особливість і водночасзвернення до зарубіжних цінностей. Саме у мистецькій періодицізазначеного періоду можна знайти ознаки самоідентифікації, пошу-ку «вірного шляху» супротив накинутим ідеологічним догмам.Часом трапляється й дискусія «пролетарських» письменників(лояльних до панівної Комуністичної партії) і так званих «попутни-ків» (приховано виступали проти влади та прагнули дотримуватисяпринципу об’єктивності в мистецтві) [1, 78].

Дослідження контенту зазначених видань має неабияке значен-ня, оскільки періодика має необхідні інструменти реагування на всісуспільно-політичні зміни. Вони – відтворення часу, і на сьогоднібагато з них є єдиними у своєму роді історичними джерелами.

1. Лавріненко Ю. Розстріляне відродження : антологія (1917–1933:Поезія – проза – драма – есей / упор., передм., післямова Ю. Лаврі -ненка.; післямова Є. Сверстюка. – К. : Смолоскип, 2008. – 976 с.

2. Лундберг Е. Литература и искусство / Е. Лундберг // Зори. –1919. – № 1. – С. 26.

3. Музагет. – 1919. – № 1–3. – Січ.–лют./берез. – 170 с. 4. Рудий Г. Я. Охорона і збереження пам’яток історії та культури

в Україні (за матеріалами української періодики 1917–1941 рр.) /

№ 2–3. – С. 136); гостра рецензія на другий номер літературно-художнього журналу «Вапліте» (1927) Д. (Гарт. – 1927. – № 2–3. –С. 139). Важливим є бібліографічний покажчик «Ucrainica. Книжкиі неперіодичні видання років 1914–1917» (Наше минуле. – 1918. –№ 1. – Лип.–серп. – С. 192), підготовлений до публікації О. Гу цалом.

Тематичний контент будь-якого видання залежить певнимчином від авторського складу. Постаті публіцистів та інших допису-вачів є визначальними для авторитетності видань, а в часи гострогополітичного протистояння також і схильності до періодичного орга-ну різних угруповань. Крізь досліджені часописи зазначеного періо-ду пройшла плеяда видатних публіцистів, істориків, громадсько-політичних діячів. Це відомі імена або псевдоніми, за якими не при-ховували своїх життєвих позицій прихильники визвольного рухуУкраїни та культурного національного самоствердження.

У журналі «Наше минуле» друкували свої матеріали І. Айзен -шток, Д. Антонович, акад. Д. Багалій, В. Барвинський, С. Єфремов,М. Зеров, Ю. Іванов-Меженко, В. Міяковський, проф. І. Огієнко,С. Петлюра, О. Кисіль, П. Стебницький, О. Гуцало, О. Білецький таін. Майже сотня дописувачів «дала згоду» брати участь у журналі.Такий авторський склад пояснює високий літературний і науковийрівень щоквартальника.

Намагаються зробити «вільною трибуною» видавці та авторижурнал «Музагет». До участі в часописі «Товариством запрохано»учасників однойменної групи і визначних публіцистів та літераторівтого часу: В. Бульварова, М. Бурачека, П. Вірина, М. Зерова, П. Зо -рева (Филиповича), П. Ковжуна, І. Михайлича, І. Майдана, В. Мія -ковського, Я. Можейка, К. Поліщука, О. Хомика та ін.

Окремо треба виділити авторів журналу «Аванґард» (1930), якізробили мову журналу цікавою та образною. Особливо насиченими єаналітичні та критичні статті Г. Шкурупія, О. Перегуди, О. Пол то -рацького, П. Мельника, І. Товарця, О. Влизька. До речі, твориОлекси Влизька, зокрема надруковані в журналі «Літературнийярмарок» М. Хвильового, «були знищені разом з поетом» [1, 27].Тож сторінки уцілілого журналу залишилися чи не єдиним джере-лом видавничої праці популярного літератора.

Поряд із відомими публіцистами літературно-мистецька періоди-ка має й чимало анонімних дописувачів. Ця категорія публі цистів,мабуть, не дуже впевнено ступила на новий шлях «будівництва соціа-лізму», ще не мала сили говорити впевнено від самих себе [1, 27].

Часто псевдоніми та криптоніми в літературно-мистецьких часо-писах використовувалися в театральних рецензіях та матеріалах


18 19

Оксана Сидоренко, асп. (Київ)УДК 007.01

ÏРЕñА ÄЛЯ Ä²òЕЙ НАЦ²ОНАЛЬНИХìЕНШИН У РАÄЯНñЬК²Й УКРАЇН²

(20–30-ò² РР. ХХ ñò.)

У статті розглянуто тематично-змістові аспекти періодичнихвидань для дітей, що видавалися на території Радянської Україниу 20–30-х рр. ХХ ст. і відповідали вимогам ідеологічного виховання під-ростаючого покоління в середовищі поляків, німців, греків, євреїв таінших національних меншин.

Ключові слова: періодика для дітей, національні меншини, редак-ційна політика.

идання для дітей на території Східної України наприкінці ХІХ – впершій половині ХХ ст. розрізнялися не тільки за своєю тематич-

ною та ідеологічною спрямованістю, а й враховували національнийчинник. Скажімо, редакції видань «Молода Україна» і «Чи тайте, діти!»свій зміст орієнтували на українських читачів. Ціла низка періодики врізних містах Східної України призначалася єврейській аудиторії(«Молодая Иудея», «Заря», «Колосья», «Моло дой Израиль», «ЮныйИзраиль», «Хапрахим», «Цветник Иудеи», «Домой в Сион», «Еврей -ская молодая мысль», «Еврейское юношество»). Місця їхнього видан-ня – Одеса, Луганськ, Кременчук, Ялта, Київ, Лохвиця Полтавськоїгубернії. До кримськотатарської дітвори звертався «Алеми-субън»(«Дитячий світ») – додаток до газети «Терджиман» у Сімферополі.

Із встановленням радянської влади й утворенням УРСР пресадля дітей теж дотримувалася національного «розподілу». Цен -тральне бюро Комдитруху і спеціальне видавництво – Держ -комнацменвидав (Укрдержнацменвидав) подбали про заснуванняцілої низки своїх органів, що видавалися різними мовами. Так,з’явились у світ журнал болгарською мовою «Бъди готов!» («Будьнапоготові!») у Харкові (1929–1938); кримськотатарський часопис«Ми ленінджілер» («Молоді ленінці») у Сімферополі (1930–1941);видання грецькою мовою «Неос махітіс» («Юний боєць») і згодом«Піонерос» у Маріуполі на Донеччині (1931–1937).

Г. Я. Рудий / наук. ред. В. О. Горбик. НАН України. Інститут історіїУкраїни. – К. : Інститут історії України, 2011. – 204 с.

5. Собіянський В. Типологія театрально-мистецьких періодичнихвидань України 1920-х рр. / В. Собіянський // Історіографія. Джере -лознавство // http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Nvkkarogo/2010_7/196_215.pdf.

Раскрыт контент литературно-художественных изданий города20–30-х гг. ХХ в., проанализирован авторский состав журналов, опре-делен их вклад в развитие культурной жизни Киева.

Ключевые слова: журнал, 20–30-тые гг., тематический контент,автор.

The content of 20–30s of the twentieth century literary and artisticpublications reveals, the composition of architectural magazines areanalyzed, their contribution to the cultural life of Kyiv determined.

Keywords: magazine, 20–30-ies, thematic content, an author.


20 21

В

© Сидоренко О., 2013

в жовтневих подіях 1917 р.; піонерка Целіна Корембо розповідалапро Паризьку комуну і т.д. Ключові слова в журналі: піонер, рево-люція, комуна, товариш, вождь, комуністичний рух.

Святкуючи річницю від дня виходу журналу, редакція написа -ла про найближчу мету: розповсюджувати 5000 примірників«Штандара піонера». Пікор (піонерський кореспондент) із Києватакож критично оцінив здобутки часопису для польських дітей ізапропонував розширити програму, зокрема побільше давати статейпро діяльність піонерів, передусім польських; запровадити відділ«Вісті життя піонерів у Польщі та в усьому світі»; намагатися пере-творити журнал у двотижневик. Редакція пообіцяла виконати цінастанови.

Традиційний піонер із сурмою зображений і в логотипі виданнядля німецьких дітей «Die Trompete» («Сурма»). Зміст цього журналутрохи ширший, аніж польськомовного часопису. Тут частіше дру-кують пісні, оповідання, п’єси, розповіді про природні та науковіявища, подають зразки практичних занять (скажімо, мистецтвовитинанки), а також шаради, ігри, задачі, що сприяли всебічномурозвитку дітвори. Не випадково тираж «Сурми» поступово зростав:№ 17 за 1927 р. мав наклад 2300 примірників, № 19 – 3300, № 20 –4200; у 1928 р. загальний наклад збільшився до 7500, а в 1933 р. –10400 примірників.

Щоправда, загальна ідеологічна позиція редакції журналу «DieTrompete» чітко простежується у вірші «Карл Лібкнехт» Макса Бар -теля, розповідях про видатних діячів комуністичного руху (Володи -мир Ленін, Роза Люксембург, Карл Лібкнехт, Віссаріон Сталін) тачленів політбюро Комуністичної партії Радянського Союзу (з деяки-ми портретами та біографіями). Поряд зі словами ідеологічногозабарвлення – комуніст, піонер, революція, червона армія, спілкамолоді – з’являються також поняття: свобода, робота, навчання,виховання та ін.

Для комуністичного гартування грецьких дітей, які мешкали натериторії Радянської України, у 30-х рр. ХХ ст. призначалися періо-дичні видання «Неос махітіс» та «Піонерос». З огляду на те, що пер-ший зазначений журнал подавав зміст кожного номера українськоюмовою, можна простежити тематичне наповнення цього часопису.Серед заміток, кореспонденцій, статей, віршів та оповідань трап-ляються найчастіше такі спонукальні назви, як-от: «Дати радян -ській країні нові мільярди на соціалістичне будівництво», «Дамокраїні гарне, споживне м’ясо», «Через 3 роки Волга дасть електрич-ний струм», «Радянську політехнічну школу на рівень гігантських

Київське губернське бюро вчителів започаткувало орган цент-рального єврейського бюро при Народному комісаріаті освіти, щомі-сячний журнал для дітей «Фрейд» («Радість», 1922–1925); єврей-ська секція видавництва «Юнгер Арбетер» при ЦК ЛКСМ Україниорганізувала популярний, науково-літературно-художній і політич-ний журнал «Лібкнехте дор» («Покоління Лібкнехта»), що з’явивсяодним номером у Харкові 1923 р. Найдовготривалішим із журналів,що видавалися єврейською мовою, був орган ЦК ЛКСМУ і НКО УРСР«Октяберл» («Жовтеня», 1930–1933), перейменований у «Зайгрейт!» («Будь напоготові!»), який проіснував до 1940 р.

Німецьким дітям адресувався журнал під назвою «Сурма», щопроіснував у Харкові в 1927–1933 рр., а потім видавався як газета до1937 р. Польські діти мали можливість долучитися до щомісячногожурналу для дітей і молоді «Młody towarszysz» («Молодий товариш»,Київ, 1924), місячника для дітей «Sztandar pionіerа» («Прапор піоне-ра», Київ, 1924–1925), а також ілюстрованого двотижневика для піо-нерів і дітей з уже типовою назвою «Bądz got�w!» («Будь напогото-ві!», Харків, 1929–1932).

На жаль, не всі зазначені вище видання для дітей різних націо-нальностей знайдені нині. Але пошуки періодики в бібліотекахУкраїни та Росії (Москва та Санкт-Петербург) дали можливістьвизначити наявність якщо не повних комплектів, то хоча б окремихномерів періодики, що виховувала підростаюче покоління в середо-вищі національних меншин у дусі комуністичної ідеології.Спробуємо визначити основні пріоритети редакційної політикивидань для «організованої» (тобто піонерської) дітвори в Україні.

Київський журнал «Sztandar pionіerа» з № 4 за 1924 р. продовживісторію свого попередника, щомісячника «Młody towarszysz».Часопис мав гасло: «Будь готовий до боротьби за робітничу справу!».У логотипі цього місячника зображено піонера-сурмача, який три-має стяг із назвою видання. Бачимо також лави підростаючих черво-ногалстучних бійців. Редакція повідомляла, що дбатиме про розви-ток комуністичного руху серед польських дітей, зростання групмолодих піонерів, буде прагнути створювати нові організації і спря-мовувати дитячий рух у ленінське річище.

Основні рубрики журналу – «Піонерська праця», «Живий рево-люційний календар», «Вісті зі світу», «З нашого життя» та ін. – фік-сували передусім факти з діяльності польських піонерів в Українівідповідно до ленінських заповітів. Наприклад, Влодек, писав просьому річницю революційної звитяги; піонерка Бронка свій віршприсвячувала 7 листопаду; піонер Стах змальовував роль тов. Леніна


22 23

«Zay greyt» («Будь напоготові», Харків, 1928–1937). У логотипі пер-шого видання зафіксовано п’ятикутну зірку на тлі прапора, у друго-му – усміхнений піонер із піднятою правою рукою на тлі променистоїзірки. Загальний огляд цих газет (незнання мови не дозволяє про-аналізувати зміст) дає можливість зазначити численні фотографії зжиття єврейської молоді, ілюстрації, що свідчили про напруженебудівництво в радянській країні, наявність уже згадуваних образівкомуністичного виховання підростаючого покоління.

Отже, можна зробити висновок про невипадковість стандартнихмаркованих назв для піонерської преси, призначеної для дитячоїаудиторії різних національностей у Радянській Україні, – передусімце «Будь напоготові!» (тричі), «Піонер», «Юний боєць», «Прапор піо-нера». До речі, подібні назви притаманні й українсько- та російсько-мовним виданням в Україні цього часу. Наприклад, «Будь готов» –одноденна газета юних ленінців Сумщини (Суми, 3 (23) квітня 1925),«Будь готов!» – газета юних піонерів Катеринославщини (Дніпро -петров щини) (1925–1928) і «Будь напоготові!» – двотижневий дитя-чий ілюстрований журнал, безплатний додаток до газети «Звезда» уКатеринославі (1925–1928).

У назвах періодичних видань 20–30-х рр. ХХ ст., які видавав ЦКЛКСМУ, неодноразово використовується прикметник юний абоюнацький («Юнацький рух», «Юнацький штурм», «Юный комму-нар», «Юный коммунист», «Юний натураліст», «Юний піонер»,«Юный пролетарий», «Юный спартак», «Юный ленинец» та ін.).

1. Періодичні видання УРСР. – Харків, 1956. 2. Холмов М. И. Становление советской журналистики для детей /

М. И. Холмов. – Л., 1983. 3. Черняков Б. І. Джерела до історії української преси учнівської та

студентської молоді (ХІХ – початок ХХ ст.) / Б. І. Черняков. – Львів,2005.

4. Pikor. S d nad Sztandarem pioniera / Pikor // Sztandar pioniera. –1925. – № 12/13. – S. 7.

5. Sztandar pioniera. – 1924. – № 4/5. – S. 1.

В статье рассматриваются тематико-содержательные аспектыпериодических изданий для детей, которые издавались на террито-рии Советской Украины в 20–30-е гг. ХХ ст. и отвечали требованиямидеологического воспитания подрастающего поколения в среде поля-ков, немцев, греков, евреев и других национальных меньшинств.

Ключевые слова: периодика для детей, национальные меньшин-ства, редакционная политика.

вимог другої п’ятирічки», «Готуватись по-бойовому на новийнавчальний рік», «До міжнародного юнацького дня – бойове готу-вання», «Прапор старих більшовиків – до кращих ударників навчан-ня», «Не будемо бити своїх братів!», «Готуймось до більшовицькоїсівби», «Клясового ворога – до розстрілу» і т. д.

Переглядаючи заголовки, не завжди можна зрозуміти, що цевидання орієнтоване на дітей середнього шкільного віку: тут і зби-рання врожаю без втрат і «вогні п’ятирічки», викриття підкуркуль-ників і комуністична перемога у всьому світі. Ближчими для сприй-няття читацької аудиторії були повідомлення й кореспонденції чивірші на зразок «Маленькі комунари», «Світова армія юних ле -нінців», «Оздоровча дитяча кампанія – бойове завдання піонерів»,«При вабити птахів», «Насаджуйте й охороняйте дерева» тощо.Неабияку увагу редакція звертала на життя греків у РадянськомуСоюзі та на батьківщині (за матеріалами преси, повідомленнямикореспондентів, спогадами). У багатьох номерах журналу друкував-ся грецько-російський словничок, який допомагав розуміти текстипіонерського журналу. Не забували тут і про дитячі розваги (наприк-лад, пропонувалися описи гри «Гарячий м’яч» чи «Мула й бара-нець») та інші пропозиції «В часи дозвілля».

Як і в попередніх виданнях, на сторінках «Неос махітіс» чималоідеологічних кліше: радянська країна, соціалістичне будівництво,маленькі комунари, план хлібозаготівель, політичне завдання, рево-люційні знамена, звірська експлуатація, більшовицька сівба тощо.

Гідним продовжувачем попереднього часопису стало грецькомов-не видання «Піонерос» у Маріуполі 1937 р. Зміст номера дублювавсяне українською, а російською мовою, що також дозволяє наголоситина ідеологічно маркованих заголовках («Червоноармієць», «Кращаармія світу», «Непереможна країна», «С. М. Будьонний про піо -нерів», «Пісня про Ворошилова», «Пустіть мене на фронт»). Порядіз ними – нейтральні назви: «Село», «Кінь», «Ніч», «Ранок»,«Блокнот натураліста», «Зимова дорога», «Лев», «Тигр», «Про 4-ушколу міста Маріуполя» та ін. Тож очевидно, що ця «піонерськаперіодика» впевнено рівнялася на кращі революційні традиції, незабуваючи про загальний розвиток дитини, як-от: вивчення творчо-сті Пушкіна, спостереження явищ природи, розвиток творчих здіб-ностей, фізичне загартування тощо.

Нині у фондах відділу літератури країн Азії та Африки Російськоїнаціональної бібліотеки у Санкт-Петербурзі зберігаються примірни-ки двох газет, що видавалися як єврейські органи ЦК ЛКСМУ. Цегазети «Yunge gvardie» («Молода гвардія», Харків, 1924–1936) та


24 25

Тетяна Хітрова,канд. філол. наук (Запоріжжя) УДК 007: 304: 070

ìЕÄ²ЙНИЙ ÄИñКУРñ РАÄЯНñЬКОЇ ²ñòОРИЧНОЇ ÏАì’Яò² НА ШÏАЛЬòАХ

РЕñÏУБЛ²КАНñЬКИХ ÄРУКОВАНИХ ВИÄАНЬ 50–60-Х РР. ХХ ñò.

У статті проаналізовано основні стратегії та комунікативнітехнології реалізації радянської політики пам’яті. Акцентуєтьсяувага на інтенсивній політизації основних медійних дискурсів, комуні-кативна складова яких спрямована на формування медійної концепто-сфери навколо сугестивних одиниць «іншування» та «образ ворога», їхнегативному маркуванні й репрезентації на рівні дискурc-категорій.

Ключові слова: історична пам’ять, історична свідомість, комуні-кація, маніпуляції, масова свідомість, наратив, соціальна пам’ять.

сторична пам’ять народу є ментальним конструктом суспільноїсвідомості й важливим джерелом збереження національної іден-

тичності в межах етнічного соціуму. Однак саме ця категорія най-більше піддається політичним маніпуляціям і може слугувати засо-бом ідеологічного та соціального замовлення з метою формуваннядержавницьких формацій, поза національним чинником. Ме -дійність є основною запорукою реалізації політики пам’яті в її ідео-логічному вимірі шляхом поширення територіальних та держав-ницьких наративів. Радянська ж практика демонструвала, у цьомусенсі, ефективність «накидання» штучних культурних метанара-тивів, які забезпечували включення в історію через кодування сим-волів епохи, національної спадщини, мистецьких репрезентацій,історико-художніх, наукових цінностей з метою втілення «ра дян -ської консолідуючої моделі». Символічні міфологеми, шляхомзастосування комунікативних технологій, впліталися в масовусвідомість й культивувалися в дискурсних формаціях радянськоїмедіакультури. Множинність модальних настанов спонукала дозапочаткування нового рівня історичної пам’яті – колективноїрадянської історичної пам’яті, яка перекривала обрії дорадянськоїнаціональної пам’яті.

The thematic and content of periodicals for children which werepublished on the territory of the Soviet Ukraine in the 20–30th of the XXcentury are аanalyzed as well as the requirements of ideological educationof the young generation among Poles, Germans, Greeks, Jews and othersnational minorities.

Keywords: periodicals for children, national minorities, editorialprogram.


26 27

²

© Хітрова Т., 2013

інформаційне нагнітання «холодної війни» та розгортання програ-ми інформаційної ізоляції. Активна участь засобів масової інфор-мації забезпечувала перфомантивність цього процесу, а системністьдемонстрації – масофікацію спільного радянського історичного на -ративу, що базувався на основі колективної пам’яті (системі цінно-стей, зразків, ідей) й соціального досвіду в межах спільної радянсь-кої історії. Емпіричною основою цього процесу був модус соціальноїпам’яті, який виявився у накопиченні життєвого, професійногодосвіду, матеріальних цінностей тощо. Медійна легітимація куль-турної ідентичності здійснювалася за рахунок символічної органі-зації медіатексту на рівні «ми-концепції» та «я соціального».

У контексті аналізу комунікативних дискурсних практик ЗМІможна простежити превалювання основної стратегії в реалізаціїідеї формування спільної радянської історичної пам’яті в її соці-альному, культурному та ментальному вимірах, комунікативнаскладова якої розвивається в напрямі формування медійної кон-цептосфери навколо сугестивних одиниць «іншування» та «образворога». Така тенденція була характерна як для матеріалів внутрі-шнього, так і геополітичного тематичного контенту. У радянськомусоціосередовищі основною метою цих репрезентацій було культиву-вання спільної радянської історичної пам’яті на основі формуванняпевного символічного контексту шляхом ставлення в центр опові-дання певних центральних образів або «дискурс-маркерів», щобули пов’язанні з політичними завданнями та соціальною повсяк-денністю й мали особливе символічне й психологічне значення. Зцією метою медійний наратив здебільшого вибудовувався на основілінійної моделі комунікації (за Г. Лассуеллом), яка мала один знайвищих рівнів сугестії, оскільки впливала не на розумові здібно-сті реципієнтів, а на емоційний стан сприйняття (почуття) й буларозрахована на узагальнений естетичний та когнітивний рівеньколективної свідомості. На думку В. Масненка, найлегшим варіан-том заучування (навіювання) масової публічної пам’яті є пропаган-дистська робота з аудиторією з невисоким рівнем особистісної істо-ричної пам’яті [2, 52].

Дискурс-аналіз провідних республіканських газет «ПравдаУкраины» та «Радянська Україна» зазначених історичних межсвідчить про широку палітру застосування комунікативних техно-логій навіювання в реалізації ідеологічних настанов навколорадянського способу життя й контрпропаганди в дискредитаціїкраїн поза соціалістичним блоком. Медійний дискурс аналізовано-го періоду загалом характеризується протиставленням «комуні-

Медійний дискурс радянської історичної пам’яті характеризу-вався інтенсивною політизацією й був обумовлений конфігурацієюактуальних політичних інтересів відповідно до основного курсудержавної політики СРСР в чітко визначених координатах інтер-претації часового досвіду. Соціальний вимір історичного наративуне був спільним для всього радянського періоду й визначався кон-кретними соціальними завданнями певних його етапів.

Проблемі історико-політичного й філософського тлумаченняфеномену «радянської історичної пам’яті» й «радянській політиціпам’яті» присвячено ґрунтовні праці українських та зарубіжнихдослідників: В. Вашкевича, В. Масенка, Б. Кравченка, С. Єкель -чика, Н. Яковенка; Л. Добіжевої, М. Барга, В. Данилова; Я. Ассма -на, П. Нора, Й. Рюзена, Томпсона, М. Хальбвакса та ін. Однак слідконстатувати, що на сьогодні є недостатньо розробленим питаннякультурної та соціокомунікативної сутності цього явища, нанеобхідності емпіричного дослідження якого наголошують якукраїнські (В. Артюх, Г. Бояджієв, Н. Зражевська, В. Полянський,В. Троян), так і російські науковці (М. Барг, Р. Каменська,О. Овсян ников, Ж. Тощенко).

Метою розвідки є аналіз комунікативних дискурсних практикрадянських друкованих ЗМІ 50–60-х рр. ХХ ст. щодо реалізаціїполітики формування колективної радянської історичної пам’ятішляхом медійного культивування та перфомантизації сугестивнихконцепт-одиниць «іншування» та «образ ворога».

Семантичне поле радянської нарації в перші десятиліття булопредставлене превалюванням дискурсів спільності українсько-російського походження, взаємної боротьби; консолідуючими істо-ричними епізодами, які допомагали конструювати спільну дора-дянську й радянську історичну пам’ять, заперечуючи «попередню»українську. У роки Другої світової війни історична нарація будува-лася на індивідуальних та колективних героїчних вчинках таподвигах, самовідданій праці людей у тилу тощо. У пізніших текс-тах героями історичної нарації ставали видатні радянські діячі,вчені – символи колективної радянської історичної пам’яті. Утаких формах історичної нарації превалювали концепти «розвит-ку», «прогресу», «будівництва», «перемоги», «досвіду».

Переломним моментом у контексті безперервної трансформаціїсимволічних модальних настанов і засобів їх виробництва стають50–60-ті рр. ХХ ст., коли ідеологічна основа державної політикипам’яті змінює курс від зовнішнього примусу до внутрішньої іден-тифікації шляхом «іншування» та протиставлення. Цьому сприяло


28 29

рія «радянський» – «вище та вище», «укріпляти й укріпляти»,«мир та безпека», «великий і непереможний» та ін.

У більшості матеріалів газети «Правда Украины» можна просте-жити настанову на критику та зображення негативного образу капі-талістичних країн, що не відстоюють інтереси Радянського Союзу.Тематичний контент подібних публікацій представлений як теоре-тичними матеріалами, де розвінчуються ідеали капіталістичногоустрою шляхом протиставлення радянській дійсності, так і кон-кретними життєвими історіями та подіями, які нівелюють західніцінності. Досить ефективним на цьому фоні є зображення співпрацікапіталістичних країн з «фашистами» та ставлення до цьогоявища. Так, у проблемних статтях «У тихому вирі» (ПравдаУкраины. – 1965. – № 122. – 18 трав.), «Ювіляри на старому шля -ху» (Правда Украины. – 1960. – № 111. – 13 трав.) спекулюєтьсятема підтримки американською владою дій профашистських орга-нізацій. Шляхом асоціацій та взаємозв’язків в уяві масового реци-пієнта формується стереотип «США – агресора», який як яскравийприклад капіталістичного суспільства «…збагачується за рахунокпосилення експлуатації свого робочого класу…», «…збагачується зарахунок грабунку інших народів…», «…збагачується на війнах…»(Правда Украины. – 1965. – № 230. – 12 черв.). Автор навмисно неурізноманітнює подані тези, наполягаючи на агресивній природіСША, застосовуючи ефект «заучування факту».

Публікація «Американські фашисти знову нахабніють» демон-струє використання трансферу як засобу перенесення та подальшоїасоціації Америки та фашизму (як буквального поняття, так і сте-реотипу). Ідеться про посібник, виданий націонал-соціалістами, де,за словами автора, прямо зазначено, що «в боротьбі за завоюваннявлади вона покладається на нинішню американську поліціюі чиновників державного апарату» (Радянська Україна. – 1961. –№ 240. – 13 жовт.).

Досить характерною рисою сугестивних матеріалів антиамери-канського змісту було вираження думки самих громадян щодоподій у країні. Це сприяло посиленню негативного ставлення масо-вого реципієнта до об’єкта пропаганди. Стаття «Тверезі голосиСША» яскраво свідчить про ставлення громадян до владних дійСША в КНР. «Один з читачів – професор Пенсильванського універ-ситету Дерк Бодді в своєму листі засуджує загарбницькі дії щодоострова Тайвань і запитує, як би відчували себе американці, якби,наприклад, під час громадянської війни в США уряд конфедератівзнайшов притулок на острові біля узбережжя Північної Кароліни, а

стичного – капіталістичному», «радянського – американському таєвропейському», що свідчить про наявність у медіатекстах системиідеологічних концептів як засобів сугестивного формуваннямодальних настанов. Більшість аналізованого тематичного контен-ту підбирається на основі контрасту та протиставлення.

У публікаціях найчастіше трапляються такі форми навіювання,як стереотипізація, «трансфер», повторювання та настанова (затипологією М. Скуленка [2]), які сприяють формулюванню в уявічитача певного образу, що використовується як «зброя проти воро-га», якими зі шпальт видання постають США, європейські країни,релігія та внутрішньодержавні націоналістичні агресори.

Серед основних медійних дискурсів превалювали: критика тазображення негативного образу капіталістичних країн; фашист -ське маркування західної співпраці, антиамериканська пропагандав розгортанні «холодної війни», яка була представлена самостійни-ми тематичними блоками (критика міжнародної політики та внут-рішнього життя: економічної системи, безробіття, голоду, медично-го обслуговування, церкви, молоді як майбутнього держави тощо);антирелігійна полеміка; боротьба з антиукраїнськими настроями.У межах окреслених дискурсних практик найбільше експлуатував-ся «образ ворога», який підсилювався не лише системою логічноїаргументації, а й використанням численних комунікативних при-йомів маніпуляції.

Дискурс-категорії у медіатекстах були представлені стереотипі-зованими концептами, що тиражувалися із публікації в публікаціюй формували негативне ставлення до всього позарадянського,зокрема дискурс-категорії «США», «американський» були репре-зентовані такими концептами: «заокеанська монополія», «заокеан -ська шарманка», «каїнова печатка», «життя в кредит», «безробіт-тя», «янкі», «сайгонські маріонетки», «американські стерв’ятни-ки», «авантюристи-агресори», «американізація», «американськийвплив»; «капіталізм» – «збагачується за рахунок…», «капіталізмвіджив», «крах», «криза», «недовговічний», «мильна кулька»;«фашизм» – «коричнева чума», «тінь», «фашистські ізувери»,«злодіяння гітлерівців», «військові злочинці»; «українець-націо-наліст» – «дикі вигуки та лайка», «жахливі звірства», «мерзеннікатюги, ті що давно втратили людську подобу…», «запроданці»,«націоналістичні виродки», «оунівські бандити», «іудине плем’я»;«релігія» – «мракобіси», «фанатики», «хоче знищити комунізм»тощо. У позитивному світлі змальовувалася лише дискурс-катего-


30 31

Матеріали на тему безробіття стають досить поширеними напри-кінці 50-х рр. ХХ ст.: «Перспектива для мене безрадісна», «СантаКлаус, прошу тебе…», «Холодної зимової ночі». Так, в останнійпублікації на фоні зображення новорічних свят описується «амери-канський Дід Мороз». Однак цей образ втілює не зовсім новорічнінастрої, а опосередковано формує стереотип, що «монополії нажи-вають мільярди на експлуатації трудящих, на гонці озброєнь, у нихінші турботи – воєнні бази, озброєння, «холодна війна» (РадянськаУкраїна. – 1961. – № 293. – 18 груд.). Знову ж таки згадуєтьсяфінансова криза, збільшення кількості безробітних.

У публікації формулюється образ американських цінностей:«…іде черговий довгий бойовик. Бійки, вбивства змінюють однеодного. Гангстери, парубійки, які марнують молодість і невідомо деберуть гроші, напівголі жінки – от типові герої переважної більшо-сті американських фільмів. І чим більше дивишся їх, тим більшепереконуєшся, що прославляють вони не людину праці, утвер-джують не головне для життя і прогресу суспільства – творення, арозтрату матеріальних і духовних цінностей» (Радянська Украї -на. – 1961. – № 293. – 18 груд.).

Характерною ознакою матеріалів американської тематики нашпальтах «Радянської України» є формування стійких дискурс-конструкцій «вільний світ» та «жовтий диявол», які застосовують-ся до всіх країн капіталістичної системи правління, серед яких най-частіше згадується США.

Аналізуючи «Радянську Україну» також спостерігаємо низкупублікацій, присвячених мирним діям Радянського Союзу в«холодній війні», які протиставляються американській агресії.Так, на одній сторінці вміщуються публікації під такими назвами,як «СРСР – справжній друг», «Агресори не вгамовуються»,«Агресори-янкі вірні собі» тощо. У передовій статті «Найпекучішапроблема сучасності» часто повторюються концептні маркери«війна», «воєнні авантюри», «мирне співіснування», «локальнівійни», «мир переможе війну», які підсилюють основну ідею мате-ріалу: «Головне – це триматися на позиціях ідеологічної боротьби,не пускаючи в хід зброю для того, щоб настояти на своєму»(Радянська Україна. – 1961. – № 4. – 5 січ.).

Досить цікавим з позиції навіювання є невелике повідомлення«Чого вони вчать?», присвячене дитячим іграм американців.Поряд з однобокою аргументацією та одностороннім поглядом напитання розвивальних іграшок, автор штучно перебільшує пробле-му моральності у виборі героїв дитячих іграшок: «Мавпа Кінг Конг

якась держава, скажімо Англія, кинула б туди Свій флот і заявила:«Руки геть!»; «Директор школи міжнародних відносин ШимонВудро Вільсона в Шараотевілі Джон Гендж протестує проти воро-жих дій американського уряду щодо КНР»; читач Бронсон Чендлерз Бостона пише: «Чи не настав час визнати, що комуністи вигралигромадянську війну в Китаї і що їх уряд твердо встановлений наматерику?» (Правда Украины. – 1955. – № 53. – 5 берез.).

Подібний настрій притаманний і публікації під назвою«Агресивні дії США проти китайського народу», в якій на основілінійної аргументації стверджується, що «причиною сформованогонебезпечного становища в цьому районі є перебування збройнихсил США на китайській території і їх агресивні дії проти КНР»(Правда Украины. – 1955. – № 53. – 4 берез.).

Активно експлуатується на шпальтах видань і медійний дискурсамериканського безробіття. Так, у статті «Сумніви і непевність», при-свяченій «кредитному» життю американця, використовуютьсяпостійні повторення концепт-конструкцій «спад економіки»,«користь багатих» (Радянська Україна. – 1965. – № 4. – 7 січ.).Проблем ний репортаж «Я не можу знайти роботу» повідомляє простан безробіття в США. Автор наголошує на неспроможності державинадати роботу людям, а в разі її відсутності допомогти. В основі публі-кації закладена стратегія залякування, гра на слабкості та асоціаціях.

Відкритий лист «Трудящі Нью-Йорка вітають М. С. Хрущова»містить в основі комунікативні прийоми повторення та настанови,покликані не лише окреслити ситуацію в країні, а й сформувати донеї ставлення радянських громадян: «Ми люди, які прагнуть домиру в усьому світі!», «Ми є групою рядових членів нью-йоркськихпрофспілок, об’єднаних в Раду боротьби за мир!», «Ми усвідомлює-мо важливість для американських робітників обговорення цихпитань главами держав світу», «Ми не хочемо більше воєн!», «Михочемо миру!», «Ми хочемо роззброєння!» (Радянська Україна. –1955. – № 237. – 9 жовт.).

Проблемна стаття «Злиденність брехні», використовуючи методтрансферу, активно асоціює іноземні ЗМІ з «шарманкою, яка кри-тикує виступ М. С. Хрущова на Генеральній Асамблеї ООН: «Грає,виграває заокеанська шарманка. Скрипить, рипить, фальшивитьіржавий механізм… Грає, виграває заокеанська пропагандистськашарманка. Старовинне правило брехунів і наклепників вимагало:брешіть, зводьте наклепи, – що-небудь та й залишиться. За цимправилом і діють господарі шарманки…» (Радянська Україна. –1963. – № 101. – 29 квіт.).


32 33

Негативне зображення європейської молоді здійснюється шля-хом лінійної аргументації: «Швеція займає перше місце в Європі поалкоголізму, чільне місце по хуліганству та беззмістовність ванда-лізму серед буржуазної молоді. Зростаюча душевна спустошеністьшведської буржуазної молоді, постійний вплив «американізму»угноювали ґрунт для фашизму». В результаті автор формує головнуідею, що «морально та ідейно спустошені, голлівудщиною вихова-ні, юні вандали нерідко поповнюють ряди неонацистів» (ПравдаУкраины. – 1965. – № 122. – 18 трав.).

Проблемі духовного та морального виховання молоді присвяче-но й публіцистичні нотатки під назвою «На догоду мезальянсо-вим». У публікації різко засуджуються дії молоді в придбанні іно-земного «драння», прагнення до розкішного життя. Таких людейпорівнюють з героїнею балади В. Маяковського «Баня»: «вона задо-вольнила свою естетичну жагу – побачила і танець живота, і щосьбільше…З уривків їхніх розмов можна було зрозуміти, що вонизачаровані «шикарним» життям, допіру побаченим на екрані, щовони просто дуріють від розгулу й дармоїдства героїв і героїнь філь-му, створеного за найнижчими зразками буржуазного кіномистецт-ва…» (Радянська Україна. – 1960. – № 238. – 10 жовт.). Форму -вання ідеї критичного ставлення до такої поведінки створюєтьсязасобами комунікативного повторення та формулювання думки замоделлю «ми-концепція». Так, на початку лунають такі фрази, як:«Ми суворо осуджуємо…», «Ми суворо критикуємо…», «Ми оголо-сили війну…». В останніх же двох абзацах спостерігаємо черговутенденцію: «Навіщо нам підглядати крізь замкову щілину?…Чи неслід більш критично ставитися до закордонної кінопродукції?…Миведемо рішучу боротьбу з найменшими проявами…Навіщо дозво-ляємо нашій молоді дивитися на явища?…Чи не час Міністерствукультури серйозно замислитись над цим?» (Радянська Україна. –1960. – № 238. – 10 жовт.). Система риторичних питань спрацьовуєяк сугестивний вплив і сприяє формулюванню відповідних виснов-ків у масового реципієнта.

Одним із провідних комунікативних прийомів, що використову-вався для добору контенту публікацій у межах основних медійнихдискурсів аналізованих газет, було протиставлення ідеологічнихконцепцій «капіталізм – соціалізм». На шпальтах газет публікува-лося багато теоретичних матеріалів, які на рівні світоглядних пере-конань формували образ «всесвітнього соціалізму». У статті «У клі-щах монополій» переконливо йдеться про те, що капіталізм відживсебе і на його зміну приходить соціалізм: «Тепер соціалістичний

є оригінально виробленою зі шкури горили. Вона несе під пахвоюзадушену дівчину. Поряд – потвора Франкенштейн. До нього авто-ри рекомендують докупити ще труну і бавитися у напівтемномуприміщенні. Або людина-вовк у тілі своєї жертви; повішений при-кажчик з останньою цигаркою в зубах…» (Радянська Україна. –1959. – № 61. – 16 січ.). Маніпулятивний характер повідомленняпосилює апеляція до авторитетної думки: «Один з відомих психо-логів досить яскраво охарактеризував останній «крик»: – Нажаль, – сказав він, – ідіотизм нашого часу може принести цим, здозволу сказати, «іграшкам» успіх. Але дозвольте з цього приводузгадати слова Гойї: «Коли розум спить, пробуджуються потвори»(Радянська Україна. – 1959. – № 61. – 16 січ.).

Проблемний нарис «Рок-н-рол у церкві» розповідає про вихо-вання американської молоді: «Провідна роль у розтлінні молоді такзваного «вільного світу» відводиться церкві. Щоб привернутиякнайбільше юнаків і дівчат до церкви, попи вдаються до мелодійрок-н-ролу і бугі-вугі. Намагаючись відгородити її від «комуністич-ної крамоли», відвернути від боротьби за кращі умови праці йжиття, служителі божих храмів запрошують до церков кращихгітаристів і джазистів з нічних кабаре і дансинг-холів. Під звукиджазу попи читають свої проповіді про моральність, любов доближнього, покірливість і смиренність сильним світу цього. Деякінайбільш заповзяті бізнесмени від церкви влаштовують у божомухрамі стойки, де охочі випити можуть купити віскі, вино, пиво таін.» (Радянська Україна. – 1960. – № 256. – 1 листоп.). Публікаціяпереповнена сугестивними штампами, її основною ідеєю є негатив-не маркування основи формування свідомості американської моло-ді як майбутнього країни.

Негативне забарвлення має й цикл публікацій антикапіталі-стичного дискурсу, присвячених американізації європейськихкраїн: «В Данії – кожне велике місто має своє обличчя, свої непов-торні особливості. Так завжди було і буде. Проте в післявоєнні рокив усіх великих і маленьких містах буржуазної Європи з’явиласяодна спільна деталь – це знаки заокеанських монополій, каїновапечатка, що засвідчує американський диктат…Величезні написи,яскраві вдень і ще більш яскраві, неонові, вночі настирливо лізутьв очі, ніби волаючи: «Це місто наше ... наше ... наше»... Таке іно-земне посилення і, перш за все, американське проникнення в еко-номіку країни веде до погіршення життя трудящих, безробіттяпочинає досягати значних розмірів, особливо в суднобудівній про-мисловості» (Правда Украины. – 1955. – № 52. – 3 трав.).


34 35

Але свободи обмовляти не дано нікому. Нікому не дано привласню-вати злісний середньовічний шабаш біля ліжка хворого. Нехайнаклепники відповідатимуть перед законом» (Правда Украины. –1963. – № 230. – 1 жовт.).

Спекуляції на релігійних нормах присвячена стаття «Про релі-гійне маскування імперіалістичної політики», в якій йдеться прорелігію як спосіб маніпуляції масами, який «хоче знищити кому-нізм»: «Розробляючи плани атомної війни, державні діячі західнихкраїн разом з тим правлять молебні за мир». Але релігійне маску-вання не могло приховати від громадської думки агресивногохарактеру прийнятих на цій сесії рішень – про розміщення атомноїй ракетної зброї на території низки європейських країн – членівНАТО». Привертає увагу цитата М. Хрущова: «…Уряди, на чоліяких стоять люди, які заявляють, що вони вірять у бога, продов-жують тепер кровопролитну війну в Алжирі. Війська цих урядів,які складаються з людей «віруючих» у бога, мають у своїх рядахсвящеників, які благословляють вбивство людей і служать молебніперемозі тієї зброї, якою вбивають беззахисних арабів в Алжирі»(Радянська Україна. – 1963. – № 85. – 13 квіт.).

Аналіз публікацій газети «Радянська Україна» свідчить проактивне накидання «образу ворога» і на «неблагонадійних» грома-дян Радянського Союзу, серед яких найбільш клішованими образа-ми були українці-націоналісти. Показовим у цьому сенсі є про-блемний нарис «Як канадський ботокуд до Франка присікавсь».Користуючись технологією трансферу й посилаючись на авторитет,автор переносить сторінки твору І. Франка з поеми «Ботокуди» уреальне життя. Негативні порівняння, метафори, що використо-вуються у тексті, є спрямованими проти біженців з РадянськогоСоюзу (української діаспори): «Давно вже очистила від мерзотиЗахідну Україну соціалістична революція…Але іноді ще ботокудіяпсує повітря отруйним подихом, занесеним з-за океану, де знайшлипритулок покидьки, що втекли з Західної України від народногосуду…» (Радянська Україна. – 1963. – № 86. –12 квіт.).

У публікації українська діаспора пов’язується з німцями, зви-нувачується в шпигунстві для фашистів: «За дорученням амери-канських покровителів Дорошенко тепер намагається змалюватиФранка ворогом комунізму і духовним батьком українськихбуржуазних націоналістів» (Радянська Україна. – 1963. – № 86. –12 квіт.).

Основною ідеєю статті «Народом прокляті» є також дискредита-ція українців-націоналістів, їх постійно ототожнюють з фашиста-

світ – це вже четверта частина планети. Світ йде до соціалізму…»,як протиставлення формуються ключові твердження-стереотипи«…капіталізм хоче сховатись в тіні…», «капіталізм наряджається вінший одяг…», «…капіталізм отримує фальшивий паспорт…»(Правда Украины. – 1965. – № 230. – 12 черв.). Контрастність упротиставленні капіталістичного світу – радянському стає провід-ною ознакою журналістських матеріалів початку 60-х рр. ХХ ст.Яскравим прикладом взаємодії повторення та протиставлення впроцесі формування настанови є аналітична стаття «Економічнийзакон соціалізму», в якій зазначено: «Капіталізм переміг феода-лізм тому що…», «по тому як капіталізм переміг феодалізм, тим,що створив більш високу тривалість праці, так і капіталізм будепереможений тим, що соціалізм створить нову, більш високу про-дуктивність праці» (Правда Украины. – 1955. – № 7. – 5 січ.). Кому -нікативний прийом повторення досить активно використовується йу передовій статті «Економічне змагання соціалізму і капіталізму».Майже кожне речення починається зі слів «радянський народ»,який протиставляється народам, що плекають капіталістичнусистему, підтримують американізацію.

Трапляються матеріали, присвячені економіці капіталістичнихкраїн. Наприклад, аналітична стаття «Розвінчаний міф» розпові-дає про «економічне чудо» в Італії (Радянська Україна. – 1955. –№ 6. – 9 січ.). Часто повторюються концепти «економічне чудо»,«міф», причому ці словосполучення вживаються поряд із такими,як: «крах», «горезвісний», «поглибило кризу», «недовговічне»,«лопнуло, як мильна кулька». Усі ці асоціації сприяли формуван-ню негативного образу капіталістичних країн у громадянРадянського Союзу.

Матеріали релігійної тематики на шпальтах республіканськихгазет формулювали стереотипи «мракобісів», «фанатиків». Укореспонденції «Брехня у Христі» спостерігається яскравий при-клад формування настанови шляхом застосування стереотипів таасоціацій. Автор подає систему односторонніх фактів, формулюю-чи два образи: «людини-героя» та «людей-ворогів». Людина-геройу матеріалі – це «активний атеїст, який присвятив десятки роківжиття боротьбі з забобонами», «він закінчив церковну школу, алене «боже слово» поніс людям, а світло правди», «він відкрив очібагатьом людям, до нього приходили монахи, що порвали з релігі-єю. У районній газеті він розповів правду про «святі» мощі». У вис-новку автор зазначає: «Так, громадянам нашої країни надана сво-бода віросповідання, як і свобода вести антирелігійну пропаганду.

Журналістика. Вип. 12 (37). 2013

36 37

До джерел

медійного сектору, виявилася однією з найбільш дійових й у біль-шості випадків реалізувалася шляхом повторення, стереотипізації,закликів та методу «трансферу». Усі ці технології використовува-лись для формування в уяві радянських громадян відрази до капі-талістичного устрою, негативного налаштування проти закордон-ного життя. Сугестія спрямовувалась й проти національної само-ідентичності, її характерних ознак та носіїв, акумулюючись намасифікації та заучуванні радянської колективної пам’яті, шляхомідеологічного формування медійного контенту.

Перспективним у подальших дослідженнях уважаємо аналізсемантичного поля радянських концепцій історичної пам’яті унапрямі декодування змісту мас-медійних дискурсних практик таїх впливу на масову свідомість.

1. Масненко В. Історична пам’ять як основа формування історичноїсвідомості / В. Масненко // Український історичний журнал. – К. :Наук. думка, 2002. – № 5. – С. 49–62.

2. Скуленко М. Психологія пропаганди / М. Скуленко. – Запоріж -жя : КПУ, 2009. – 180 с.

В статье анализируются основные стратегии и коммуникатив-ные технологии реализации советской политики памяти. Акцен -тируется внимание на интенсивной политизации основных медиа-дискурсов, коммуникативная составляющая которых направлена наформирование медийной концептосферы вокруг суггестивных единиц«иной», «образ врага», их негативном маркировании и репрезентациина уровне дискурc-категорий.

Ключевые слова: историческая память, историческое сознание,коммуникация, манипуляции, массовое сознание, нарратив, социаль-ная память.

The author analyses in article main strategies and communicativetechnologies of realization of the Soviet policy of memory. It is accented onintensive politicization of the main media discourses which communicativecomponent is directed on formations of media set expressions around sug-gestive units «other», «an image of the enemy»; on their negative markingand on representation at level of discourse-categories.

Keywords: the historical memory, the historical consciousness,communication, manipulation, mass consciousness, narrative, socialmemory.

ми, називаючи «ворогами народу». Вже з самого початку матеріалналаштовує читача: «Ніколи український народ не забуде нелюд -ських, страхітливих злочинів німецько-фашистських прислужни-ків – українських буржуазних націоналістів…Вічним прокляттямпрокляв їх український народ» (Радянська Україна. – 1960. –№ 233. – 6 жовт.).

Щодо націоналістів уживаються такі слова, як: «дикі вигуки талайка», «жахливі звірства», «мерзенні катюги, ті, що давно втра-тили людську подобу…», «запроданці», «націоналістичні вирод-ки», «самостійна держава» – колонія заокеанського імперіалізму»,«оунівські бандити», «іудине плем’я» тощо.

Матеріали ж, присвячені досягненням Радянського Союзу,висвітлювали виключно в позитивному аспекті, формуючи наста-нову національної гордості, спільних досягнень, спільного соціаль-ного досвіду: «Ми йдемо до виборів з непохитною рішучістю ... Всевище і вище піднімається хвиля всенародного соціалістичного зма-гання за дострокове виконання п’ятирічки. Ми йдемо до виборів знепохитною волею зміцнювати й зміцнювати могутність… Мийдемо до виборів з великою надією – відстояти справу миру й безпе-ки всіх народів, перекинути криваві задуми авантюристів-агресо-рів. Ми йдемо до виборів під великим і непереможним прапоромМаркса – Енгельса – Леніна – Сталіна!» (Правда Украины. –1957. – № 23. – 28 січ.).

У подібних матеріалах заучування спільної радянської пам’ятіздійснювалось шляхом повторень та вплітання в суспільну свідо-мість окличних шаблонізованих лозунгів: «Хай живе марксизм-ленінізм – могутня ідейна зброя трудящих всіх країн!», «Хай живемогутня світова система соціалізму – незламний оплот миру і без-пеки народів!», «Хай процвітає і міцніє велика співдружність країнсоціалістичного табору!», «Хай живе миролюбива зовнішня політи-ка Радянського Союзу – політика мирного співіснування держав зрізним суспільним ладом, зміцнення миру і безпеки народів, пова-жання їх свободи та незалежності, розвитку широких економічнихі культурних зв’язків!» (Радянська Україна. – 1955. – № 256. –28 жовт.). Повторення в початкових конструкціях служить певнимзакликом, утвердженням, сприяє пропагандистській системі фор-мування ідей та поглядів.

У підсумку можемо констатувати, що одним з «найзручніших»та найбільш ефективних засобів втілення радянської політикипам’яті було використання маніпулятивних комунікативних тех-нологій пропаганди. Стратегія навіювання, яка демонструє аналіз


38 39

лянова, О. Калмиков, Л. Коханова, О. Коцарев, М. Лукіна, О. Пу -тилов, О. Смислов, П. Сухова, І. Фомичова, О. Шеремет. Соціальніособливості інтернету як феномену СК і МК вивчає А. Родіонов.Напрацювання попередників дають можливість говорити пронаявну фундаментальну основу, відповідно до якої можна формува-ти й розробляти теорію мережевої комунікації (зокрема, в інтернет-середовищі).

Метою статті є обґрунтування інтенцій щодо визначення інтер-нету як засобу соціальних комунікацій.

Відповідно до поставленої мети визначаємо такі завдання:• з’ясувати термінологічні комунікативні тлумачення інтернету;• сформулювати комплексні уявлення про інтернет як засіб

соціальних комунікацій.Удосконалення мережі, а найголовніше її унікальна можливість

оперативно доносити інформацію до аудиторії в будь-якому куточкусвіту, використовуючи властивості різних традиційних комуніка-тивно-інформаційних засобів, спричинили виникнення новітньо гомедіа – інтернет-журналістики. Враховуючи швидкий поступ нау-кової думки, найближчими десятиліттями мережеві мас-медіа зай-муть одне з провідних місць, а може, й найголовніше, серед усіхджерел інформації.

Мережеве середовище, яке визначає сутнісні поняття МК, у біль-шості випадків орієнтується на такий інформаційно-комунікатив-ний ресурс, як інтернет, у зв’язку з чим формуються головні пріори-тети когнітивної залежності мережевого спілкування з функціональ-ними реаліями всесвітньої мережі. Зацікавлення інтернетом, стіль-никовими засобами зв’язку, інтерактивними формами спілкуваннянині можна вважати найбільшим всесвітнім хобі. Тому досить часто,працюючи з мережевими ресурсами, людина не задумується про при-чини появи такої інфраструктури та наслідки, з якими вона можестикнутися в результаті проведення надмірного часу в інтернеті.

Інтернет походить від складання англійських слів Inter -connected Networks (Internet) – об’єднані мережі й означає гло-бальну телекомунікативну мережу інформаційних й обчислюваль-них ресурсів.

Нині інтернет налічує 2 млрд користувачів, що дорівнює 29 %усього населення світу. Для деяких країн Європи це значеннянаближається до 90 % мешканців (наприклад, Данія – 86 %,Нідерланди – 87 %, Великобританія – 83 %, Ісландія – 97 %), дляінших – не перевищує 15 % (майже всі держави Африки), Українавіднедавна перейшла бар’єр у 33 % [12].

Леся Городенко,д-р наук із соц. комунік. (Київ)УДК 316.77:655.41+004.738.5

²НòЕРНЕò ЯК ÇАñ²Б ñОЦ²АЛЬНОЇ КОìУН²КАЦ²Ї

У статті робиться спроба обґрунтувати інтенцію щодо інтерне-ту як засобу соціальних комунікацій; з’ясовуються термінологічнітлумачення інтернету і формуються комплексні уявлення про інтер-нет як засіб соціальних комунікацій.

Ключові слова: інтернет, мережева комунікація, соціальні комуні-кації, термін, властивості.

осягненням наукового потенціалу та технологічних засобів євинайдення інтернету, що поєднує в собі функції практично

всіх сучасних ЗМІ: преси, фотожурналістики, радіо, телебачення,інформаційних агентств. Мережа синтезує текст, звук, відео. Крімтого, має ще й власні ознаки – гіпертексти, гіперпосилання, муль-тимедіа. А ефект присутності, про який ми вже згадували й якийвважається однією зі специфічних властивостей телебачення, вінтернеті знайшов не тільки своє втілення, а й сприяв його розвит-ку. Віртуальні розмови, прямі ефіри, телемости, телеконференції,блогосфера, соціальні мережі, електронна пошта – і все це в режиміреального часу, це ті складники, без яких нині немислима мережа.

Актуальність статті визначається ситуацією, що сформуваласяв теорії мережевої комунікації (МК) щодо з’ясування комунікатив-них властивостей інтернету як базового середовища функціонуван-ня МК.

Інтернет як засіб соціальної комунікації і як журналістськакомунікативна інтенція є предметом детального розгляду вітчизня-ними і зарубіжними авторами. Зокрема українська журналістико-знавча школа представлена ранніми роботами В. Різуна, В. Івановай О. Мелещенка. Згодом до дискусії долучилися І. Артамонова,Л. Городенко, Т. Чілачава, В. Коляденко й ін. Сучасний дискурспредставлений численними працями молодих науковців (наприк-лад, Т. Фесенко) і зрілих теоретиків (наприклад, Б. Потятиник). Неменш розвинена і російська теоретична думка, яку представляють,серед інших О. Біккулов, О. Вартанова, Я. Засурський, Л. Зем -

Грані

40 41

Ãðàí³

Ä

© Городенко Л., 2013

які здійснюють діалогічне й полілогічне мовлення із залученнямрізних форм та засобів МК.

Серед найпростіших визначень інтернету, які навіть не маютьавторства, трапляється мережа мереж або глобальна мережакомп’ютерів, що спілкуються один з іншим однією мовою.

Відповідно до «Тлумачного словника концепцій і термінів» інтер-нет – це всесвітня мережа комп’ютерно-супутникових комунікатив-но-інформаційних служб, до якої можуть приєднуватися мільйоникористувачів, що живуть у різних країнах світу і мають для цьоговідповідні апаратно-технічні й матеріальні умови [5, 174].

На думку російського теоретика соціальних комунікацій А. Со -колова, дефініція «інтернет» базується на суттєвих функціях, вла-стивих мережі, зокрема це:

• глобальний комунікативний канал, що забезпечує у всесвітнь-ому масштабі передачу мультимедійних повідомлень (комунікатив-но-просторова функція);

• загальнодоступне сховище інформації, всесвітня бібліотека,архів, інформаційне агентство (комунікативно-часова функція);

• допоміжний засіб соціалізації та самореалізації особистості йсоціальної групи шляхом спілкування з зацікавленими партнера-ми, всесвітній клуб ділових та інших партнерів [10].

Російський вчений І. Засурський у своєму дослідженні «Мас-медіа другої республіки» визначає інтернет як набір комунікатив-них каналів, комунікативне середовище [2].

Нині термінологічно-поняттєвий апарат інтернету включаєпонад 500 визначень загальноконцептуального й вузькосемантич-ного спрямувань з виділенням й акцентуванням на тих чи іншихродових характеристиках. Для нас актуальними є трактуваннясоціально-комунікативного спрямування. Отож, інтернет – це:

• всесвітня інформаційна система загального доступу, яка логіч-но зв’язана глобальним адресним простором та базується на інтер-нет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами [3];

• всесвітня комп’ютерна мережа (взаємозв’язок мереж), яка даєможливість використовувати глобальні інформаційні ресурси тапередавати повідомлення будь-якого виду між різними абонентами –користувачами. Інтернет уможливлює, у тому числі проводитизаочні інтерв’ю, прес-конференції в режимі реального часу [8, 72];

• назва інформаційної супермережі, яка своїм постійним гене-руванням новітніх технологій, зокрема об’єднанням десятків міль-йонів комп’ютерів, кількість яких зростає з кожним роком, сприяєстворенню інформаційного простору шляхом одержання, збиран-

Тематичні спрямування, наявні в мережі, настільки широкі, щогоді й перерахувати (наприклад, каталог Yahoo! Вирізняє 22 тема-тичні дочірні сайти, понад 20 тематичних категорій, у межах якихміститься не менше 10–15 підкатегорій). Таке тематичне різноманіт-тя передбачає формування соціальних груп за спільністю інтересів.

Питанням інтернету, як складової загальної системи комуніка-ції, присвячено чимало наукових праць українських та зарубіжнихнауковців. Глобальне поширення мережі триває, викликаючи вкомунікативістиці й соціальних комунікаціях активне обговорен-ня можливостей і наслідків цього процесу для суспільно-культур-ного життя світу. У різноманітті виступів часто спостерігається різ-ниця трактування самого терміна та зв’язків його з усталеноюсистемою гносеологічних сутностей і закономірностей комунікати-вістики та журналістикознавства. В основу більшості з них покла-дена комунікативна складова мережі, інші мають технологічнезабарвлення. Така широкість і неоднорідність визначається дифе-ренціальними підходами до розуміння інтернету як технічної,інформаційної, комунікативної галузей. Відповідно до науковогокрену формується пріоритетність функціонального складу й напов-нення терміна; орієнтування йде на вузькі галузеві характеристи-ки. Не заглиблюючись у детальний розгляд визначень у межах різ-номанітних дисциплін, концепцій і теорій, виділимо найсуттєвіші,на нашу думку, ознаки інтернету та спробуємо сформулювати на їхоснові дефініцію, яка б найбільш точно передавала семантичні такогнітивні властивості інтернету з погляду соціальних комуніка-цій. Для розуміння суті інтернету як комунікативного засобу, першза все, систематизуємо, розглянемо і прокоментуємо деякі визна-чення й термінологічні визначення, орієнтовані на середовищесоціальних комунікацій.

Різність розуміння й неоднорідність тлумачення поняття«інтернет» закладено в його первісному призначенні – здійсненнізв’язку між командними пунктами системи оборони. Головноювимогою при створенні мережі була її невразливість до частковогоруйнування під час ядерної атаки. Навіть при виході з ладу деякихгілок і вузлів, повідомлення повинні були потрапляти до адресата[1, 3]. Після соціалізації мережі в середині 80-х рр. минулого сто-ліття зміщуються основні аспекти в напрямі масового публічногоформування середовища існування й визначення фундаментальнихзасад функціонування. Нині технічні та технологічні реалії новоготисячоліття зумовили появу та розвиток як новітніх форм комуні-кації, так і новітніх каналів її передачі, у тому числі «нових медіа»,

Журналістика. Вип. 12 (37). 2013 Грані

42 43

форм архівування інформації та знань, таких як книжки, нинідодалися різні види цифрових пристроїв, наприклад DVD та карткипам’яті, обсяг для зберігання на яких є необмеженим. Інтернет, які будь-який інший архів, є пристроєм зовнішньої пам’яті, якийможе зберігати будь-які види текстової, графічної, аудіовізуальноїта іншої інформації. У цьому архіві можна знайти електронні пуб-лікації, мультимедійні продукти, інтернет-сайти, наукові та куль-турні бази даних. На відміну від письма чи друкарства інтернет єактивним сховищем інформації. Розміщена в мережі інформаціяє доступною з будь-якої точки світу, що надає інтернету властиво-стей глобального світового архіву.

У доповіді «Незважаючи на кордони», підготовленій членамикоаліції Global Internet Liberty Campaign (Глобальна кампанія засвободу інтернету) Дж. Демпсі і Д. Вайцнером [2,], зазначено такіунікальні характеристики інтернету:

• глобальність. Інтернет надає негайний доступ до інформації зусього світу. Простою електронною поштою так само легко надісла-ти повідомлення до іншого континенту, як і до сусідніх дверей убудинку. Через всесвітню мережу тисячі газет і десятки тисячінших джерел інформації стають доступними з усіх куточків світу;

• децентралізованість. Інтернет задумувався як децентралізо-вана структура. Відсутність «контролерів на вході», які існують урадіомовленні, кабельному телебаченні, доступність численнихсторінок, незв’язаних географічним розташуванням, – означає, щоматеріали можуть майже завжди оприлюднюватися поза контро-лем урядів, монополій чи олігополій;

• відкритість. Інтернет має низькі бар’єри для доступу.Вартість створення й поширення інформації надзвичайно низька.Завдяки інтернету будь-який власник комп’ютера й модема можебути видавцем – «цифровим Гуттенбергом»;

• місткість. Інтернет має необмежені ресурси для зберіганняінформації;

• інтерактивність. Інтернет розроблений для двосторонньоїкомунікації: усі користувачі інтернету можуть бути як доповідача-ми, так і слухачами;

• підконтрольність користувачеві. Інтернет дає змогу користу-вачам здійснювати набагато більший вибір, ніж навіть кабельнетелебачення чи короткохвильове радіо. Користувач може контро-лювати, який зміст досягає його комп’ютера;

• інфраструктурна незалежність. Інтернет не прив’язаний дожодної інфраструктури.

ня, упорядкування, оформлення й поширення нових ідей, швидкі -сної передачі даних та повідомлень на будь-яку тему та в будь-якомуобсязі, якими користується широка аудиторія в усіх реґіонах світу, утому числі й журналісти, що забезпечує їхній творчий потенціал,накладає певний відбиток на рівень і змістовність ЗМІ. Основні ком-поненти інтернету: мережа комп’ютерів, електронна пошта, тексти,провайдери, сервери, файли, браузери. Інтернет – середовище інфор-маційного обміну, що найбільш динамічно розвивається [6, 73–74];

• всесвітня мережа об’єднаних комп’ютерних мереж передачіінформації, що мають глобальну децентралізовану структуру [9, 43];

• глобальна соціально-комунікативна мережа, призначена длязадоволення інформаційно-комунікативних потреб індивідуумів ігруп через використання телекомунікативних технологій [11, 15];

• нове медійне середовище, новий засіб поширення й отриманняінформації. Він є складовою різних видів СК, включаючи їх у своєсередовище [7, 10];

• об’єднання транснаціональних комп’ютерних мереж, що пра-цюють за різними протоколами й пов’язують різні типи комп’юте-рів, фізично передаючи дані по телефонних проводах і оптоволок-ну, через супутники й радіомодеми; це сукупність інформаційнихресурсів, зв’язаних засобами телекомунікації на основі гіпертекс-ту, розкиданих по всьому світу. Одиницею гіпертекстових данихвсесвітньої павутини є веб-сторінка. З точки зору пересічного кори-стувача інтернет, – це реальна можливість використання комплек-су сучасних технологій – мультимедіа, гіпертексту, клієнт-серве-рів, захисту інформації за допомогою брандмауера та ін.

Інтернет як складова спілкування у формі технічного каналу читехнології передачі інформації ще не виокремлює тип комунікації.Його слід визначати «через ряд соціальних, а не технологічнихознак, що характеризують як канал, так і учасників, зміст, цілі ірезультати комунікації» [7, 10].

Російський вчений О. Шеремет [11, 4] підтверджує нашу тезупро те, що досі питання про віднесення інтернету до засобів масовоїкомунікації у науковому співтоваристві залишається дискусійним.Притому, що така складна й затребувана комунікативна форма, якінтернет, часто виступає об’єктом досліджень у системі науковихдисциплін, що вивчають комунікативний простір. Саме всесвітнямережа є нині найбільш динамічною у розвитку й найменше вивче-ною формою масової комунікації.

Збереження інформації та її передача наступним поколінням єзапорукою успішного розвитку в майбутньому. До традиційних


44 45

Таким чином, ми підходимо до діалектичного питання розумін-ня інтернету як середовища інформаційного споживання з поглядуйого належності до системи медіа. Це питання протягом останньогочасу викликає найбільше дискусій, в яких озвучуються часомподібні, часом – діаметрально протилежні трактування й розумін-ня світової мережі як інформаційно-комунікативного засобу. Мисхильні розглядати інтернет як форму мережевого комунікативно-го середовища, в якому реалізуються максимальні можливості дляналагодження розуміння між індивідами, спільнотами, структур-но-організаційними елементами, включаючи державні й урядовіінфраструктури. На нашу думку, та частина мережевих ресурсів,що екстраполює себе як ЗМК, як правило, виконує загальні умови,необхідні для функціонування масової комунікації: наявністьаудиторії, об’єднаної спільними інтересами й ціннісними орієнти-рами; поширення соціально значущої інформації; варіативністьформ подання інформації (паралельне використання лінійного танелінійного текстів, аудіо, відео, ілюстрацій).

1. Городенко Л. Історія виникнення та розвитку мережі інтернет :конспект лекцій з курсу «Редакторський фах: Вступ до Інтернет-видань» / Л. Городенко. – К. : Центр Вільної Преси, 2005. – 28 с.

2. Демпсі Дж. Інтернет є унікальним засобом розвитку демократії,якщо він захищений від урядового контролю / Дж. Демпсі, Д. Вайц -нер // Права людини в Україні [Електронний ресурс]. — Режим досту-пу : http://www.khpg.org/index.php?id=923166597.

3. Закон України «Про телекомунікації» // Відомості ВерховноїРади України (ВВР). – 2004. – № 12. – Ст.155.

4. Засурский И. Масс-медиа второй республики / И. Засурский. –М. : Изд-во МГУ, 1999. – 270 с.

5. Землянова Л. Коммуникативистика и средства информации :англо-русский толковый словарь концепций и терминов / Л. Земля -нова. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 2004. – 416 с.

6. Кривошея Г. Журналістика: поняття, терміни / Г. Кривошея. –К. : КиМУ, 2004. – 202 с.

7. Лукина М. СМИ в пространстве интернета / М. Лукина,И. Фомичева. – М. : Факультет журналистики МГУ им. М. В. Ломо -носова, 2005. – 87 с.

8. Мас-медіа у термінах і визначеннях : короткий словник-довід-ник / уклад. Ю. Бондар. – К. : МАУП, 2005. – 224 с.

9. Словник журналіста : терміни, мас-медіа, постаті / за ред.Ю. Бідзілі. – Ужгород : ВАТ «Видавництво «Закарпаття», 2007. –224 с.

Російський дослідник соціальних і мережевих комунікаційО. Шеремет виділяє такі ознаки інтернету:

• соціально-комунікативна суть мережі, зумовлена комуніка-тивно-просторовою і комунікативно-часовою функціями, тобто вла-стивість забезпечувати рух інформації у просторі та часі;

• призначеність для задоволення інформаційно-комунікатив-них потреб індивідуумів і соціальних груп, обумовлених їх праг-ненням до соціалізації й самореалізації;

• входження у систему електронної комунікації завдяки вико-ристанню комп’ютерної бази і телекомунікативних технологій;

• глобальні масштаби [11, 15–16].Комунікативні послуги інтернету включають електронну

пошту, конференції в мережі (групи новин, онлайн конференції,відеоконференції), спілкування онлайн (форум, чат), системи авто-матичної розсилки повідомлень та ін.

Обмін повідомленнями за допомогою інтернету суттєво відріз-няється від передачі інформації звичайними комунікативнимизасобами. Більшість користувачів не має прямого доступу до ресур-сів глобальної мережі. Вони отримують його через постачальниківтелекомунікативних послуг, які фактично є посередниками міжкористувачами. Електронне повідомлення, рухаючись мережею,проходить крок за кроком, від одного оператора до іншого, виби-раючи найоптимальніший зі шляхів, доки не досягне адресата.

Інтернет на сучасному історичному етапі активно впливає накультурну та соціальну інфраструктури суспільства. Він став під-ґрунтям для розвитку нових моделей СК; руйнуючи мовні, демо-графічні, соціальні та інші бар’єри, дає можливість для творчої,інтелектуальної самореалізації особистості. Таке функціональненавантаження мережі дає підстави говорити про інтернет як со -ціальний феномен, тісно пов’язаний з технологічними явищами.

Ми схильні розглядати інтернет як мережу комп’ютерних мереж,яка найчастіше виступає найдешевшим та найефективнішим засо-бом обміну інформацією між особою чи організацією та зовнішнімсвітом. У цьому випадку акцент зміщено у бік корпоративного при-значення мережі. Інтернет – об’єднання транснаціональних ком п’ю -терних мереж, що працюють за різними протоколами і пов’язуютьрізні типи комп’ютерів, фізично передаючи дані через телефоннідроти й оптоволокно, супутники й радіомодеми. Інтернет – це сукуп-ність інформаційних ресурсів, зв’язаних засобами телекомунікаціїна основі гіпертексту, розкиданих по всьому світу. Одиницею гіпер-текстових даних всесвітньої павутини є веб-сторінка.


46 47

Олександр Мелещенко, д-р філол. наук (Київ)УДК 007: 304: 070

ЕКОНОìНА ñìЕРòЬ ÆУРНАЛ²ñòИКИ

Розглянуто причини затяжної кризи професії та перманентнезниження рівня журналістських текстів, в яких необхідно додатковоперевіряти дотримання основних фахових стандартів.

Ключові слова: криза, професія, журналістика, ЗМІ, фаховий,стандарти, медіавласники, піарники, рекламодавці, зниження якостіінформаційного продукту.

з середини 90-х рр. минулого століття світ усе частіше та напо-легливіше почав говорити про кризу журналістського фаху.

«Холодна війна», яка, здавалося, щойно завершилась, привчилаєвропейців та американців шукати причини всіх негараздів наодній шостій частині земної кулі й тих територіях, що залишилисяпісля Другої світової війни під впливом комуністичної ідеології.

І вони мали на це підстави. Адже радикальні зміни в підходах дозбирання, інтерпретації та поширення масової інформації, що відбу-лися в результаті розпаду Радянського Союзу та світової системисоціалізму, різке соціальне розшарування цих суспільств на супер-заможні еліти та супербідне населення під прикриттям демократич-них гасел призвели у тому числі й до взяття під контроль найбільшвпливових ЗМІ – у першу чергу загальнонаціональних телерадіока-налів, а також популярних газет владних структур. Світова медіа-практика показує, що подібна стратегія майже завжди призводитьдо того, що влада та бізнес, користуючись своєю монополією та слаб-кістю (а в нашому випадку – фактичною відсутністю) громадянсько-го суспільства через інструменти соціально-комунікативних техно-логій, прагнуть перетворити мас-медіа з фундаментального соціаль-ного інституту на знаряддя маніпулятивного впливу.

У результаті на пострадянському просторі громадянська публі-цистика та публіцистична аналітика під прикриттям горезвісногорейтингу були вичавлені журналістикою інфотейнменту, бульварута «жовтих» сенсацій, новинами катастроф. Зміна програмування,особливо на загальнонаціональних телерадіоканалах, дала старт«дебілізації» масової аудиторії (особливо молоді та підлітків) завдя-

10. Соколов А. Общая теория социальной коммуникации : учеб.пособ. / А. Соколов. – С.Пб. : Изд-во Михайлова В. А., 2002. – 461 с.[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vuzlib.net/beta3/html/1/23490/.

11. Шеремет А. Интернет как средство массовой коммуникации:социологический анализ : дис. ... канд. социол. наук : 22.00.06 /А. Шеремет. – Екатеринбург, 2004. – 164 c.

12. World Internet Users and Population Stats [Електроннийресурс]. – Режим доступу : http://www.internetworldstats.com/stats.htm.

В статье делается попытка обосновать интенцию относительноинтернета как средства социальных коммуникаций; выясняютсятерминологические толкования интернета и формируются комплек -сные представления об интернете как средстве социальных коммуни-каций.

Ключевые слова: интернет, сетевая коммуникация, социальныекоммуникации, термин, свойства.

In this article an attempt is made to justify the intention regarding theInternet as a social communications, clarified the interpretation ofterminology and formed the complex representations of the Internet as asocial communications.

Keywords: Internet, network communication, social communication,term, features.


48 49

²

© Мелещенко О., 2013

комуністичного агітпропу вже не можна було пояснити. Однак гли-бокий аналіз розлагодження західних національних журналіст -ських структур, а отже, і світової системи журналістики в цілому(за збереження усталеної вищої журналістської освіти) загубився втенетах європейсько-азіатської економічної кризи 1998 р., яка вия-вилася провісницею кризи більш системної та перманентної – насвітовому рівні.

Сьогодні із фаховою кризою журналісти-практики стикаютьсящодня; теоретики та представники міжнародних журналістськихорганізацій констатують загрозливі явища по всьому світу; аудито-рія, якій нема куди діватись, покірливо поглинає все, що подаютьїй ЗМІ. Одні люди байдуже ставляться до різкого зниження якостіжурналістського продукту; другі висловлюють незадоволення вколі родини, друзів і знайомих, інколи навіть публічно, але незнають, що потрібно робити; треті ставлять більш-менш правиль-ний діагноз, однак ситуація не змінюється на краще. У зв’язку зцим актуальність такого дослідження різко зростає.

Огляд наукової літератури стосовно теми дослідження.Автору невідома «цільова» наукова література на пострадянськомупросторі із заявленої теми дослідження. Існують лише публіци-стичні виступи радянських журналістів газети «Известия» старогозразка А. Друзенка, Г. Карапетяна, А. Плутника [1], колишньогоміністра преси в уряді Б. Єльцина М. Полтораніна [2], британсько-го журналіста Н. Дейвіса, базоване на наукових дослідженнях уче-них Кардіффського університету [3], італійських журналістів начолі з Дж. К’єзою [4], ведучих Російського телебачення В. Зоріна,Т. Миткової та ін. [5].

Мета дослідження полягає в з’ясуванні докорінних причинфахової кризи. Реалізація цієї мети передбачає розв’язання такихзавдань: дослідити діяльність медіавласників стосовно їхніх ЗМІ;вивчити діяльність представників піар-структур у спілкуванні зжурналістами; проаналізувати діяльність рекламодавців щодоредакцій ЗМІ; зафіксувати поведінку аудиторії ЗМІ в нових умо-вах. Об’єкт дослідження – перманентна криза національних жур-налістських структур і світової системи журналістики. Предметдослідження – політика щодо редакцій та аудиторії ЗМІ з бокумедіавласників, представників піар-структур, рекламодавців.

Отже, мусимо констатувати таке. Професійний журналістМ. Полторанін, котрий став міністром преси та інформації в урядіБ. Єльцина, а згодом на короткий час і віце-прем’єр-міністром, напочатку 90-х рр. мав доступ до вищих державних секретів. Це дало

ки змушеному перегляду в прайм-тайм поставлених на потік кітче-вих серіалів, порожніх кіно- і телефільмів, безглуздих розважаль-них передач, а також різноманітних шоу, які прищеплюють пога-ний смак, пробуджують дикунські інстинкти, часто принижуютьлюдську гідність і штовхають людей на антиморальні й навіть кри-мінальні вчинки. Вкрай невдала реформа освітньої галузі логічнодоповнювала формування перших поколінь соціально апатичної табайдужої «біомаси» – малонавченої та не привченої до інтелектуа-лістських пошуків.

Паралельно з цими процесами старий журналістський корпусфактично був витіснений з професії брудною хвилею «нових профе-сіоналів», котрі не мали до журналістики ніякого відношення йпочали визначати свої «правила гри» – тобто свої фахові стандарти,часто протилежні світовим. Помилки цих «журналістів» (етичні,психологічні, менеджерські, маркетингові, редакторські, ораторсь-кі, орфоепічні, тематичні, фактологічні, логічні, композиційні,мовностилістичні, дизайнерські тощо) не викликали, як раніше,справедливого обурення населення та керівництва на всіх рівнях, амолодь таких помилок узагалі не помічала. Посиланнями на рей-тинг, «неформат» затикали рота представникам старшого та серед-нього покоління, чий відчай вихлюпувався у створення книжок ізхарактерною типовою назвою «Із журналістикою покінчено,забудьте!», у масовий протест, який виражався у залишенні журна-лістських лав.

І все ж, звільняючи місце «новому журналізму», старі редакцій-ні працівники в глибині душі вірили, що час усе розставить пополичках. Насправді самоосвіта редакційних представників «пер-шого призову» не встигала боротися з невіглаством їхніх послідов-ників. Украй складні освітні програми середньої школи на виходідають знання, на порядок гірші, ніж до 1991 р. Скорочення загаль-ноуніверситетського гуманітарного блоку дисциплін, прихід довикладацького корпусу людей без редакційного досвіду роботи,злам старої системи виробничої практики в ЗМІ – ці та інші помил-ки в реформуванні вищої журналістської освіти призвели до зни-ження ефективності академічної освіти, яка раніше принаймнісприяла дотягуванню низькосереднього рівня вчорашніх школярівдо більш-менш пристойного рівня університетських випускників.

Різке зниження якості кінцевого журналістського продуктупростіше списати на системні вади віджилого тоталітаризму. Алезахідні аналітики мас-медіа з подивом почали помічати схожістьмедійних кризових явищ й у своїх країнах. І це навмисними діями


50 51

Кількість знайдених фактів, які В. Аграновський назвав «хлі-бом журналістики», з якого потім можна випекти й першокласніновини, і високоякісну аналітику, і полум’яну публіцистику, усвіті різко скорочується внаслідок цілеспрямованої політикиназваної вище тріади щодо руйнації кореспондентських мереж іпримусу журналістів подавати новини швидше на шкоду перевіркиїх на об’єктивність, точність, а також якісне словесно-аудіовізуаль-не оформлення.

Різке (на кілька порядків) скорочення власних кореспондентів іфрілансерів у найбільш розвинутих країнах світу та перенесеннякормереж із Західної Європи та США у країни Східної Європи, Азії,Африки та Латинської Америки із залученням місцевих – а отже,більш дешевих – журналістів означає скорочення виробничих вит-рат заради збереження прибутків від медійної діяльності.

У результаті відсоток кореспондентського покриття подій іявищ, які гіпотетично можуть стати новинами, наближається не до90–100, а до 20 (а то й меншої позначки). Новини реальні непоміт-но для масової аудиторії стають «новинами Пласкої Землі», що три-мається на трьох слонах, трьох китах і трьох черепахах і навколоякої обертається Сонце.

Н. Дейвіс правильно зазначає, що це вже не журналістика, а«прес-релізм»: «Новини Пласкої Землі стали глобальним явищем,оскільки медіаорганізації по всьому світу пройшли через той самийдосвід, що їхні британські колеги – прихід нових корпоративнихвласників, скорочення штату, поєднане зі збільшенням випусків,менше часу на пошуки матеріалів та менше часу на їхню перевірку,занепад старих джерел надходження інформації, зростання піарута інформаційних агенцій – їхніх неадекватних замінників, щора-зу менша кількість матеріалів, яку переробляє дедалі більша кіль-кість ЗМІ, поразка об’єктивності та перетворення її на швидкіснупереробку інформації» [3, 131].

У Великій Британії, за запевненнями Н. Дейвіса, залишилосялише 20 % незалежних і незаангажованих журналістів; у США між1990 і 2004 рр. кількість журналістів скоротилася на 18 %, а кіль-кість піарників зросла з 19 тис осіб у 1950 р. до 162 тис 1990 р.Аналогічна ситуація спостерігається в Канаді, Австралії. Для біль-шості провідних світових ЗМІ існують лише два джерела інформа-ції – Ассошіейтед Пресс (АП) і Рейтер; натомість ще 8,5 тис медіа-структур із 121 країни світу переробляють матеріали АП як своївласні (Рейтер впливає менше: її матеріали переробляють як своївласні 2,5 тис медіаорганізацій із 100 країн світу).

йому змогу приєднатися до лав прихильників «теорії змови», згід-но з якою існує таємний світовий уряд, який насправді керуєлюдською цивілізацією та без згоди якого жодний політик не можестати президентом чи прем’єром у країнах «топ-двадцятки».

Ось що він пише: «Ця подія пройшла тоді повз увагу широкоїгромадськості: у грудні 88-го в Москві відбулося офіційне відкрит-тя ложі Всесвітнього Ордену Бнай Брит. <...> А що таке Бнай Брит?Для кращого розуміння його ролі використаю порівняння з КПРС.Усі регіональні організації партії беззаперечно підпорядковува-лись єдиному центру в особі ЦК. У світі є безліч національнихмасонських лож. І над ними, як у КПРС, теж володарює централь-ний орган – Бнай Брит. Це іудейський міжнародний фінансовийінтернаціонал, це ядро і мозок світового масонства. Часто йогоназивають не орденом, а Глобосистемою… Із численних свідченьзгадаю лише дослідження американця Чарльза Хайема, зібраніним у книгу «Trading with the enemy»… [2, 122–123]. Рецепт у БнайБрит для новонароджених держав із трансформаційними економі-ками один: 1) різке соціальне розшарування суспільства в окремовзятій країні на супербагатіїв і супербідних; 2) перетворення націо-нальної економіки на сировинний придаток; 3) розпалення в су -спільстві міжнаціональної ворожнечі. Відповідно така політикаадекватно відбивається на становищі ЗМІ, які поступово, аленеухильно перетворюються з контролера влади, просвітника тавихователя народу на знаряддя маніпуляції громадською думкою.

Отже, стан речей у ЗМІ, які віддзеркалюють ситуацію в суспіль-стві й першими, як правило, потрапляють під прес реформ, є при-ватним (але важливим!) випадком для Бнай Брит.

Не змовляючись із М. Полтораніним, британський журналістН. Дейвіс за допомогою науковців Кардіффського університету про-вів капітальне дослідження, в якому визначив зумисну узгодженуполітику власників ЗМІ, PR-представників державних органів і кор-поративних структур, рекламодавців щодо редакцій мас-медіа.

Медіавласники спільно з рекламодавцями відмовляють висо-коінтелектуальним інформаційним, аналітичним і публіцистич-ним текстам в ідеологічній і фінансовій підтримці, а PR-представ-ники державних органів і корпоративних структур (разом зі своїмиспільниками), приховуючи від суспільства небажану для їхніххазяїв інформацію, просувають у ЗМІ вигідні матеріали, побудова-ні за маніпулятивними технологіями. Часто при цьому піарникикупують самих журналістів, яких змушують у «своїх» ЗМІ викону-вати власну роботу.


52 53

«Невразливість власть імущих від інформації пояснюється тількитим, що ніхто і ніколи не кидав їм виклику».

«Як бачимо, – зауважує В. Здоровега, – проблеми, якими стур-бовані ми, хвилюють і тих, на кого ми рівняємося, кому ми заздри-мо. То що вже говорити про наші порядки. ...справи із конститу-ційним правом громадян на достовірну і всебічну інформацію зкожним днем погіршуються. Мовиться не просто про шалений ідобре продуманий тиск на свободу на офіційному рівні. Йдеться пропозбавлення можливості виконувати свій професійний обов’язок ітак далеко не завжди вправних трудівників пера і мікрофона. Незнімаючи частки вини журналіста за недостатньо високий профе-сіоналізм, хотів би ще раз нагадати незаперечну істину: страшно,коли правителі підносять неправду до рангу державної політики».

Ситуація, аналогічна вітчизняній, склалась і в Росії: тільки там –з огляду на масштаби країни – вона багаторазово підсилена. Ось щодумають з цього приводу професіонали російської журналісти ки.

«Новини продаватимуться у будь-якому випадку, тому щоінформація – це сила та влада. А все інше я називаю субпродуктом.Ринок дуже сильно вплинув, і говорити про телебачення як промистецтво вже не можна. Всередині якогось продукту може своїммистецтвом похизуватися режисер, оператор, але в цілому домистецтва це відношення ніякого не має... Новини – це не вигада-но, це те, що відбувається насправді. Інтерпретація може бутирізна, залежно від того, чого хоче власник і що розуміє в цьомужурналіст. А все інше на телебаченні вигадується вже людиноюзалежно від споживацького попиту. Люди нині працюють на замов-лення рекламодавців в основному. Наприклад, дуже хотілося б зро-бити документальне кіно. І ми можемо його зробити, оскільки єавтори, оператори, є уявлення про те, як це робити. Та це нікому непотрібно, тому що під нього не буде реклами – рекламодавцеві цейпродукт нецікавий. Значить, канал втратить дуже великі гроші.Що це таке? Хвороба чи об’єктивна реальність? Ми створюємо про-дукт, який або продається, або не продається» [5, 197].

Ця точка зору відомої телеведучої Т. Миткової підтверджуєтьсядумкою її телевізійного наставника, відомого журналіста-міжна-родника В. Зоріна, який зауважує: «Телебачення у своєму ни ніш -ньому вигляді… я розглядаю як одну з національних загроз у Росії.Триває потужне оббовдурення масової аудиторії. Телеба чення –найпотужніший орган із засобів масової інформації. А в провінції,можливо, і єдиний… Передачі, які в кращому випадку оббовдурю-ють, а в гіршому – розбещують аудиторію, не поодинокі…

«Тепер новини нашої планети висвітлюються набагато менше.Цей факт сам по собі має два важливі ефекти. По-перше, він ство-рює вакуум інформації. Дослідження газет США, проведене«Newspaper Advertising Bureau», виявило, що за 2002 рік вони при-свячували лише 2 % своїх новин іноземному матеріалу; тридцятьроків тому його було вп’ятеро більше. По-друге, виникає тенденціядо однобокового – та консервативного – сприйняття світу: репорте-ри вилітають зі своїх рідних офісів на кількагодинні спостережен-ня за гарячими точками – і прибувають туди, скеровані самимилише упередженнями. Потім вони під’єднуються до набору звич-них джерел, включно із їхнім власним посольством, які тількипосилюють упередження» [3, 136–137].

Інші дослідження також підтверджують існуючий стан речей.Так, згідно з медіадослідженням Media Survey 2009 р., опублікова-ним у журналі PR Week, 50 % журналістів із 2174 опитанихдумають про те, щоб піти з професії.

В Італії колишній власкор газети «Репуббліка» в СРСР періодугорбачовської перебудови Дж. К’єза в жовтні 2005 р. зініціювавстворення медіорганізації «Демократія в комунікації» (по-іншо-му – Mega Chip), яка видала характерний маніфест. «Ми живемо всуспільстві інформації, – йдеться в цьому документі, – але люди восновній масі розуміють те, що відбувається, менше, ніж 30 роківтому. Причина в тому, що відбувається колонізація інформації, різ-номанітної інформації стає менше, вона уніфікована й збіднена.Американська глобалізація і війна ведуть до того, що замість кон-сенсусу маємо насильство. Плюралізм інформації більше примар-ний, ніж реальний. Майже скрізь так звана четверта влада настіль-ки тісно переплелася з політичною владою і настільки залежить відприватних інтересів, власників і контролерів ЗМІ, що вже прак-тично відмовилася від контрольних і критичних функцій.Аудиторія мас-медіа піддається стандартизації, яка є деструктив-ною стосовно культур, цілих цивілізацій» [4].

Коментуючи маніфест, В. Здоровега зазначав, що нова міжна-родна організація звертається до журналістів і вчених, працівниківшоу-бізнесу та реклами, студентів і практично всіх споживачівмасової інформації з пропозицією створити незалежну обсерваціюкомунікації, проводити моніторинг якості та кількості продуктівнаціональних і міжнародних медійних систем, виробити нові пра-вила та етичні норми праці журналістів. Головна причина негатив-них тенденцій у масовій інформації, на думку підписаних під мані-фестом журналістів, у роздрібненості самих працівників ЗМІ:


54 55

1. Друзенко А. С журналистикой покончено, забудьте! : О друзьях-товарищах, драме «Известий» и распаде профессии / А. Друзенко,Г. Карапетян, А. Плутник. – М. : Зебра Е, 2007. – 528 с., 48 с. ил.

2. Полторанин М. Н. Власть в тротиловом эквиваленте. Наследиецаря Бориса / М. Н. Полторанин. – М. : Эксмо ; Алгоритм, 2011. –512 с.

3. Дейвіс Н. Новини Пласкої Землі / Нік Дейвіс. – К. : Темпора,2011. – 548 с.

4. L’manifesto // Megachip-Democrazia nella communicazione : Сайтмедіаорганізації [Електронний ресурс]. – Режим перегляду :http://www.megachip-democrazia nella communicazione.it/. – 2005. –Назва з екрана.

5. Эфир Отечества. Создатели и звезды отечественного телевиденияо себе и своей работе : сб. интервью. Кн. 1 / сост. В. Т. Третьяков. – М. :Алгоритм, 2010. – 320 с.

Рассматриваются причины затяжного кризиса профессии и пер-манентно падающий уровень журналистских текстов, в которыхнеобходимо дополнительно проверять соблюдение основных профес-сиональных стандартов.

Ключевые слова: кризис, профессия, журналистика, СМИ, профес-сиональный, стандарты, медиасобственники, пиарщики, рекламода-тели, снижение качества информационного продукта.

The reasons of long crisis of a trade are considered and is permanent afalling level of journalistic texts in which it is necessary to checkobservance of the basic professional standards in addition.

Keywords: crisis, a trade, journalism, mass-media, professional,standards, mediaproprietors, PR managers, advertizers, decrease in quali-ty of an information product.

Мені довелося попрацювати на американському телебаченні.Там діють заборони на речі, які не можна давати в ефір. Показуватив деталях пошматовані тіла після якоїсь трагедії там заборонено. Ау нас це звичайна картинка. …Ось ця вседозволеність, відсутністьнорм – дуже небезпечні. А коли виникає питання про те, що пови-нен бути хоча б якийсь громадський контроль, політики в іміджілібералів здіймають галас про наступ на свободу слова… Говоритипро те, що в Сполучених Штатах надто сильно ущемлюється свобо-да слова та преси, я б не став. Але там діє принцип, що говорить, що«не можна кричати «пожежа» у переповненому народом кінотеат-рі» [5, 107].

Зібраний у різних країнах різними фахівцями фактологічнийматеріал, дає підстави його узагальнити й зробити такі висновки:виявлено три основні вороги журналістики – медіавласники, пред-ставники піар-структур і рекламодавці, які проводять узгоджену тацілеспрямовану політику, що вимагає скорочення кореспондент-ських мереж і пришвидшення подання новин на шкоду дотриманнязагальновизнаних фахових стандартів.

Вороги журналістики виправдовуються тим, що в умовах перма-нентної світової кризи необхідно заощаджувати якомога більшукількість ресурсів. Насправді заощадження йде за рахунок журна-лістики як соціального інституту, що означає її уповільненусмерть. Фактично відбираються владні повноваження в редакцій,які разом з їхніми працівниками перетворюються на знаряддяманіпуляції громадською думкою. Паралельно з цим процесом від-бувається зниження інтелектуального потенціалу масової аудиторіїЗМІ за рахунок витиснення глибоких інформаційних, аналітичнихі публіцистичних текстів. А це означає фактичне обмеження правасучасної людини на гарантоване отримання об’єктивної, точної ісуспільно вагомої інформації.

Перспективи дослідження. Вивчення докорінних причин кризижурналістської професії допоможе ясніше й чіткіше усвідомитишляхи її подолання, повернення своєрідного статус-кво.

Результати дослідження можуть бути оприлюднені в ЗМІбудь-якого масштабу, на наукових і практичних конференціяхбудь-якого рівня, а також запроваджені в навчальний процес привикладанні курсів «Основи журналістики», «Теорія журналісти-ки», «Теорія масової комунікації», «Газетна журналістика»,«Міжна родна журналістика», «Новинна журналістика», «Теле -радіо жур налістика», «Журналістика інформаційних агентств»,«Інтернет-журналістика».


56 57

Сучасний подорожній нарис суттєво відрізняється від того,яким він був на початку свого зародження та від того, яким мибачили його на шпальтах журналів у радянські часи. Цьому є об’єк-тивні пояснення. Мета, з якою писалися подорожні нариси в попе-редні десятиліття, полягала в пропаганді соціалістичної ідеології івисміюванні капіталістичного ладу. Жодних порад мандрівникамтакі нариси не вміщували, адже не передбачалося, що радянськілюди виїздитимуть за межі СРСР.

Нині подорожній нарис трансформується, вбирає в себе рисиінших жанрів, зокрема аналітичних та інформаційних. У процесі роз-витку змінюються його головні функції. Якщо в СРСР подорожнійнарис неодмінно виконував виховну та пізнавальну функції, то насучасному етапі – передусім розважальну, рекламну та інформаційну.Типовий сучасний подорожній нарис знаходимо на шпальтах такихпопулярних українських газет і журналів із великими тиражами, як«День», «Україна молода», «Газета по-українськи», «Сегодня»,«Газета по-киевски», «Единственная», «Мини», «Во круг света»,«Карпати», «Міжнародний туризм», телепрограми «За сім морів».

Мета статті – дослідити подорожні нариси та штрихи до них усучасних друкованих та аудіовізуальних українських мас-медіа,простежити, як змінилися вимоги до цього жанру впродовж останніхроків. Дослідниками цих питань неодноразово виступали радянські,а згодом російські та українські науковці, зокрема В. Здоровега,В. Шкляр, О. Глушко, О. Гіленко, О. Журбіна, М. Кім, М. Кройчикта ін. Усі вони наголошували на неодмінній присутності авторського«Я» в нарисі. Зокрема, науковець О. Глушко в праці «Художня пуб-ліцистика: європейські традиції і сучасність» зауважує: «Його (нари-су. – М. В.) краєзнавча, людинознавча, пізнавальна, виховна, есте-тична функції незаперечні. Вони забезпечують високу життєздат-ність, викликають живий інтерес до творів цього жанру і в наші дні,незважаючи на бурхливий розвиток сучасних комунікативних тех-нологій, здатних оперативно передавати інформацію з найвіддалені-ших куточків Землі» [4, 138].

На місії, яку має виконати оповідач, пропустивши через себепобачене та почуте під час подорожі, наголошує дослідницяН. Маслова: «Зміст твору жанрів подорожніх нотаток полягає впоказі різноманітної деталізованої панорами соціальної дійсності,якою її побачив, зрозумів, оцінив і охарактеризував подорожнійпубліцист» [8, 76]. Петербурзький учений М. Кім уважав, що нари-совець часто виступає не лише як спостерігач, а й учасник подій, ценадає твору цілісності та єдності [7, 25].

Марина Варич, канд. наук із соц. комунік. (Київ)УДК 007: 304: 070

òЕНÄЕНЦ²Ї РОÇВИòКУ ÆАНРУ ÏОÄОРОÆНЬОÃО НАРИñУ (НА ÏРИКЛАÄ²

ÏУБЛ²КАЦ²Й ñУЧАñНОЇ ÏРЕñИ òУРИñòИЧНОÃО ñÏРЯìУВАННЯ В УКРАЇН²)

У статті досліджено сучасні тенденції розвитку подорожньогонарису в українських ЗМІ туристичного спрямування, зокрема, аналі-зуються причини, які спричинили зростання популярності нарисусеред читачів, методи зацікавлення цим жанром, які використовуютьжурналісти. Також прогнозується подальший розвиток жанру подо-рожнього нарису в мас-медіа.

Ключові слова: українські ЗМІ, нарис, подорож, конкуренція, тури-стична періодика.

ктивний розвиток у сфері міжнародних відносин українськогосуспільства з країнами близького та далекого зарубіжжя, від-

критість українських кордонів і послаблення візового режиму збагатьма державами обумовили зростання туристичних потоків якв Україну, так і за її межі. У таких умовах в інформаційному про-сторі катастрофічно бракує якісної, об’єктивної, цікавої та незаан-гажованої інформації про популярні маршрути ознайомлення з на -шою країною. Туристичні буклети та путівники здебільшогомістять суху інформацію рекламного змісту. В таких умовах най-більш об’єктивно, точно та лаконічно заповнити інформаційнунішу спроможний подорожній нарис як художньо-публіцистичнийжанр журналістики, покликаний передати емоційний стан люди-ни, котра здійснила подорож за певним туристичним напрямком.Саме цей жанр найбільше зацікавить мандрівників, адже в невели-кому за обсягом матеріалі можна знайти конкретні поради і своє-рідний погляд на життя в іншій країні людини з близького оточен-ня. До того ж, такий матеріал уміщуватиме мінімальну кількістьреклами й максимум об’єктивності, оскільки автор жодним чиномне зацікавлений в пропагуванні якогось певного готелю, видутранспорту чи маршруту.


58 59

А

© Варич М., 2013

руючи між собою. Найбільшу довіру викликають тексти з першихвуст, тобто написані особисто мандрівником-нарисовцем, а не ско-пійовані з інтернету, перероблені з довідників тощо. Людина, якана власні очі побачила іншу країну, може розповісти значно більшекорисної і практичної інформації для майбутніх туристів, проде-монструвати власні фотокартки, дати корисні поради.

До традиційних розповідей про країну нині, як правило,додають різноманітні практичні нюанси, ті важливі штрихи, якіможна винести за межі тексту в окремий підвал чи колонку. Дотаких деталей належать: рейтинг безпечності країни для туристів(актуально, оскільки останнім часом збільшилась кількість країн,де відбуваються революції, воєнні конфлікти та стихійні лиха),національна кухня, ціни, здоров’я.

Утім, сучасні нариси також досить часто страждають однобокі-стю. Хоча вони претендують на незаідеологізованість, інтернаціо-нальність та містять відверті погляди мандрівників. Але нерідко їхпишуть журналісти на замовлення певних турфірм, які оплачуютьпоїздку (подібні матеріали трапляються в журналах «Един -ственная», «Мини», «Натали», «Женский журнал», «Men’s Heals»,«LQ»). Ці видання навіть зазначають дрібними буквами наприкінцітексту після підпису автора: «редакція дякує за сприяння в органі-зації поїздки турфірмі». Таким чином журналіст стає залежним іобмежений в написанні власного тексту. Він вихваляє маршрути,запропоновані спонсором, пропагує поселення лише в готелях, якіспівпрацюють із зазначеною фірмою. Тож інформація виходить недосить об’єктивна. Про життя діаспори в таких матеріалах читач непрочитає. Однак він знайде інформацію про їжу, розваги, сувеніри,свята. Культурному життю в країні теж приділено небагато уваги вназваних журналах; здебільшого йдеться про дискотеки, фестива-лі, шопінг. Очевидно, це зумовлено інтересами аудиторії, для якої іпишуть подібні тексти.

Перевагами таких нарисів є відчуття занурення в атмосферуіншої країни, створення позитивного настрою після прочитанняматеріалу, мінімальне розширення світогляду читачів (принаймніголовні дані про валюту, столицю, часовий пояс, тваринний і рос-линний світ, релігію із таких видань можна почерпнути). З іншогобоку, серед недоліків слід зазначити: певну суб’єктивність, повер-ховість, незаглибленість в історію, традиції, звичаї, відносини іно-земної держави з Україною.

Аналіз сучасних українських видань дозволяє зробити висно-вок, що найбільш наповнені інформацією туристичного змісту

Зростання зацікавленості до подорожнього нарису як серед нау-ковців, так і серед журналістів зумовлене кількома причинами.Головною з них є популяризація та щорічне зростання доступностіподорожування як способу відпочинку. Така ситуація на початко-вих етапах була спричинена переважно рекламними акціями тури-стичних фірм із метою отримання прибутку. Тексти нерідко обме-жувалися сухою інформацією у вигляді колонок, де вказувалисьназва країни, ціна й контакти фірми та вміщувались листівкиз фотокартками екзотичних країн і адресою турфірми, де можнаприд бати тури до вподобаної держави. Однак зростання кількостіподорожніх українців за межі власної держави зумовило новіінформаційні потреби. Нині мандрівники очікують від ЗМІ допомо-ги, як за мінімум часу отримати максимум практичної інформаціїпро іншу країну.

Відповідно до цих потреб змінюються і вимоги до подорожніхнарисів: трансформуються стиль, виклад матеріалу, акценти, якірозставляють автори. У радянську епоху нариси здебільшого малиідеологічний відтінок, коли особливу увагу приділяли культурі тамистецтву інших народів, побудові їхніх взаємин із представника-ми СРСР, викриттю капіталістичної руїни та перевагам соціалі-стичного способу життя. Такі нариси часто виходили однобокі йнеоб’єктивні, не повною мірою розкривали картину життя в іншійкраїні. Водночас не можна применшувати вагу цих нарисів длятогочасного суспільства, адже вони бодай частково, натяками йвиразними деталями чи психологічними мотивами піднімали заві-су життя за межами СРСР.

Науковець О. Глушко зараховує до позитивних змін, які відбули-ся з подорожнім нарисом в українській журналістиці за останні20 років, такі: «Подорожній нарис в Україні пострадянської добиакумулював у собі здобутки жанру попередніх десятиліть, продов-жив кращі його традиції. Водночас він позбувся ідеологічних наша-рувань, так званих фігур умовчання у змалюванні життя іншихнародів чи гострих проблем, що мали місце на рідній землі» [4, 86].О. Глушко також наголошує на зниклій необхідності автору писати,а читачеві читати між рядків, що дає змогу наочно побачити, відчутирізницю в економіці, культурі, управлінні в нашій та інших країнах.

Упродовж останніх двох десятиліть ситуація й справді зміни-лась, нарисовці не мусять підганяти матеріал під певну ідеологію йякість матеріалу значною мірою залежить від їхнього світогляду тавміння подавати оригінальні думки і враження. Сучасна пресаохоче вміщує на своїх шпальтах матеріали про подорожі, конку-


60 61

денню поїздки. Найчастіше таке посилання роблять наприкінціпублікації, але можливі й інші варіанти. Скажімо, журналістСергій Пархоменко з видання «Вокруг света» придумав власнийхід: свій нарис «Побег из Лиссабона» він починає словами: «Вы рас-талкиваете в стороны, щурясь на яркий свет, широкие стеклянныестворки… И смотрите, смотрите, смотрите. Не смея оторваться, какбудто стараясь затянуть подольше чудный этот момент на скали-стом пороге Атлантики» [10, 63]; продовжує довгими п’ятьма абза-цами рекламного матеріалу про тест-драйв від виробників автомо-біля «Лексус», на який його запросили з нагоди презентації новоїмарки. Наступні два розвороти – лише про Португалію. Очевидно,автор сподівався, що такий хід не відіб’є бажання у читачів читатийого матеріал.

На окрему увагу заслуговують теле- та радіонариси в українсь-ких ЗМІ, яких упродовж останніх років також побільшало.Зокрема, якісно й цікаво готують програму «За сім морів» на те -леканалі «Тоніс», теленариси власного виробництва турфірми«Феєрія мандрів» на «5 каналі» (ведучий – власник однойменноїтурфірми Ігор Захарченко), радіопрограми з елементами нарисувиходять на Першому каналі Українського радіо та на радіо «Ера».Цікавий метод подання історії міст і країн запропонував православ-ний телеканал «Глас»; тут теленариси за формою і манерою подан-ня матеріалу наближаються до документальних фільмів, інколикількасерійних. Однак у них завжди є елемент присутності нари-совця – журналіста, котрий був у відрядженні й «пропустив» усепобачене через себе. Усі нариси «Гласу» підпорядковані одній ідеї –висвітлити роль і місце міста в християнській історії.

Типовою сучасною тенденцією розвитку подорожнього нарису єпоєднання кількох жанрів. Часом такий ракурс подання матеріалувиправданий можливістю заінтригувати, заворожити. Наприклад,у нарисі «Южный полюс: Амундсен против Скотта» журналістО. Керолайн поєднав портрет людини, керівника експедиції наПівденний полюс Амундсена, і подорожній нарис про віддаленуточку земної кулі, зауваживши, що ця земля та її дослідник надтоподібні і роз’єднати їх неможливо. Записи зі щоденника Амундсена,які автор постійно цитує в тексті, яскраво передають природну атмо-сферу: тріскучі морози, грізні вітри й голод, який доводиться долатиекспедиції на полюсі. Суворим і витривалим постає тут і головнийгерой – норвезький дослідник і мандрівник Амундсен [6, 46].

Досить часто сучасному подорожньому нарису доводиться кон-курувати з туристичними путівниками та художньою літературою,

глянцеві журнали, зокрема спеціалізовані «Карпати», «Міжна -родний туризм», «Вокруг света» (український випуск), транснаціо-нальний журнал «National Geographic» (тут подано публікаціїукраїнських авторів, наприклад, у номері за вересень 2012 р. нарисАнни Войтенко «Страна близнецов» про мандрівку до села ВеликаКопань на Закарпатті, де більшість жінок народжує близнюків).Подорожні нариси вміщують також видання: для жінок «Мини»,«Единственная», «Pink»; для чоловіків «Мens Нealth»; громадсько-політичні тижневики «Фокус», «Країна», «Український тиждень».Трапляються нариси й у газетах «День», «Газета по-українськи»,«Газета по-киевски», «Сегодня», «Літературна Україна». Однакгазети подають інформацію більш стисло, аніж журнали.

Кожне видання передусім зорієнтоване на потреби власної ауди-торії. Скажімо, нарисовці «Літературної України», подаючи до дру -ку подорожні нотатки, не обминають теми життя української діаспо-ри, уміщують розповіді українців про те, як їм ведеться на чужині.У газеті «День» автори також звертаються до подібної те матики.Так, кандидати історичних наук Т. Чухліб та Я. Федорук приділялиувагу життю сучасних українців у Сибіру, наголошуючи на інформа-ційному голоді й браку українських радіо- і телепередач, недостатно-сті рідної преси [13, 9]. Нариси в зазначених газетах суттєво відріз-няються від текстів цього жанру в інших виданнях: вони не вмі-щують порад туристам, на кшталт, де харчуватися, в якому готелізупинятися, скільки коштів із собою мати тощо; духовні орієнтиритут важливіші, аніж прагматичні інтереси туристів.

Окремо варто звернути увагу на подорожні нариси в журналі«Країна». Їх публікують у рубриці «Подорожі». Цікаво, що журналналежить до видавничої групи «Нова інформація», де також вихо-дить «Газета по-українськи», що має подібну рубрику. Однак вонапрограє за змістовим та ілюстративним наповненням у журналі.Автори публікацій видавничої групи «Нова інформація» їздять у від-рядження за власний кошт або за кошт редакції, а також залучаютьдля публікації незалежних мандрівників, які не вихвалятимутьзамовлену турфірму. Тож картина життя в тій чи іншій місцевостісвіту, зображена нарисовцем, – досить об’єктивна, текст не є «солод-ким», часто в ньому наявна критика. Журналісти цього виданнятакож гостюють в українців-емігрантів і описують їхній побут(наприклад, у нарисі «Ліна Татарашвілі 9 років листувалася з чоло-віком» ідеться про українсько-грузинську родину з Тбілісі [2, 14]).

Банальною є ситуація, коли в подорожньому нарисі журналі-стові доводиться розміщувати назву турфірми, що сприяла прове-


62 63

«Український тиждень», – більше цікавитиме політична ситуація вЄгипті, Тунісі, Косово чи Ізраїлі, а «Міжнародний туризм» –виключно туристичні маршрути. Однак обидва видання задля дек-ларації своєї обізнаності торкнуться всіх аспектів життя, але дея-ких поверхово, інших глибоко та прискіпливо.

У цілому аналіз сучасних подорожніх нарисів у ЗМІ дозволяєзробити висновок, що доля цього жанру в сучасних ЗМІ є доситьперспективною. Наразі він перебуває на піку популярності й, зва-жаючи на інтерес українців до мандрів, лишатиметься цікавим длячитачів ще впродовж тривалого часу.

1. Андерсен С. Богоугодный аморализм / С. Андерсен // Вокругсвета. – 2011. – № 6. – С. 51–69.

2. Варич М. Ліна Татарашвілі 9 років листувалася з чоловіком /М. Варич // Газета по-українськи. – 2008. – 31 січ.

3. Велихов Л. Говорящие камни Куско / Л. Велихов // Вокругсвета. – 2007. – № 2. – С. 44–63.

4. Глушко О. Художня публіцистика: європейські традиції і сучас-ність / О. Глушко. – К., 2010. – 188 с.

5. Дубровская Д. Дзуары Дигорского ущелья / Д. Дубровская //Вокруг света. – 2007. – № 2. – С. 44–63.

6. Керолайн О. Южный полюс: Амундсен против Скотта / О. Керо -лайн // National Geographic. – 2011. – № 9. – С. 46–51.

7. Ким М. Н. Очерк: Теория и методология жанра : учеб. пособие /М. Н. Ким. – С.Пб., 2000. – 168 с.

8. Маслова Н. М. Путевой очерк : проблемы жанра / Н. М. Масло -ва. – М., 1980. – 40 с.

9. Незнамов Е. Коми и маньпупунер / Е. Незнамов // NationalGeographic. – 2012. – № 2. – С. 39.

10. Пархоменко С. Побег из Лиссабона / С. Пархоменко // Вокругсвета – 2011. – № 6. – С. 63–69.

11. Пеле. П. Гид по шведской столице, составленный со слов мест-ных жителей / П. Пеле // National Geographic. – 2012. – № 2. – С. 21.

12. Трофімов Д. З Чорного Черемоша в Білу Тису через Стіг / Д. Тро -фімов // Карпати. – 2007. – № 9. – С. 33–40.

13. Федорук Я. Українці в Сибіру / Я. Федорук, Т. Чухліб // День. –2004. – 4 верес. – С. 9.

В статье исcледуются современные тенденции развития очеркакак художественно-публицистического жанра, в частности, рас-сматриваются причины, которые сделали очерк интересным чита-телям. Прогнозируется дальнейшее развитие этого жанра.

зокрема повістями, новелами та оповіданнями про життя в іншихкраїнах. У такому випадку нарис може писатись у вигляді щоден-ника, що створює чіткий ефект присутності. Наприклад, як у нари-сі Д. Дубровської «Дзуары Дигорского ущелья» у журналі «Вокругсвета». Авторка пише: «Диктофонная запись возвращает меня вновенький темно-зеленый УАЗ с ярким треугольником логотипом«Вокруг света» на ветровом стекле. Наша боевая пятерка путеше-ственников пробивается по грунтовой дороге шириной с подокон-ник, направляясь в селение Лесгор» [5, 44].

Подібний метод застосовує й автор журналу «Карпати» Д. Тро -фімов у матеріалі «З Чорного Черемоша в Білу Тису через Стіг».Зокрема, ефект документалістики створюють такі висловлюванняавтора: «Поступово вичерпуються запаси води. Ще не б’ємо на спо-лох, але коли під полониною Регеска (що біля Стога) зникає з флягиостанній ковток, двоє членів групи вирушають у пошуках джерелана полонину, де стоїть колиба». Таким чином, описується не лишемісцевість, а й пригоди та долання перешкод, що нагадує художнійтвір [12, 33]. До популярних елементів у подорожніх нарисах нале-жать і вкраплення живих розмов, опитувань, бліцінтерв’ю в канвутексту. До подібного методу часто вдаються журналісти «NationalGeographic» («Гид по шведской столице, составленный со слов мест-ных жителей» П. Пеле [11, 21] і «Коми и маньпупунер» Є. Незна -мова [9, 39]).

Аналіз сучасних нарисів свідчить про те, що в умовах жорсткоїконкуренції автори та редакції виробили конкретні елементи заці-кавлення читача своїми текстами: 1) невеликий обсяг публікацій(1–3, максимум 4 розвороти за наявності великої кількості ілюст-рованого матеріалу); 2) наявність великої кількості яскравих і мас-штабних світлин; деякі видання допускають співвідношення текс-тового і фотоматеріалу 50 % на 50 % (наприклад, журнал «Вокругсвета» подає нариси «Богоугодный аморализм» [1] і «Говорящиекамни Куско» [3], де світлини займають 2–3 розвороти, зводячи домінімуму текст); 3) стирання чіткої межі між жанрами, що дозво-ляє оживити текст (у канву нарису вводяться елементи інтерв’ю,репортажу, аналітики; автор орієнтується передусім на очікуванняцільової аудиторії видання); 4) наявність додаткової прагматичноїінформації (скажімо, карти старого та сучасного міста, які зручновийняти з журналу та прихопити з собою у подорож); 5) відсутністьсторінок без ілюстрацій.

Форма подання матеріалу визначається його цільовою аудиторі-єю. Зрозуміло, що громадсько-політичну пресу, як-от: «Фокус» та


64 65

Микита Василенко,д-р філол. наук (Київ)УДК 070. 442. 432:82 – 92 (477)

ÏОñòУЛАòИ ÏРОФЕñ²ЙНОЇ ЕòИКИ В ÏОЛ²òИЧН²Й ÆУРНАЛ²ñòИЦ²

Стаття присвячена дискусійним етичним проблемам у політич-ній журналістиці. На прикладах українських інтернет-видань.

Ключові слова: жанр, дискусія, проблема, контент-аналіз, транс-формація, етика, журналіст, творчість, політика.

олітична журналістика повсякчас стикається з проблемамипрофесійної етики. Це – аксіома. Водночас аксіомою є те, що

мобільність і до певної міри «недоторканність» (через суто тех -нічні причини) електронної журналістики дозволяє ставити підсумнів або переглядати моральні критерії, що здавалися абсолют-но незворушними і сталими в звичайній, «доелектронній» полі-тичній журналістиці. Йдеться про моральні традиції і негласніправила, що диктувалися процесом виходу й специфікою паперо-вих ЗМІ.

Політичні інтернет-видання в Україні відрізняються значною«розкутістю», невимушеністю у поданні матеріалу, при цьомучасто-густо оперуючи неперевіреними фактами, що їх важко оскар-жити в судовому порядку. Тобто багато спірних моментів і нюансівсуто етичних вітчизняним журналістам, які пишуть на політичнупроблематику, доводиться вирішувати самостійно, покладаючисьна свій світогляд, уподобання, життєвий досвід.

Зауважимо, що можливості інтернет-видання дають шанс ре -дакції певною мірою відмежуватися від авторської концепції ана-лізу в спеціальній статті, показавши самого автора на світлині, якнаочно відповідального за правдивість інформації [2].

Зміни в процесах самоусвідомлення кожним журналістом етич-них норм, саморегуляції поведінки є результатом змін у суспільнійсвідомості, культурних та соціально-економічних тенденцій роз-витку українського суспільства. Слід наголосити на тому факті, щопроцес подібної варіативності та інновацій, розпочавшись на інди-відуальному рівні, згодом переростає в процеси колективної твор-чості, стає надбанням цілих редакційних колективів.

Ключевые слова: украинские СМИ, очерк, путешествие, конку-ренция, туристические издания.

The author of the article demonstrated the tendency of development ofessay in modern Ukrainian magazines and newspapers. In particular, inthe article is decided essay, which published in «National Geographic»,«Karpaty», «Round the world», «Day».

Keywords: Ukrainian periodicals, essay, trip, competition, tourist’seditions.


66 67

Ï

© Василенко М., 2013

ляє надати максимально велику площу для реалізації головногозадуму автора й самої редакції: висвітлити перебіг політичнихподій, показати всі нюанси й перипетії цього складного процесу.

Практично всі головні матеріали в цих виданнях проілюстрова-ні світлиною самого автора. Тут же наводиться надзвичайно оригі-нальна автохарактеристика («Левый берег») чи власне короткадовідка про автора. При бажанні відвідувач сайта має змогу пере-глянути всі статті автора, зайти на його блог.

Принципи свободи вибору, моральної відповідальності, внутрі-шні корпоративні редакційні правила стали основою поведінкиполітичних журналістів при підготовці особливо складних експе-риментальних матеріалів, у яких відбуваються жанрові переходи,існує можливість варіативних шляхів у відборі фактажу та ін.Основні етичні кодекси, розроблені ще за радянських часів, вияви-лися корисними лише почасти, домінують нові вимоги, що дик-тують свої закони моральної екзистенції. Це стосується як відносинжурналіст-респондент, так і подальшого творчого процесу, в якомудумки респондента й судження журналіста екстраполюються наекран монітору у вигляді самостійного твору. Розмірковуючи надскладними процесами, що відбуваються нині в царині журналіст -ської етики, знавці журналістської етики В. Іванов та В. Сердюк заробочу дефініцію беруть таке визначення: «Журналістську етикуможна охарактеризувати як набір правил і норм поведінки, якихмають дотримуватися всі, хто збирає, опрацьовує та поширюєінформацію» [4, 14]. Розвиваючи цю дефініцію, учені доводятьтезу, згідно з якою «журналісти за сутністю своєї професії в той чиінший спосіб оцінюють дії, або ж бездіяльність інших членів соціу-му, навіть за умови дотримання принципу «news not views» (нови-ни, а не погляди)» [4, 17].

Відомо, що моральна позиція кожного індивіда часто змінюєть-ся через певні суб’єктивні обставини, змінюється зрештою і самхарактер творчої праці. «Можна сказати, що творчість – це фено-менальна властивість людини уважно сприймати потенційні межібуття і перетворювати їх на реальність за допомогою власногопотенціалу, особливих вмінь та навичок» [6, 11]. Автор іншої тео-рії, американський науковець додає до цього визначення: «Годінавести кінцеві і вичерпні властивості – ось чому створення теоріїтворчості логічно неможливе» [9, 87].

Отже, політична журналістика як оригінальний вид журна-лістської творчості – поняття досить розмите, і твердження пробудь-яку вичерпну дефініцію лишається хибним [9, 95]. Однак без

У зв’язку з цим надзвичайно важливою проблемою було й зали-шається вивчення проблеми дискусійних проблем журналістськоїетики у вітчизняних електронних ЗМІ.

Безперечно, більшість інвесторів електронних ЗМІ, сповідуючипевну життєву філософію, примушує співробітників редакційактивно накидати її потенційним респондентам. Під питаннямлишається виявлення того факту, чи дозволяє загальноосвітнійрівень інвесторів дотримуватися, скажімо, концепцій «ліберально-го капіталізму» чи «постіндустріального суспільства». Проте жит-тєдіяльність редакцій інтернет-видань залежить від багатьохсуб’єктивних чинників, навіть – від настрою інвестора, тому часто-густо говорити про пошуки об’єктивної істини в журналістськомурозслідуванні не доводиться. Серед найбільш значних політичнихта інформаційно-політичних сайтів України, виділимо три, що, засвідченнями експертів із різноманітних компаній, мають найбіль-шу кількість відвідувань. Це – інформаційний сайт УНІАН, полі-тичний сайт «Левый берег», інформаційно-політичний, з елемента-ми розважальної журналістики «Українська правда».

УНІАН фінансується українським громадянином, який прожи-ває в Швейцарії, «Українська правда» – за рахунок грантів, пере-важно зарубіжних. Нове для України інтернет-видання «Левыйберег» фінансується за рахунок фонду Горшеніна. В останньому налі-чується близько трьох десятків співробітників, вдвічі більше – в«Українській правді», понад сто співробітників – в УНІАН. Цікавозазначити, що в усіх трьох інтернет-проектах кількість власне жур-налістів не перевищує 20 % від загальної кількості колективу.

«Левый берег» оперативніше реагує на зміну в соціально-полі-тичному устрої країни, вміщуючи на десяту ранку до ста повідом-лень. «Українська правда» вибирає до тридцяти фактів і подає їх нарозсуд читачів.

Цифра відвідувань сайтів є таємницею, проте відомо, що, безпе-речно, випереджає всіх УНІАН. Кількість відвідувачів, які цікав-ляться перебігом політичного життя в «Левом береге» доходить до60 тис на тиждень. Коли йдеться про «жовті» матеріали: на зразоктого, що популярна телезірка змінила колір волосся, тоді цифравідвідувачів сайта (відповідно – коментарів, обговорень) збільшу-ється в кілька разів. «Українська правда» вже не є одноосібнимопозиційним сайтом, як десять років тому, отже редакція змушенашукати нових методів та прийомів впливу на читача [1, 288–289].

Аналітичні політичні видання обирають оптимальний форматподання фактичного матеріалу. Подібний редакторський хід дозво-


68 69

дацьких центрів підготовки фахівців у царині політичної журналі-стики (Німеччина, Франція, Італія). Є всі підстави вважати, що наоснові власних українських наукових студій розпочався процесзародження національних шкіл політичної журналістики [3].Обсяг повідомлення, індивідуальний авторський стиль, творча кон-куренція – все це передбачає активний пошук оптимальних методівподання фактів та їх інтерпретації. Тому аналітична стаття збага-чується інформаційними довідками з інтернету, зарубіжної преси(«Левый берег»); заповнена бліцінтерв’ю інтернет-версія («Зеркалонедели»); доповнюється ремарками фахівців («Українська прав-да»). Коли видання має явно заідеологізований характер (інтернет-версія щотижневика «Профиль»), то для створення відчуття об’єк-тивності редакція змушена вдаватися до послуг колумністів.Колонки колумністів у принципі створюють видимість наявностіальтернативного погляду на перебіг подій. Але коли враховувати,що на колонку відводиться майже 1 500 знаків, а на аналітичнустаттю в чотири рази більше, то стає зрозумілим, чия точка зорудомінуватиме в свідомості звичайного читача.

Враховуючи, що все більше пересічних громадян України кори-стуються послугами інтернету, всі без винятку сучасні політичнівидання в Україні мають свою інтернет-версію. Останнім часом вінтернет-версіях журналістам дозволено публікувати свої політич-ні статті, огляди, коментантарі в повному обсязі, враховуючи тойнезаперечний факт, що газетно-журнальна шпальта значно обме-жує обсяг будь-якого матеріалу.

Завдяки інтернет-версії та можливості практично вільного спіл-кування з читачами через чат журналісти, які спеціалізуються вцарині політичного аналізу, можуть певним чином корегувати,правити концепцію своїх майбутніх матеріалів, враховуючи реак-цію читацької аудиторії, а не досить суб’єктивні відгуки про власнуаналітику колег по роботі чи керівників редакції.

Особлива моральна відповідальність – пріоритет групи журналі-стів, які в умовах політичної громадської думки в Україні працю-ють у партійних виданнях. Вони мають особливо ретельно дотри-муватися принципів відбору фактів; не виявляти прагнення доштучного експериментування над жанрами з метою максимальноїполітичної агітації на користь тієї чи іншої ідеї. Адже: «Політичнадіяльність переважно спрямовується не на безпосереднє задово -лення проблем, а на закріплення і встановлення певного принци -пу, порядку, умов загального розв’язання суспільних проблем»[7, 145].

постійного дослідження цього процесу буде неможливо зрозумітимотиви вчинків, що спонукають вітчизняних журналістів, якіпишуть про політику в інтернет-виданнях, часом вдаватися допорушення моральних норм. Тому проблема оригінального тракту-вання усталених догматів журналістської етики є надзвичайноактуальною в наш час. У процесі журналістської творчості інтуї-тивно, згодом цілком усвідомлено знаходяться нові інваріанти роз-витку етичних критеріїв, що позитивно впливає на весь творчийпроцес у комплексі.

Яким чином зберегти основні моральні критерії; не переступи-ти, приміром, межі домислу й вимислу або спробувати відшукатифакти законним шляхом: на ці питання дають відповіді вітчизнянінауковці. Серед них слід назвати таких дослідників, як О. Кузне -цова, О. Старіш, В. Чічановський, В. Шкляр та ін.

Переважна більшість вітчизняних науковців уважають, щосамоконтроль і самодисципліна – одна з головних запорук журна-лістської діяльності. Під впливом суб’єктивних чинників (негатив-ного настрою, соціальних негараздів тощо) журналістам частоважко визначатися з чіткою моральною позицією. Тим більше, щовнаслідок кардинальних змін у суспільно-економічних відносинахза короткий термін традиційна громадська мораль занепала. Якбуло вже зазначено, усе це повною мірою стосується й журналістів,які змушені чи не кожного дня об’єктивно відображати зміни в су -спільній свідомості, будучи водночас спостерігачами й учасникамиподій. Звідси – практична неможливість канонізувати норми жур-налістської етики, оскільки повсякденна потреба викликає іповсякденні тенденції до відповідного морального реагування наекстремальні явища в сучасному суспільстві.

Політична аналітика в Україні все більше стає авторською, інди-відуальною. Концепція журналіста тепер може не збігатися з гене-ральною лінією, політичними уподобаннями інвестора. Проте самеця обставина є в кінцевому результаті найбільш оптимальною длявідвідувача сайта, оскільки дає можливість ознайомитися з різни-ми точками зору, інваріантами вирішення проблеми. Поява вели-кої кількості журналістів, які пишуть аналітику на політичнутематику, зумовлює не лише конкуренцію між ними, а й виник-нення цілої групи наслідувачів, послідовників, що веде, зрештою,до появи шкіл політичної журналістики [5 ].

Цей процес неважко екстраполювати на майбутнє, виходячи зпрактики західноєвропейських і американських інтернет-видань,розвиток яких спричинив появу спеціалізованих наукових і викла-


70 71

73

рів, підготовлені працівниками їх штабу; звіти про партійну робо-ту; полемічні матеріали, в яких критикується діяльність опонентівтощо. Маємо в результаті звичайний набір піар-акцій передвибор-них штабів.

Моніторинг електронних видань має виняткове значення й длявнутрішньоредакційної політики, коли слід визначити найкращихжурналістів. Контент-аналіз матеріалів періодичної преси, як йаналізу електронної пошти, звичайної пошти тощо, включає в себепитання творчої майстерності репортерів та інтерв’юерів. Проблемаможе бути вирішена лише за умови комплексного використанняметодів, оскільки однобічне, суб’єктивне тлумачення окремих про-рахунків, або, навпаки, творчих здобутків може позначитися натворчому потенціалі журналістів.

Західні експерти зазначають: «Кожна організація має у своємурозпорядженні чимало комунікативних засобів, щоб критично про-аналізувати необхідність та дієвість внутрішньої концепції і вимі-ряти рівень її успішності» [5, 60]. Слід, однак, зазначити, що про-цедура внутрішнього моніторингу конче потрібна, коли йдетьсяпро підтримку функціонування творчого процесу на належномурівні, але вона непродуктивна, якщо виникає проблема швидкого йякісного підвищення рівня конкретного видання, кардинальногозбільшення кількості відвідувань окремого сайта.

Об’єктивність внутрішніх самооцінок у колективі обмежуєтьсячерез небажання більшої частини працівників псувати стосункиміж собою. Буває домінують традиції, що склалися в подібномуколективі за довгі роки. Останнє дуже характерне для колишніхпартійно-радянських видань: «Робітнича газета», «ДемократичнаУкраїна», «Правда Украины» та ін.

Оцінка керівників підлеглими в тій формі, в якій її пропонуютьзахідні експерти, взагалі не прийнята в національних творчихколективах. Критикувати чи радити щось керівникові редакційно-го підрозділу часто означає швидку й неадекватну реакцію самогокерівника на підлеглого, який насмілився виступити проти нього.Коли це об’єктивна оцінка, то позитивне вирішення проблеми – всеж прерогатива незалежного експерта, як результат певного кон-тент-аналізу.

Проте маємо констатувати той очевидний факт, що політичнаінтернет-журналістика в Україні перебуває ще в зародковому стані.У зв’язку з цим не вирішуються, часом цілком свідомо, деякі про-блеми суто етичного характеру. Подекуди вітчизняним журналі-стам бракує елементарного професійного етикету. Досить повно

Виходячи з попереднього досвіду видання партійно-політичноїпреси в Україні, мусимо зазначити, що в політичних інтернет-виданнях часто трапляються журналістські твори, основна метаяких не об’єктивне інформування читачів про перебіг подій, а від-верта агітація. Зрозуміло, що останній чинник був і є прерогативоюдрукованих партійно-політичних видань. Проте становище усклад-нюється, коли на свідомість читача професійні журналісти праг-нуть вплинути вже через мережу інтернет.

Досить ефективний механізм простежити порушення норм жур-налістської етики при підготовці політичних матеріалів є моніто-ринг. Моніторинг електронних видань здійснюється, як правило,шляхом тривалого спостереження за змістом і формою поданняматеріалів різних жанрів у цих виданнях. Моніторити такожможна діяльність окремих редакційних відділів, рубрики, блоги,створені для провідних репортерів у межах власне інтернет-видан-ня. Спостереження за виданнями включає в себе своєрідні елемен-ти глобальної перевірки ЗМІ, аж до ефективності подання тексто-вих матеріалів з різноманітними варіаціями – від фотографії доколажів і малюнків. Досліджувати специфічний політичний тексттакож не можна без урахування специфіки роботи того чи іншогоредакційного підрозділу. В останньому випадку йдеться не тількипро механічний підрахунок кількості виданих на день, на тижденьзнаків. Передбачається аналіз ефективності виступів окремих твор-чих працівників, періодичність появи авторських матеріалів, щовикликали найбільший резонанс у читацької аудиторії. Особливемісце в аналізі зворотного зв’язку автор – читач займає комплекс-ний аналіз під час передвиборних перегонів, коли інвестори вирі-шують, якому інтернет-виданню слід надати перевагу в політичнійагітації. Наголошуючи на цій важливій проблемі, вітчизняні нау-ковці зазначають, що подібний аналіз лише частково має характертворчого моніторингу, оскільки через брак часу та іноді непрофе-сійну підготовку виконавців, здебільшого моніторинг зводиться доконстатації реальної кількості відвідувань того чи іншого сайта.Останнє робиться з метою охоплення якомога більшої кількостіпотенційних виборців.

Моніторинги електронних ЗМІ в передвиборний період такожфактично не передбачають аналіз професійної майстерності окре-мих журналістів, ефективність роботи редакційних відділів.Враховується здебільшого ефективність впливу на масову свідо-мість цілих випусків, оновлених сторінок сайта, в яких домінуютьвеликі текстові матеріали. Це, як правило, виступи партійних ліде-


72

Грані

Статья посвящена дискуссионным проблемам в политическойжурналистике. На примерах украинских интернет-изданий.

Ключевые слова: жанр, дискуссия, проблема, контент-анализ,трансформация, этика, журналист, творчество, политика.

Article devoted to the debatable problems in political journalism. On theexamples of the Ukrainian internet publishing.

Keywords: genre, discussion, problem, content-analysis, transformation,ethics, journalist, work, policy.

комплекс вітчизняних проблем в інтернеті було подано в дослід-женні відомих вітчизняних науковців А. Чічановського та О. Ста -ріша: «…проблема полягає не в тому, що інші країни здійснюють наУкраїну інформаційний тиск, адже в глобалізованому інформацій-ному суспільстві це невідворотно. Проблема полягає в тому, що дер-жава не здатна протиставити такому впливу якісний вітчизнянийпродукт, якому б громадяни України віддавали перевагу перед іно-земним. Отже, національний інформаційний простір України пере-буває у вкрай небезпечному для державності стані» [8, 451].

Попри все, політична аналітика в Україні в форматі інтернет-видань має значні перспективи розвиту, оскільки структура, стильі формат подання аналітичних політичних матеріалів постійновидозмінюється. Іноді цей процес стає малопередбачуваним, непро-гнозованим, як і будь-який процес творчості, процеси самопізнаннята самовиховання.

Однак необхідність систематизації й усвідомлення вже напрацьова-ної емпірики не викликає сумнівів, якщо ми прагнемо до дальшогорозвитку демократичних процесів в Україні й свободи слова зокрема.

1. Василенко К. М. Політична інтернет-журналістика в Україні:еволюція та перспективи розвитку / К. М. Василенко // Політо ло -гічний вісник : зб. наук. пр. – К.: «ІНТАС», 2011. – Вип. 54. – 528 с.

2. Воронова М. Ю. Авторська позиція і авторське «я» в політичнихпортретах-книгах / М. Ю. Воронова // Наукові записки Інституту жур-налістики : [наук. зб. / за ред. В. В. Різуна] ; Київ. нац. ун-т ім. Тара -са Шевченка. – К., 2003. – Т. 13 (жовт.–груд.). – С. 59–64.

3. Глушко О. К. Журналістське розслідування: історія, теорія, прак-тика : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / О. К. Глушко. – [2-гевид., переробл. і доповн.] – К. : Арістей, 2006. – 144 с.

4. Іванов В. Ф. Журналістська етика / В. Ф. Іванов, В. Є. Сердюк. –К. : Вища школа, 2006. – 231 с.

5. Коль А. Робота з мас-медіа : експрес-курс / А. Коль. – К. :Академія Української Преси. Фонд Конрада Аденауера, 2005. – 70 с.

6. Лазутина Г. В. Основы творческой деятельности журналиста /Г. В. Лазутина – М. : Аспект-пресс, 2004. – 339 с.

7. Філософія політики : підруч. / кер. редкол. Л. В. Губерський. –К. : Знамя Украины, 2003. – 400с.

8. Чічановський А. А. Інформаційні процеси в структурі світовихкомунікаційних систем : підруч. / А. А. Чічановський, О. Г. Старіш. –К. : Грамота, 2010. – 568 с.

9. Veins M. The Role of theory in Aesthetica. – N. N., 1957. – 150 р.


74 75

Грані

Ідея досить складна, йдеться швидше про взаємодію і взаємовп-лив респондента і власне творця мережевої інформації, який, зреш-тою, сам і виступає респондентом. Узагалі слід констатувати, що узв’язку з нагромадженням значної кількості емпіричного матеріа-лу виникло цілком зрозуміле поняття його хаотичності та еклекти-ки. Звідси – нечіткість, невизначеність, непрозорість наукових сен-тенцій, що впливають не стільки від нерозуміння автором пробле-ми, скільки від спроби «зупинити час» для аналізу окремих момен-тів швидкоплинного процесу.

Цілком припускаємо й певну замилуваність ідеєю чи схильністьдо перебільшення в трактуванні ідеї «глобального розуму», «світо-вої мережі робототехніки» і т.д.

Прикладом подібного досить однобокого вирішення проблемиможе бути взаємодія редакцій і так званих блогерів. За своєюсуттю, блог – щоденник, що його можна заповнювати з періодичні-стю від одного разу на годину до одного разу на рік. При цьомублог – щоденник, відкритий для всього світу, а не призначений длячітко обмеженого ареалу користувачів, як це було, припустимо, зпрактикою класичних щоденників у минулому й позаминуломустолітті. Тобто різниця між відкритістю блога та індивідуальнимщоденником колосальна. Коли блог призначений для сприйняттяпотенційно якомога більшою кількістю респондентів, то щоден-ник – справа індивідуальних співпереживань, емоцій. Блог апріоріпишеться на публіку і для публіки, отже, він не може не бути роз-рахованим для задоволення невибагливих, рідше – витонченихсмаків й уподобань. Звідси – псевдолітературні прийоми, до якихвдаються творці блогів. У політичних блогах спостерігаємо надли-шок полемічних емоцій, загострених переживань «за долю когосьабо чогось» і т. ін. Російська дослідниця блогосфери К. Карякінапропонує таку класифікацію блогів як частини розгалуженої систе-ми нових медіа:

– блоги професійних журналістів, які ведуться на добровільнійчи корпоративній основі в межах інтернет-порталів офіційних мас-медіа;

– журналістські блоги, не закріплені за традиційними редакціями;– корпоративні блоги, що ведуться представниками офіційних

організацій або громадськими діячами й реалізують у першу чергуфункцію інтерактивної комунікації між офіційними особами іпересічними громадянами;

– політичні блоги – блоги політиків чи державних діячів, вклю-чаючи лідерів держав і співробітників їх апаратів;

Олександра Зоріна,канд. філос. наук (Київ)УДК 007: 304: 070. 422

БЛОÃИ òА БЛОÃЕРñòВО В УКРАЇНñЬК²Й²НòЕРНЕò-ÆУРНАЛ²ñòИЦ²

У статті розглянуто проблеми розвитку блогерства в інтернет-журналістиці, проаналізовано питання професійної майстерності йаматорства.

Ключові слова: інтернет-журналістика, репортер, журнал, блог,видання.

же майже півстоліття існує думка про кризу «паперової» жур-налістики. Йдеться не тільки про наслідки виходу у світ праці

М. Макклюена, а й про твори послідовників канадського науковцята заяви власне видавців про те, що електронні видання катастро-фічно звузили можливості реалізації газетно-журнальної продук-ції. Проблему взаємовідносин електронних і друкованих виданьрозглянемо нижче, проте, у контексті завдання цієї статті зазначи-мо, що міф про швидку смерть друкованих ЗМІ й присмерки «гут-тенбергової галактики» виявився передчасним. На тлі кризи тради-ційної журналістики якісно новим явищем постають сучасні тен-денції інтернетмедіа. Дивно, що міф цей підтримується відомимивидавцями. Так, чи не найвпливовіший з медіамагнатів РупертМердок після того, як висунув тезу, ніби всі мас-медіа повинніжити в інтернеті, заявив, що до 2015 р. всі ЗМІ створюватимутьсяза допомогою роботів.

У теорії розвитку інформаційного суспільства важливим склад-ником є роль пошукових систем: Google, Yahoo!, Яндекс, Рамблерта ін., що значно полегшують систему добору необхідної інформа-ції. «Потреба в цій системі відбору інформації зростає, відбуваєтьсярозвиток індивідуалізації пошуку інформації». У практиці вжеіснує новий термін на визначення цього явища: ЗІІ – засоби індиві-дуальної інформації [3, 17]. Відомий дослідник масової комунікаціїМ. Кастельс наголошує на тому факті, що «користувачі є їх голов-ними творцями, пристосовують їх до власних потреб і системи цін-ностей, що врешті-решт приводить до трансформації самої техноло-гії» [5, 72–73].


76 77

У

© Зоріна О., 2013

Грані

Розподіл користувачів інтернету по території і за віковими кате-горіями є дуже нерівним. Так, 36 % користувачів, старших 15 ро -ків, зосереджені в селах та невеликих містечках, хоч у цих населе-них пунктах проживає до половини мешканців України. А 3,2 млнкористувачів мережі живуть у шести найбільших містах. У Захід -ному реґіоні проживає 18 % користувачів інтернету; у Цен траль -ному, включно із Києвом – 31 %; на Сході – 34 %; у південних обла-стях із Кримом включно – 17 %.

Віковий потенціал користувачів, старших 15 років, має такийвигляд: частка інтернет-користувачів серед жителів України віком15–29 років – 59 %; 30–34 роки – 36 %; 45–49 років – 15 %.У серед ньому в Україні один комп’ютер використовують 2,6 осіб[2, 252]. «Ступінь розвитку широкосмугового доступу до мережіІнтернет в Україні можна оцінювати як близький до катастрофіч-ного», – зазначає в спеціальному дослідженні вітчизняний вченийС. Даниленко [2, 252].

Згідно з багатьма джерелами, Україна відстає за розвиткоммережі інтернет не тільки від Росії і Білорусії, а й від країн третьо -го світу на кшталт Колумбії, Коста-Ріки, островів Кука.

Безперечно, не маючи відповідної аудиторії, важко говорити пропевне сплановане використання нових інформаційних технологій уплані виховання суспільної моралі, політичної культури й взагалікультури толерантності та віротерпимості як складових складногоутворення, що називається суспільною свідомістю. Шість головнихміст України, де зосереджено чи не половину активних користувачівмережі інтернету є, за свідченням політтехнологів, найбільш непро-гнозованими й неконтрольованими в політичній активності. Виборимера Києва Черновецького з його «молодою командою», яка услави-лася казнокрадством і запровадженням «оригінальних» корупцій-них оборудок – яскравий тому приклад. Водночас публікацій в інтер-нет-виданнях – від «Української правди» до «Багне та», «Обозрева -теля», «Левого берега» та ін., дають кожного разу неоднозначніхарактеристики читацької реакції на ту чи іншу публікацію.

Політичні сайти за своєю природою націлені на аналіз й адек-ватне подання політичних новин, чуток, прогнозів. Однак частотрапляється, що повідомлення про вагітність дочки відомогопітерського актора за кількістю відвідувань у кілька сот разів пере-вищують актуальні матеріали про перебіг драматичних подій у пар-ламенті й під його стінами.

Надзвичайно важко також спрогнозувати вікову категорію,стать, соціальне походження авторів багатьох коментарів, що при-

– особистісно орієнтовані блоги, що ведуться незалежними ама-торами й не мають жодного стосунку до офіційних медіа (не є масо-вими, їх контент не обмежується редакційними статутами і норма-ми професійної етики) [4, 12].

Безперечно оригінальною є думка вітчизняної вченої І. Арта -монової, яка вважає, що «передумовою появи і популярності блогівстали технологічні можливості мережі, що зумовили розширенняаудиторії і стимулювали потребу в нових видах інтернет-комуніка-ції, більш індивідуальної – для самовираження, утвердження само-ідентичності, коли споживач інформації трансформується у їївиробника» [1, 5].

Репортери західноєвропейських і північноамериканських ви -дань неоднозначно ставляться до блогерства й блогерів. Інша річ,коли йдеться про суто теоретичне осмислення важливості цієї взає-модії. Так, науковець С. Оутінг, ввівши поняття «відкрите джерелорепортажу», наголошує на важливості співпраці між респондента-ми та журналістами під час напрацювання фактажу. Нібито жур-наліст може опублікувати на своєму блозі чернетку репортажу,отримати цінні коментарі та ідеї від користувачів щодо вдоскона-лення матеріалу, згодом доопрацювати матеріал та опублікуватийого в певному мас-медіа.

Зауважимо, базуючись на практичному досвіді роботи, що такийпроцес можливий лише теоретично. Річ у тому, що будь-який мате-ріал, підготовлений для інтернет-видання, навіть у вигляді ескізу,розширеного плану, втрачає свою актуальність, а головне – новизну,варто йому з’явитися на будь-якому блозі. Більше того, варто ли шепроаналізувати численні коментарі на будь-який політичний матері-ал, розміщений на політичних інтернет-сайтах, як впадає в око емо-ційна перенасиченість, неприпустима однозначність, що по декудипереходить у нецензурну лексику і т. д., відгуків читачів цього мате-ріалу. Тобто йдеться про готовий, схвалений журналіст ський твір.Що говорити тоді про, умовно кажучи, «етюд», «за ма льов ку», розмі-щену в блозі задля аналізу на рівні масової свідомості.

Існує кілька джерел, що повідомляють про кількість інтернет-користувачів в Україні; наведемо свідчення одного з них – ІнтернетАсоціації України. За станом на 1 липня 2009 р. ІнАУ зафіксувала12,6 млн інтернет-користувачів віком від 15 років. Ця цифра відпо-відає іншій статистиці – 15,3 млн користувачів зафіксував Міжна -родний союз електрозв’язку. Принагідно зазначимо, що ці цифрипідтверджені й даними досліджень Інституту Горшеніна, який про-водить аналогічні дослідження щороку.


78 79

Грані

ньок-Долгарьова. На її думку, під взаємодією новинних сайтів ізблогерами поліпшується інтерактивна редакторська політика впроцесі опрацювання новинного матеріалу, що дає можливістькористувачам оцінити роботу журналістської команди. Прикладомцієї взаємодії є інтерактивна комунікація між редактором та блоге-рами на блозі самого редактора, у якому він пояснює роботу редак-ції, свої рішення та погляди стосовно певних новин (наприклад,блог редактора «Нью-Йорк Таймз») [6] .

У практику українських журналістів ще не прийшло поняттятак званої вікі-журналістики. Однак слід зазначити, що вона маєпевний успіх у північноамериканських інтернет-виданнях.

Сам термін «вікі-журналістика» уперше був запропонований у2004 р. Ендрю Лі на п’ятому симпозіумі з онлайн-журналістики вОстіні (штат Техас, США) [7]. Цей досить неоднозначний засіб пере-дачі друкованого матеріалу і його творчої інтерпретації орієнту-ється на концепцію, згідно з якою будь-хто може писати та публі-кувати новинні матеріали та будь-хто може редагувати вже опри-люднений веб-матеріал. В основі концепції лежить думка про те,що знання та інтелект групи може продукувати надійні та збалан-совані новини. Прикладами такої діяльності є суспільні проекти«Вікіпедія» та «Вікіньюс» (англ. Wikipedia, Wikinews) [7].«Вікіньюс» дозволяє завантажувати аудіо-, відео- і текстові форма-ти (PDF). Ключовою характеристикою сайта є намагання предста-вити «нейтральні новини». На думку творців проекту, саме в цьомуполягає смисл громадянської журналістики. «Новини маютьвисвітлюватися об’єктивно, представляючи ідеї і факти такимчином, щоб це задовольнило і їх прихильників, і опонентів», – вва-жає засновник «Вікімедіа» Джимбо Уельс [6]. Таким чином,«Вікіньюс» реалізує більш традиційний підхід до журналістики,ніж інші онлайн-проекти (наприклад, такі, як американські сайтиIndyMedia і OhmyNews), де користувачі практично не обмеженівимогами до змісту і якості опублікованої інформації) [8].

Базуючись на емпіричному матеріалі, що кожного дня нагро-маджується в редакціях вітчизняних інтернет-видань, мусимо кон-статувати, що види журналістики, які в принципі передбачаютьавторське подання новин будь-яким споживачем інтернет-продук-ції, в Україні шансів на існування поки не мають. Причина полягаєв заполітизованості значної кількості респондентів, в емоційнійроздратованості, що пов’язана з низьким рівнем життя, і ще в без-лічі суб’єктивних чинників, що виникають кожного разу ситуатив-но й прогнозованими бути не можуть. Попри той факт, що в Україні

криваються так званими «ніками». Ситуація доходить до абсурду,коли жіночий «нік» має солідний державний службовець. І, навпа-ки, за «ніком» ура-патріота, прихильника націонал-патріотичнихідей приховується студентка-першокурсниця. Проте навіть таківипадки спеціальні соціологічні служби, що працюють у штаті чина замовлення політичних інтернет-видань, активно нотують інамагаються проаналізувати, виходячи з того, що навіть окремірозсекречення «ніка» кращі, ніж стабільна ситуація повної відсут-ності емпіричної бази.

Результатами подібної емпірики намагаються користуватися укра-їнські політичні аналітики, коли за прикладом західних колег, до уча-сті (і наступної активної співучасті) в написанні політичних матеріалівнамагаються залучати ті аудиторії читачів, які вони хоч трохи самісобі уявляють. Найбільш усталена категорія таких коментаторів, щоіноді охоче пристають на пропозицію колективних інтерв’ю, є блогери.Через соціальні мережі журналісти «Україн ської правди», «Багнета»,«Обозревателя», «Левого берега» заздалегідь дають оголошення прозустріч з тим чи іншим політичним діячем. Зазвичай уміщується йогосвітлина та інформаційна довідка про трудову діяльність, сімейнийстан тощо. За умови, коли політичний діяч зацікавив користувачівсоціальних мереж, окремі блогери раптово починають викладати насвоїх блогах інформацію про цю особу. Слід зазначити, що не завждиінформація відповідає реальному стану справ, але помічена надзви-чайно характерна тенденція. Блогери, дбаючи про відвідуваність влас-ної сторінки, самі ж «фільтрують» інфор мацію, часто-густо виконую-чи роль цензора своїх власних матеріалів в інтернеті.

Останній факт можна пояснити багатьма причинами, та голов-на, на нашу думку, полягає в звичайному людському честолюбствій прагненні якомога повніше заявити про себе серед численної бло-герської аудиторії. Про факти недобросовісної передачі інформації,особливо коли йдеться про конкретний випадок політичної бороть-би або риси біографії, певні вчинки якогось лідера в окремо взято-му блозі, одразу стає відомо сотням тисячам подібних користувачів.Тобто стаємо свідками народження певних корпоративних правилблогерства, основ професійної етики.

Навпаки, добросовісна інформація, розміщена на блогах, даєможливість журналісту політичного інтернет-видання часомнастільки оригінально скомпонувати питання до інтерв’ю, що вононабуває значного соціального розголосу.

Про досвід роботи журналістів західних видань з блогами багатопише вітчизняна дослідниця світового новинного дискурсу К. Сірі -


80 81

Грані

In the article the problems of development of the blog are considered ininternet-journalism, the questions of professional mastery and amateurwork are analysed.

Keywords: internet-journalism, reporter, magazine, blog, edition.

постійно налічується від 2,5 до 2,8 млн молодих людей, які здобу-вають вищу освіту (різні форми навчання – від стаціонару дозаочної форми), аудиторія, що має тенденцію до спонтанної пере-писки з ведучими політичних рубрик, у принципі не володіє достат-нім рівнем загальної культури, часто дописи просто малограмотні,їх стилістика емоційно неврівноважена.

Висновки автора можуть бути переглянутими, як тільки ситуа-ція оптимізується через різку зміну соціально-економічних умов усуспільстві.

1. Артамонова І. М. Блог як публічна автокомунікація / І. М. Арта -монова // Держава та регіони. Сер. : Соціальні комунікації. – 2010. –№ 2. – С. 5–9.

2. Даниленко С. Громадянський вимір комунікаційної революції :модернізація суспільних комунікацій від друкарського верстата досоціальних мереж : [моногр.] / C. Даниленко. – К. : ІМВ, 2010. – 310 с.

3. Засурский Я. Н. СМИ вступают в эпоху мобильной коммуника-ции / Я. Н. Засурский // К мобильному обществу: утопии и реаль-ность / [под ред. Я. Н. Засурского]. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 2009. –С. 12–52. – (21 век: Информация и общество).

4. Карякина К. А. // Медиаскоп. Электронный научный журналфакультета журналистики МГУ имени М. В. Ломоносова. – 2010. –Вып. 1. – Режим доступу до журн.: http://mediascope.ru/node/52.

5. Кастельс М. Информационное общество и государство благосо-стояния: Финская модель / Мануэль Кастельс, Пекка Химанен ; [пер. сангл. А. Калинина, Ю. Пороги]. – М. : Логос, 2002. – 219 с.

6. Сіріньок-Долгарьова К. Г. Глобальні новини і мобільний інтернет:досвід англомовних країн / К. Г. Сіріньок-Долгарьова // Держава ірегіони. Сер. : Соціальні комунікації. – 2010. – № 2. – С. 71–74.

7. Сіріньок-Долгарьова К. Г. Новинні інтернет-медіа (на прикладівеб-сайтів регіональних телекомпаній) / К. Г. Сіріньок-Долгарьова //Інформаційне суспільство. – 2008. – Вип. 8. – Лип.–груд. – С. 26–29.

8. Сіріньок-Долгарьова К. Г. Структурна організація новинного дис-курсу / К. Г. Сіріньок-Долгарьова // Наукові записки Інституту жур-налістки : [науковий збірник] / [за ред. В. Різуна]. – 2009. – Т. 36. –Лип.–верес. – С. 45–49.

В статье рассмотрены проблемы развития блогерства в интер-нет-журналистике, проанализированы вопросы профессиональногомастерства и самодеятельного творчества.

Ключевые слова: интернет-журналистика, репортер, журнал,блог, издание.


82 83

Грані

тенденцій її розвитку й актуальних проблем, властивих для виданьподібного типу. Тим більше, як засвідчив огляд наукової літерату-ри, «Критика» досі не була об’єктом ґрунтовних журналістико-знавчих досліджень, хоча згадки про неї трапляються в статтях,підручниках і монографіях. Переважна більшість інформації про«Критику» походить із суспільно-політичної чи корпоративноїжурналістської преси (різноманітні огляди журналів, інтерв’ю зредакторами, відомими інтелектуалами). Мета пропонованої стат-ті – з’ясувати специфіку розвитку часопису «Критика» в системіінтелектуальної періодики. Досягнення мети передбачає вирішен-ня таких завдань: визначити проблеми функціонування часопису«Критика», з’ясувати його роль у системі вітчизняної інтелекту-альної періодики, простежити аналогії з досвідом зарубіжних жур-налів, окреслити перспективи розвитку часопису.

Поява 1997 р. київського часопису «Критика» ознаменуваладедалі виразніше прагнення української інтелектуальної спільнотистворити концептуально нове гуманітарне видання міждисциплі-нарного спрямування, яке б відповідало світовим стандартам яко-сті, фаховості та впливовості. «Неприхованою моделлю для «Кри -тики» є такі публікації, як «The New York Review of Books» і «TheTimes Literary Supplement», – зізнавалися творці часопису в редак-ційній статті ««Критика»: для чого? для кого? і яка?». – Особливоприваблює в них поєднання професійного, широко поінформовано-го, виваженого аналізу з тонким, гнучким, не академічно-сухимесеїстичним стилем. Такий стиль аналізу та дискусії зумовлюється,великою мірою, самою гамою порушуваних тем та дисциплін і,мабуть, передусім самою автурою. Бо для «Критики», як і для зга-даних західних публікацій, першочерговою цінністю є відкритістьта сміливість процесу осмислення, тимчасом як усяка шаблонністьта групівщина лише б заперечували її основну ціль» [3].

Іншим не менш важливим – переважно в сутнісному плані – орі-єнтиром для українського видання став еміграційний паризькийжурнал «Kultura», який завдяки тривалій і наполегливій працізмінив свідомість спочатку польських еліт, а згодом – і значноїчастини суспільства. Подібне амбітне завдання поставила передсобою і «Критика», що, відповідно до задуму її творців, мала кар-динально відрізнятися від решти вітчизняної періодики з претензі-єю на інтелектуальність (у тому числі й від легендарної «Су -часності»), стати трибуною суспільного діалогу й запровадити заса-ди ліберально-демократичного дискурсу, «однаково далекого і відскандально-кічевого тону панівної жовтої преси, і від штучної пара-

Сергій Шебеліст, канд. наук із соц. комунік. (Полтава)УДК 316.77: 070: 050 (477)

ÏРОñò²Р НЕÇАЛЕÆНОЇ ÄУìКИ: ЧАñОÏИñ «КРИòИКА»

У ñИñòЕì² УКРАЇНñЬКОЇ ²НòЕЛЕКòУАЛЬНОЇ ÏЕР²ОÄИКИ

У статті проаналізовано специфіку функціонування часопису«Критика» у системі української інтелектуальної періодики, охарак-теризовано творче обличчя видання й визначено перспективи йогоподальшого розвитку.

Ключові слова: дискусія, інтелектуали, «Критика», періодичнапреса, публіцистика.

ільшість журналістикознавців, розмірковуючи над особливо-стями функціонування вітчизняних елітарних видань, ви знає

їхню безумовно важливу роль в інтелектуалізації суспільства, при-щепленні критичного мислення й вихованні доброго смаку, протеводночас майже всі вони погоджуються, що такі часописи, розра -ховані на відносно вузьку аудиторію, мають незначні наклади, аотже, говорити про їхню впливовість і прибутковість не доводить-ся. Навіть цікаві літературно-мистецькі газети й журнали часто невитримують ринкової конкуренції і припиняють вихід. Проте євидання, яким, незважаючи на труднощі, вдається більш-меншстабільно функціонувати й знаходити нові шляхи розширеннячитацької публіки. До таких, зокрема, належить часопис«Критика», який намагається розвиватися за високими світовимистандартами і творить якісно інший дискурс, що помітно вирізняєйого на тлі аналогічної української преси для мислячих людей. Цяобставина, власне, і спонукає до ретельнішого розгляду згаданогочасопису та визначає актуальність пропонованої розвідки.

Об’єкт дослідження – часопис «Критика» як один із провіднихукраїнських інтелектуальних видань. Предмет дослідження – спе-цифіка функціонування, творчий потенціал і перспективи розвит-ку часопису. Наукова новизна статті полягає в докладному аналізіособливостей функціонування «Критики», з’ясуванні характерних

Жанрові пошуки

84 85

Æàíðîâ³ ïîøóêè

Б

© Шебеліст С., 2013

світу, тобто вона трималася на передплаті, – зазначає головнийредактор «Критики» Г. Грабович. – Якби ми, скажімо, мали 500передплатників на заході і тисячу або дві тисячі передплатників вУкраїні, то ми могли б бути фінансово незалежними» [1]. Проте«Критика» поступово надбала аудиторію та сформувала власне, дово-лі неоднозначне реноме, адже, з одного боку, її з інтересом читаютьінтелектуали молодшої та середньої генерацій («ревізіоністи»,«постмодерністи»), а з іншого – її повсякчас піддає критиці консер-вативна інтелігенція («нативісти»), котра не сприймає запропонова-ного дискурсу та з недовірою ставиться до культивованих у виданнізахідних («антитрадиційних» і тому неприйнятних) методологій.

Цей часопис, за словами В. Здоровеги, «часто радує, а іноді йшокує небуденним поглядом на речі, гострою полемічністю, висо-кою, часто недосяжною для пересічного інтелігентного читача,інтелектуальністю» [2, 206], чим, до речі, не може похвалитисябагато інших літературно-художніх видань, що збиваються напафосну ура-патріотичну або фейлетонну риторику в дусі «Літе ра -турної України». Однак «Критика» не дуже зважає на подібні заки-ди, дбаючи не про позірну «доступність» і «простоту викладу», анасамперед про якісний рівень, таким чином «відстоюючи престижукраїнського дискурсу» й водночас усвідомлюючи, що коло «своїх»читачів дуже обмежене (наклад видання – дві тисячі примірників).

Розширення аудиторії без утрати задекларованих концептуаль-них принципів чи перетворення на щось середнє між «Днем» і«Дзеркалом тижня» редакції видається практично неможливим.«Ми дійшли висновку, що для нас важливіше апелювати до вельмиобмеженого кола опінієтворців, навіть якщо ці опінієтворці наразіне надто впливові. [...] Можливо, якби ми пожертвували своїмизасадами, нам би було комфортніше існувати матеріально. Але непсихологічно» [4, 35], – зазначає відповідальний редактор А. Мок -роусов. Хоча свого часу «Критика» спробувала видавати трохиполегшений, менш академічний варіант часопису – газету «Комен -тар», яка проіснувала недовго. Подібні проблеми характерні такожі для польської інтелектуальної періодики, зокрема для консерва-тивного краківського журналу «Arcana». Він існує на приватних ібезгонорарних засадах, залучаючи дотації від Міністерства культу-ри, Комітету наукових досліджень, університетів й академічнихінститутів, але при цьому усвідомлює свою місію: крапля каміньточить, не силою, а регулярністю й послідовністю.

«Двомісячник з накладом 2000 примірників не має підстав мрія-ти про роль великого часопису, що змінюватиме суспільні на -

наукової езотеричності певного штибу псевдоелітарних видань, івід пропаґандистського пафосу «щиро-патріотичної» публіцисти-ки» [7].

Причому саме поняття «критика» інтерпретувалося набагатоширше, ніж формальна «літературна критика», поширюючись наінші сфери суспільно-політичного й культурного життя, до аналізуякого залучили респектабельну автуру з України та зарубіжжя(Я. Грицак, Т. Гундорова, В. Кулик, М. Маринович, М. Рябчук,М. Стріха, Н. Яковенко, Д. Бовуа, П.-Р. Маґочій, О. Мотиль,М. Павлишин, Ф. Сисин, І. Шевченко, Р. Шпорлюк, Д. Фурман таін.). З одного боку, це дало змогу сформувати певне фахове середо-вище, а з іншого боку, як визнають і симпатики, й опоненти«Критики», це призвело до замкнутості інтелектуальної «тусов-ки», коли статті пишуть і читають практично одні й ті ж люди, дис-курс яких із труднощами проривається за межі «своїх».

Нормальне функціонування часописів такого спрямування, як«Критика», у вітчизняних реаліях ускладнюється браком фінансу-вання, причому не стільки державного, скільки приватного, томувидання фактично змушене вести боротьбу за виживання й звертати-ся за підтримкою до різних грантодавців. Зокрема, у перші п’ятьроків його спонсорували Фонд кафедр українознавства, Міжна род нийфонд «Відродження», Фундація Ґолдсміт-Ґрінфілда (США), товари-ство COSBILD і Фонд українських видань при Освітній фундації Пет -ра Яци ка (Канада). «Я так и знал, что это американское!» – вигукнуводин із російських колег на зустрічі редакторів східноєвропейськихкультурних журналів, коли вичитав у реквізитах, що «Критика», якайому, вочевидь, сподобалася, співпрацює з Українським науковимінститутом Гарвардського університету. Він просто не міг повірити,що українці самі, без сторонньої допомоги ззовні, можуть робити якіс-ний продукт. Кошти від різних допомогових організацій та від прода-жу опублікованих книжок (включно з перекладами інтелектуальнихбестселерів «Уявлені спільноти» Б. Андерсона, «Битва за землю вУкраїні, 1863–1914» Д. Бовуа, «Культура й імперіалізм» Е. Саїда таін.) дозволяють часописові більш-менш стабільно існувати, протенавіть «граничний аскетизм» не вирішує його матеріальних проблем,про що редакція чесно інформує читачів, перепрошуючи за затримкиз виходом чергових (нерідко здвоєних) чисел і заохочуючи їх до читан-ня бонусами (наприклад, аудіодиском із поезією Ч. Мілоша у вико-нанні С. Жадана і Т. Прохаська).

«До речі, польська «Kultura» в Парижі існувала не за коштибагатих фундацій, а за кошти польської громадськості з усього

Журналістика. Вип. 12 (37). 2013 Жанрові пошуки

86 87

[Електронний документ] / Євгенія Гринь. – Режим доступу: http://www.chytomo.com/rozdil/epichnyy-heroy/profesor-harvardskoho-uni-versytetu-hryhoriy-hrabovych-naybilshe-tsikavyt-te-yak-zrushyty-molode-pokolinnya-yake-maye-buty-naybilsh-vidkrytym-do-novoho-a-ne-tsynichno-zneokhochenym.html.

2. Здоровега В. Й. Теорія і методика журналістської творчості : під-руч. / В. Й. Здоровега. – [2-ге вид., перероб. і допов.]. – Львів : ПАІС,2004. – 268 с.

3. Критика: для чого? для кого? і яка? // Критика. – 1997. – Ч. 1. –С. 3.

4. Мінко Є. Андрій Мокроусов: «Проблема не в існуванні екстрем.Набагато небезпечнішими є процеси, що відбуваються в мейнстримі» /Євген Мінко // Телекритика. – 2009. – № 11. – С. 30–35.

5. Новак А. Навіщо «Arcana»? / Анджей Новак // Україна модер-на. – 2008. – Ч. 13. – С. 170–176.

6. Терен Т. Ще товсті, але вже не заможні [Електронний документ] /Тетяна Терен. – Режим доступу: http:// www.umoloda.kiev.ua/num-ber/1207/164/42869/.

7. Часопис аналітичної есеїстики, публіцистики та рецензій«Критика»: прес-реліз [Електронний документ]. – Режим доступу:http:// www.gilan.uar.net/krytyka/1/.

В статье проанализирована специфика функционирования журна-ла «Критика» в системе украинской интеллектуальной периодики,охарактеризовано творческое лицо издания и определены перспекти-вы его дальнейшего развития.

Ключевые слова: дискуссия, интеллектуалы, «Критика», перио-дическая пресса, публицистика.

In the current article author analyzes specificity of the functioning of«Krytyka» monthly in the system of the Ukrainian intellectual periodicals,characterizes magazine’s art-profile and defines perspectives of its furtherdevelopment.

Keywords: discussion, intellectuals, «Krytyka» monthly, periodicalpress, publicistics.

строї, – визнає редактор «Arcany» А. Новак. – Оскільки не хочемознижувати стандарти і прагнемо не спрощувати реальності, минадалі друкуємо довгі тексти, що потребують зосередження увагита критичної рефлексії. Причому ми не можемо розраховувати аніна більший наклад, ані на безпосередній вплив на суспільство. Такічасописи, як «Arcana», можуть прагнути впливати лише на думкунебагатьох» [5, 176]. Пожвавленню читацького зацікавлення«Критикою» мали б сприяти веб-сайт www.krytyka.com, що періо-дично оновлюється, і сторінка в соціальній мережі Facebook. Зіншого боку, вільний доступ до статей в інтернеті, на думку голов-ного редактора, відбиває в аудиторії бажання придбавати друкова-ний варіант видання, яке до того ж не скрізь продається. Томуповнотекстові версії матеріалів викладають на сайт поступово, спо-чатку «інтригуючи» лише анотацією.

Таким чином, труднощі, з якими стикається часопис, загаломхарактерні для більшості українських гуманітарних видань, які,незважаючи навіть на високий рівень публікацій і добре полігра-фічне оформлення, замало дбають про менеджмент і PR, щоб ство-рити запит на інтелектуалізм. Нехтування цим питанням призво-дить до занепаду, а згодом і до зникнення періодики для розумногочитача, як це сталося з «Київською Руссю» та «Сучасністю», яказупинилася майже на два роки, але все-таки відновила вихід навес-ні 2012-го. Під час дискусій про подальшу долю часописів їх редак-тори, дописувачі й читачі найчастіше нарікають на брак фінансу-вання, неефективність державної культурної політики й відсут-ність належної інфраструктури. Але за бажання цю ситуаціюможна змінити, переконана літературний оглядач Т. Терен: «Яксказав Тарас Возняк, який окремі номери журналу «Ї» навітьдодруковує, «Чтобы лучше жить, надо больше работать». Отожокремі ділянки роботи знайдуться і для влади, і для творців літера-турних часописів. Від держави слід чекати не грошей, а, в першучергу, повернення централізованої мережі розповсюдження друко-ваних видань» [6]. Це той необхідний мінімум, який дозволитьвидавничій галузі нормально функціонувати, хоча й аудиторіяповинна виявляти більшу активність і бодай передплачувати абокупувати справді якісну періодику, тим самим не перетворюючи їїна «маргінальну», «сектантську» чи «квазідіаспорну».

1. Гринь Є. Професор Гарвардського університету Григорій Гра -бович: «Найбільше цікавить те, як зрушити молоде покоління, яке маєбути найбільш відкритим до нового, а не цинічно знеохоченим»


88 89

[1], С. Анкіфієва [2], Є. Гуцала [5]. Науковці зосереджують увагу накласифікації реаліті-шоу, а також розглядають особливості функ-ціонування цього жанру в телевізійних медіа. На жаль, ці розвідкистосуються російського медіасегмента, тобто не дають уявлення проособливості розвитку реаліті-шоу в українському розважальномутелепросторі.

Отже, як бачимо, на часі осмислення тенденцій розвитку реалі-ті-шоу на Українському телебаченні.

Мета дослідження – визначити особливості розвитку, типологіч-ні пріоритети реаліті-шоу на Українському телебаченні.

Мета зумовлює такі завдання: узагальнити погляди журналісти-кознавців щодо класифікації реаліті-шоу; доповнити класифікаторреаліті-шоу; з’ясувати, які різновиди реаліті-шоу є пріоритетнимина Українському ТБ, які особливості їх розвитку в українськомумедіапросторі.

Хронологічні межі дослідження – телевізійний сезон 2011–2012 рр.Незважаючи на активне використання терміна «реаліті-шоу», у

теоретичній частині журналістикознавства й досі немає єдиноговизначення цього жанру. Хоча, як зауважує А. Абрамова, розумін-ня природи реаліті-шоу закладено у його назві: «Реаліті (від англ.слова «real» – реальність, справжній) – дія, що відбувається занезапланованим сценарієм, що показує дійсність, розкриває харак-тер персонажів, які, у свою чергу, є «простими людьми з вулиці», ане дипломованими акторами. Шоу (від англ. дієслова «to show» –зображувати, показувати) як невід’ємний елемент розважальноготелепрограмування» [1].

С. Акінфієв називає такі типоформуючі ознаки реаліті-шоу:«Спостереження за життям героїв передачі у реальному часі, звер-нення у всіх її проявах, починаючи з учасників і закінчуючи деко-раціями» [2].

Незважаючи на те, що реаліті-шоу мають спільну ознаку – спо-стереження за героями в реальному часі, вони все ж таки відріз-няються за певними ознаками (за психоемоційною і ціннісноюосновою, за типом знімання тощо). Саме ці концептуальні особли-вості науковці беруть за основу класифікації реаліті-шоу.

С. Акінфієв пропонує виділяти чотири групи реаліті-шоу:1. Програми, які експлуатують психоемоційні відчуття, тобто

людські інстинкти. Науковець так визначає формулу цих передач:стосунки – конкурс – вигнання. Таким чином, це передачі, основоюяких є вміння учасника вижити в колективі, тобто шоу на вижи-вання.

Інна Гаврилюк,канд. наук із соц. комунік. (Суми)УДК 007: 304: 070

РЕАЛ²ò²-ШОУ НА УКРАЇНñЬКОìУòЕЛЕБАЧЕНН²: Р²ÇНОВИÄИ, òИÏОЛОÃ²ЧН² ÏР²ОРИòЕòИ,

ОñОБЛИВОñò² ФУНКЦ²ОНУВАННЯ

Розглянуто типологію реаліті-шоу. Визначено типологічні пріори-тети та особливості функціонування цього жанру на Українськомутелебаченні.

Ключові слова: реаліті-шоу, типологія, типологічні пріоритети,особливості функціонування, телебачення.

ільне місце на українських телеканалах посідають програмирозважального формату. Без них сучасне телебачення взагалі

не мислиться. Якщо раніше обличчям будь-якого телеканалу вва-жали інформаційні випуски, то сьогодні цю нішу міцно займаютьрозважальні телепрограми. Саме вони являють собою основу ефір-ного мовлення.

Контент-аналіз українського ефіру дає право стверджувати, щоз-поміж програм розважального формату телеканали роблять став-ки на реаліті-шоу.

У теорії соціальних комунікацій останнім часом з’являється всебільше розвідок, присвячених такому типу телевізійних передач,як реаліті-шоу. Проте здебільшого в них даються морально-етична,функціональна чи соціокультурна характеристики цього різновидурозважальних передач. На жаль, типології реаліті-шоу приділенонайменше уваги. Це можна пояснити інтенсивністю розвитку цьогожанру, а отже, появою нових і нових різновидів, розмиванням межу міжвидовому діапазоні. Незважаючи на шквал критики щодоцього жанру, він прогресує, еволюціонує. Тим самим дає підставистверджувати, що являє собою досить складне й водночас цікавесоціально-комунікативне явище для теоретико-методологічногоосмислення.

З-поміж розмаїття праць, присвячених дослідженню реаліті-шоу, особливо вирізняються, на нашу думку, роботи А. Абрамової


90 91

Ч

© Гаврилюк І., 2013

брат» – адаптована версія голландського реаліті-шоу «Big Brother»;«Мама в законі» – адаптація турецького формату «Mother in law»),або ж перекуплені в інших телеканалів («Мексиканські канікули»знімалися для російського телеканалу «MTV» під назвою «Кані -кули у Мексиці»; «Дом-2» – оригінальний російський телепродукт,розробка телеканалу «ТНТ»).

На Українському телебаченні такий різновид реаліті-шоу, вяких акцент робиться не так на психологічних експериментах, якна виявленні переможця у певній сфері діяльності, представлениймайже ідентично до першої групи: «Від пацанки до панянки»(«1+1»), «Зважені та щасливі» («СТБ») тощо.

Реаліті цього типу також не належать до програм власноговиробництва. Наприклад: «Від пацанки до панянки» – адаптаціябританського проекту «From Ladette To Lady», «Зважені та щасли-ві» – адаптація популярного американського проекту «The BiggestLoser».

Рейтинг аналізованих реаліті в середньому трохи вищий за рей-тинг програм першої групи. Так, наприклад, шоу «Від пацанки допанянки» в другому сезоні мало такі результати: рейтинг 5,43 %,частка 15,76 %, за вибіркою «Вся Україна», аудиторія 18–54 [3].Середні показники шоу «Пекельна кухня» такі: рейтинг 4,82 %,частка 17,83 % за вибіркою «Вся Україна», аудиторія 18–54 [7].

Реаліті-шоу третьої групи були представлені на Українськомутелебаченні такими програмами, як «Голос країни» («1+1»),«Майdан’s» («Інтер»), «Битва екстрасенсів» («СТБ»), «Х-фактор»(«СТБ»), «Танцюють всі» («СТБ»), «Народна зірка» («Україна»)тощо. Здебільшого, це шоу, які ще називають талант-шоу.Особливістю телепрограм цієї групи на Українському ТБ є те, щовони все частіше експлуатують психоемоційні та ціннісні орієнти-ри. Таким чином, за використанням людських рефлексій набли-жаються до програм першої та другої груп. Наприклад, основа реа-літі-шоу «Чотири весілля» («1+1») – виявлення переможниці зчотирьох учасниць, які беруть участь у змаганні за весільну подо-рож. Кожна з героїнь представляє своє весілля. Конкурентки, якихзапрошують на цей захід, повинні оцінити весілля суперниці. Упроцесі оцінювання учасниці висловлюють думки, найчастішенегативні. На офіційному сайті «1+1» так і було зазначено:«Чотири весілля» – нове реаліті-шоу каналу «1+1» про жіночийхарактер» [10].

Програми, які акцентують увагу не так на стосунках героїв, якна виявленні переможця, досить популярні в українського глядача.

2. Шоу, метою яких є не виживання, а самореалізація учасни-ків. Хоча слід зауважити, що соціальна адаптація у групі також єважливою складовою таких проектів: «Зовнішня атрибутика про-екту така ж, як і в реаліті першої групи: різниця у тому, що у про-грамах другої групи ймовірність перемоги чи програшу героя зале-жить не тільки і не стільки від його соціального чуття, скільки відйого вмінь» [2].

3. Програми, в яких акцент не робиться на стосунках між героя-ми, вони не живуть на одному просторі, не відірвані від суспільства.Мета цих шоу – виявити переможця в певній сфері.

4. Реаліті-шоу, в яких камера фіксує буденне життя героя. Утаких реаліті герой не повинен отримати перемогу, він має жити всоціумі так, як живе щодень. По суті, це хроніка подій [2].

Майже аналогічну класифікацію реаліті-шоу пропонує А. Абрамо -ва. Науковець виділяє шоу підглядування, шоу на виживання, шоупрофі, квест (поєднує в собі риси всіх трьох попередніх груп) [1].

Є. Гуцал пропонує класифікувати реаліті-шоу за типом зніман-ня. Медіадослідник виділяє програми з використанням прихованоїкамери; реаліті-шоу, що являють собою документальне знімання(документальне спостереження); використовують фрагментарнуживу камеру в студійній програмі; повністю відзняті в студії (сту-дійне знімання).

На Українському телебаченні в сезоні 2011–2012 рр. були пред-ставлені програми всіх вищезазначених груп, проте неоднаковоюмірою. Крім того, з’явилися передачі, які потребують нового мето-дологічного осмислення, деякі із запропонованих медіадослідника-ми груп перестали функціонувати.

Розглянемо типологію реаліті-шоу й особливості функціонуван-ня цього жанру на Українському ТБ детальніше.

Феномен Українського телебачення – мінімальна кількість такзваних шоу на виживання. Телевізійний сезон 2011–2012 рр. бувпредставлений такими передачами, що використовують людськіінстинкти, як «Мама в законі» («1+1»), «Мексиканські канікули»(«К-1»), «Великий брат» («К-1»), «Дом-2» («ТЕТ»). Ці програми, упорівнянні з іншими групами реліті-шоу, мали доволі низькі рей-тинги. Так, наприклад, програма «Мама в законі» (1+1) мала рей-тинг 1,07 % і частку 7,26 % за вибіркою «Вся Україна» [8]. Якбачимо, українці, які раніше віддавали перевагу такому типу роз-важальних шоу, майже ними не цікавляться.

Аналізовані реаліті-шоу не належать до програм власного вироб-ництва. Це або ж адаптовані версії відомих світових шоу («Великий


92 93

покладено принцип документального знімання – документальнеспостереження за життям героїв: «Тиждень без жінок» («1+1»),«Хата на тата» («СТБ»), «Здрастуйте, я ваша мама» («Новий ка -нал»), «Батьки та діти» («Новий канал»), «Суперняня» («1+1»)тощо. В основному, як бачимо, це програми-хроніки.

Менший відсоток у порівнянні з попередньою групою станов-лять програми, які знімалися в студії та поза нею (фрагментарнажива камера в студійній програмі): «Битва екстрасенсів» («СТБ»),«Кохана, ми вбиваємо дітей» («СТБ») тощо.

Невелику групу становлять реаліті-шоу, що знімалися прихова-ною камерою (програми-розіграші, гумористичні програми-відео-ролики).

Реаліті-шоу, які Є. Гуцал визначив як «студійне знімання»,передбачають, на думку медіадослідника, перебування героїв підпостійним прицілом камер у замкненому просторі, тобто здебіль-шого це шоу на виживання, а також шоу, метою яких є не вижи-вання, а самореалізація учасників: «Мама в законі» («1+1»), «Дом-2» («ТЕТ»), «Від пацанки до панянки» («1+1»). Таких розважаль-них програм на Українському телебаченні – мінімальна кількість.

На нашу думку, список різновидів реаліті-шоу потрібно доповнити.Важливою концептуальною особливістю реаліті-шоу є ще й

тематична складова. Зважаючи на тематичну спрямованість про-грам цього типу, на сучасному етапі їх функціонування можемовиділити такі різновиди:

– кулінарні: «Пекельна кухня» («1+1»), «МастерШеф» («СТБ»);– музичні: «Фабрика зірок» («Новий канал»), «Голос країни»

(«1+1»), «Х-фактор» («СТБ») тощо;– танцювальні: «Майdан’s» («Інтер»), «Танцюють всі» («СТБ»)

тощо;– шоу краси (інтелекту, фізичної досконалості): «Краса по-

україн ськи» («1+1»), «Королева балу» («ТЕТ») тощо;– шоу талантів (а також надприродних здібностей): «Україна

має талант» («СТБ»), «Битва екстрасенсів» («СТБ») тощо;– шоу весільних баталій: «Чотири весілля» («1+1»), «Весільні

битви» («СТБ»);– соціальні: «Суперняня» («1+1»), «Кохана, ми вбиваємо дітей»

(«СТБ») тощо;– психологічні (змін, перевтілень): «Оголена красуня»

(«Україна»), «Лялечка» («ТЕТ») тощо;– дейтинг-шоу: «Холостячки» («1+1»), «Холостяк («СТБ»),

«Хто хоче заміж за мого сина?» («Україна») тощо.

Наприклад, прем’єра вокального шоу «Голос країни» мала рейтинг8,63 %, частку 26,72 %, аудиторія 18–54, вибірка «Вся Україна» [4].

Як і розглянуті реаліті, ці шоу є здебільшого адаптаціями фор-матів, що вже мали успіх за кордоном. Наприклад: «Голос країни»(«1+1») – адаптація голландського формату «The Voice of Holland»,«Битва екстрасенсів» – формат британського шоу «PsychicChallenge» тощо. Проте в цій групі є шоу власного виробництва:«Чотири весілля» («1+1»), «Майdан’s» («Інтер»).

Досить потужно на українських телеканалах були представленітак звані програми-хроніки, програми-щоденники, мета яких –показ реального життя героя. С. Акінфієв пропонує виділяти такірізновиди цих реаліті: 1) в яких камера знімає життя зірки(наприклад, шоу-бізнесу); 2) в яких камера знімає життя відомоїлюдини, яка змінила професію; 3) знімання прихованою камероючи хоум-відео [2].

У телевізійному просторі України представлена лише третя ізвиділених медіадослідником група. Це програми-розіграші – «Голіта смішні» («ICTV»), «Бабуні&Дідуні» («ТЕТ»), гумористичні про-грами-відеоролики – «ВусоЛапоХвіст» («СТБ»), «Люди, коні, кро-лики та домашні ролики» («ICTV»), «Шалене відео по-українськи»(«2+2») тощо.

Натомість на Українському ТБ були презентовані такі нові видиреаліті-хронік: 1) в яких камера знімає життя невідомих людей, щозмінили професію, соціальний статус, роль: «Тиждень без жінок»(«1+1»), «Діти напрокат» («1+1»), «Хата на тата» («СТБ»),«Здрастуйте, я ваша мама» («Новий канал») тощо; 2) в яких героямдопомагають розібратися фахівці: «Суперняня» («1+1»), «Кохана,ми вбиваємо дітей» («СТБ»). В основному в цій групі представленітак звані соціальні реаліті-шоу; 3) в яких учасники проекту (різні засоціальним статусом) знімають на камеру своє буденне життя, основ-на мета – розповідь про своє життя без купюр: «Зняти все» («1+1»).

Серед програм-хронік найбільша кількість таких, що належатьдо програм власного виробництва (серед інших груп реаліті).Наприклад: «Здрастуйте, я ваша мама», «Діти напрокат», «Міняюжінку». Проте потужно представлені шоу, що є адаптованими вер-сіями закордонних реаліті: «Тиждень без жінок» – проект, адапто-ваний за форматом Бі-бі-сі «The Week The Women Went»; «Знятивсе» – українська версія успішного однойменного ізраїльськогопроекту «Connected» тощо.

Відповідно до класифікації, запропонованої Є. Гуцалом [5], наУкраїнському ТБ найбільше представлено програми, в основу яких


94 95

фрагментарної живої камери в студійному та документальному зні-маннях. За тематичним принципом домінують дейтинг-шоу.

Майже всі реаліті-шоу – це адаптовані формати світових шоу.Погано це чи ні, судити не нам. Щодо цього питання вже були даніоцінки представників різних наукових галузей – журналістико-знавства, психології, культурології тощо. Проте саме розвиток реа-літі-шоу чи не найкраще засвідчує значні глобалізаційні процеси,що відбуваються в телевізійному українському просторі. Водночасконтент телевізійного сезону 2011–2012 рр. засвідчує збільшеннячастки реаліті власного виробництва (найбільший відсоток припа-дає на так звані програми-хроніки).

Незабаром на Українському ТБ розпочнеться новий сезон.З’являться й нові реаліті-шоу. А це означає, що класифікатор цьогорозважального жанру може знову поповнитися.

1. Абраменко А. Жанр реалити и его особенности на российскомтелевидении [Електронний ресурс] / А. Абраменко. – Режим доступу :http://psujourn.narod.ru/vestnik/vyp_1/abr_real.htm.

2. Акинфиев С. Н. Жанровая структура российского развлекатель-ного телевидения : автореф. дис. на соискание уч. степени канд. филол.наук : спец. 10.01.08 [Електронний ресурс] / С. Н. Акинфиев. – Режимдоступу : http://www.mediagram.ru/netcat_files/108/110.

3. «Від пацанки до панянки – 2» закінчилося з часткою 15,76 %[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.telekritika.ua/news/2011-11-17/67334?theme_page=50&.

4. «Голос країни» стартував з часткою 26,72 % [Електронний ресурс]. –Режим доступу : http://www.telekritika.ua/news/2011-05-23/63025.

5. Гуцал Е. А. Реалити-шоу : некоторые аспекты типологии[Електронний ресурс] / Е. А. Гуцал. – Режим доступу : http://proceed-ings.usu.ru/?base=mag.

6. Овсянникова Н. А. Реалити-шоу: специфика жанра, актуальностьи проблемы исследования [Електронний ресурс] / Н. А. Овсянникова. –Режим доступу : http://www.actualresearch.ru/nn/2010_1/Article/sociology.

7. «Пекельна кухня» фінішувала з часткою 22,78 % [Електроннийресурс]. — Режим доступу : http://www.telekritika.ua/news/2011-07-21/64474.

8. Шоу з Нагієвим «1+1» переніс на першу годину ночі[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.telekritika.ua/news/2011-12-12/67984.

9. http://holostyak.stb.ua/ua/casting/61.10. http://www.1plus1.ua/dyvitsya/programy/4-vesillya.html.

Контент-аналіз довів, що за тематичною спрямованістю ці типо-логічні групи представлені на Українському ТБ майже ідентично.Але все ж таки перевага надається дейтинг-шоу.

Дейтинг-шоу – це шоу, побудовані на стосунках між героями, асаме на почуттях симпатії, кохання. Дейтинг – увесь процес зна-йомства чоловіка та жінки, тобто зустріч, розвиток стосунків тощо.Ця група реаліті-шоу ще не описана науковцями, не внесена до кла-сифікатора розважальних телепрограм, зокрема реаліті-шоу.

На сьогодні реаліті вищезазначеної групи набувають все більшоїпопулярності на українських каналах ТБ. Наприклад, середняаудиторія однієї програми «Холостяк» становила 10,8 млн осіб [9].Хоча у світовому телевізійному просторі рейтинг таких шоу істотнозменшився.

Реаліті цієї групи на українських каналах – це адаптовані версіїпопулярних міжнародних форматів: «Холостячки» – британськогоформату «Single moms», «Холостяк» – американського проекту«The Bachelor» тощо.

На нашу думку, реаліті-шоу можна класифікувати й за іншимиознаками: за аудиторією (жіночі, сімейні, молодіжні); за роллюведучого (ведучий бере активну участь, ведучий представлений недуже активно, ведучий взагалі відсутній) тощо.

Звичайно, проаналізовані групи не відрізняються сталістю.Часто межі між ними розмивчасті. Крім того, більшість реаліті-шоу межують за своїми ознаками з таким жанром розважальнихпрограм, як телеігри. Але це не дивно, оскільки, як зазначаєН. Овсянникова, телеігри й реаліті-шоу – це найбільш близькі міжсобою жанри, реаліті-проекти своїм корінням йдуть від телевікто-рин [6]. Аналіз розважального сегмента підтверджує думкуН. Овсянникової. Велика кількість сучасних реаліті-шоу базуєтьсяна ігрових моментах, їхньою основною ознакою є бажання виграти.Здебільшого це так звані талант-шоу.

Отже, як бачимо, на сьогодні немає єдиної класифікації реаліті-шоу, питання типології цього жанру залишається відкритим. Цепояснюємо тим, що він розвивається, трансформується. Проте такішвидкі зміни в системі реаліті-шоу не повинні поглиблювати прір -ву між теорією та практикою. Еволюціонування жанру «реальноготелебачення» сприяє осмисленню тих процесів, що відбуваються всучасному телепросторі.

На Українському ТБ представлені майже всі із запропонованихнауковцями типологічних груп, проте ставка робиться на талант-шоу та програми-хроніки, які зняті, відповідно, за принципом


96 97

Ольга Гіленко, здобувачка (Київ)УДК 007: 304: 070:82-92 (Майк Йогансен)

«КОñ ЧАÃИЛ НА ЕìБ²» ìАЙКА ЙОÃАНñЕНА В ÆУРНАЛ²

«РАÄЯНñЬКА Л²òЕРАòУРА» ЯК ÇРАÇОКНАРИñ²В 30-Х РР. ХХ ñò.

У статті йдеться про нарис Майка Йогансена як зразок нарисовоїпрози 30-х рр. ХХ ст., його стилістичні, мовні, композиційні та про-блемні особливості.

Ключові слова: Майк Йогансен, нарис, публіцистика, «Радянськалітература».

30-ті рр. ХХ ст. у Радянському Союзі стрімкими темпами поча-ли розвиватися колективізація та індустріалізація. На реаліза-

цію своїх планів держава кинула всі свої сили та можливості.Цілком зрозуміло, що преса, яка на той час була основним рупоромвлади, не могла триматися осторонь. Саме тому на сторінках того-часних видань постійно друкували матеріали, які не лише описува-ли шляхи розвитку СРСР, а й оспівували людей, які були основноюсилою цих процесів.

Журнал «Радянська література», засновником якого була Спілкаписьменників України, брав участь у цих подіях. На його сторінкахпостійно з’являлися портретні нариси, які прославляли рушіїв інду-стріалізації та колективізації, борців за радянські ідеали.

Часопис засновано в Харкові в січні 1933 р. під назвою«Радянська література». Журнал двічі змінював свою назву: спо-чатку на «Українську літературу», а згодом, у 1945 р., на«Вітчизну». Крім того, за роки свого існування журнал виходив уХаркові, Уфі, Москві та Києві. Видання позиціонувало себе як офі-ційний орган правління Спілки радянських письменниківУкраїни.

Мета статті – проаналізувати нарис Майка Йогансена «КосЧагил на Ембі», визначити особливості поетики, архітектоніки тамови, з’ясувати роль та місце дійових осіб у композиційній струк-турі твору.

Рассматривается типология реалити-шоу. Выясняются типоло-гические приоритеты и особенности функционирования этого жанрана Украинском телевидении.

Ключевые слова: реалити-шоу, типология, типологические прио-ритеты, особенности функционирования, телевидение.

The article deals with the typology of reality shows. The typologicalpriorities and peculiarities of this genre functioning on Ukrainiantelevision are clarified.

Keywords: reality show, typological priorities, peculiarities of functioning,television.


98 99

© Гіленко О., 2013

У

101

має бути людина освічена, яка знається на літературі, іноземнихмовах та історичних персоналіях. У тексті автор неодноразововикористовує іноземні слова, іноді подаючи їх у вигляді трансліте-рації, а іноді – іноземною мовою. Крім того, це не прості загально -вживані слова, а такі, як, наприклад «ойл сіті» (від англ. oil city –місто-центр нафтовидобувної промисловості) [7, 68], «мейл коуч»(від анг. mail coach – кінний екіпаж, який спеціалізувався напоштових перевезеннях), «стейдж коуч» (від англ. stagecoach –диліжанс). Звертаючись до свого освіченого читача, Йогансен цитуєвидатних істориків, письменників та есеїстів минулого.

У М. Йогансена досить своєрідний правопис, який значно відріз-няється від сучасного. Наприклад, він використовує такі форми, як«цвітники» [7, 49], «якунебудь» [7, 52], «інженір» [7, 60], «такомуто» [7, 66], «англоли» [7, 81], «женщини» [7, 112], «хемики» [7,113], «сталевосірі очі» [7, 72] та ін.

Публіцист використовує просторічну, часом нецензурну лекси-ку: «хріновина», «хрінація», «хріновня» [7, 94], «Драсте!» [7, 96].За допомогою таких прийомів автор робить портрет свого героябільш яскравим та зрозумілим. Він не змальовує його занадто пра-вильним, а намагається зробити якомога реалістичнішим, правди-вішим та об’єктивнішим. Такі деталі відкривають нові грані харак-теру його персонажів. Крім того, цитуючи деяких персонажів,М. Йогансен використовує російську мову, аби створити портрет,який найбільше наближений до реальності: «Ех жизнь! Как в сказ-ке!», – сказав він і вистрибнув з таратайки» [7, 61]. Автор викори-стовує просту розмовну мову, не завжди правильну й зрозумілу, алесправжню і колоритну: «Через нашу Балду не так то легко переїха-ти!», – сказала досвідчена стара, що жила біля самої наспи. «Учоратеж машини от тутечки сунь-сунь і стань! Сунь-сунь і стань! Два дністояла» [7, 52].

Основною характеристикою нарисів довоєнного періоду є те, щоголовною дійовою особою є людина, простий робітник, який живесвоєю роботою. Йогансен приділяє значну увагу таким людям. Вінописує їх, звертає увагу читачів на їхній життєвий шлях, намага-ється проаналізувати їхні вчинки та прославити важку працю, якаспрямована на зміцнення країни, становлення та укріпленнярадянської влади. Нарисовець не завжди описує зовнішність люди-ни. Часом він намагається зазирнути людині в душу та проаналізу-вати її вчинки та поведінку, скласти своєрідний психологічнийпортрет свого героя: «Він – холодний фантаст, похмурий оптиміст,злий мрійник. У ньому немає ні краплі широкоголосої добродушно-

Об’єктом аналізу є нарис Майка Йогансена «Кос Чагил на Ембі»,надрукований у № 8 журналу «Радянська література» за серпень1935 р. Нарис має підзаголовок «Нариси про нафту в пустелі». Задопомогою цього підзаголовка читачі мають змогу дізнатися, прощо йтиметься далі в тексті. Крім того, стає зрозумілим, що весьматеріал складається з окремих нарисів (всього їх 24), які при-свячені одній темі й розкривають її з різних боків. До того ж, усівони поєднуються в один нарис, присвячений видобутку нафти вКазахстані.

Досліджували нариси такі науковці, як В. Здоровега [6],В. Шкляр [13], О. Журбіна [5], М. Кім [8], О. Глушко [4], Т. Бе -неволенська [1], О. Тертичний [12], Н. Маслова, В. Галич [3] та ін.

М. Йогансен – відомий український поет і публіцист, яскравийпредставник «розстріляного відродження». Разом із М. Хвильовимбув одним із засновників літературного об’єднання ВАПЛІТЕ(Вільної академії пролетарської літератури). Згодом, після виходу зВАПЛІТЕ в 1934 р., стає членом Спілки радянських письменниківУкраїни.

Російський дослідник Д. Стровський зазначає, що «завдякилітературно-художньому журналу вітчизняна система ЗМІ забез-печила унікальність свого розвитку» [11, 67].

На відміну від західних журналів вітчизняні традиційно піклу-валися про духовне просвітлення своїх читачів, формування «про-блемного порядку» денного.

Саме такі літературно-художні журнали виконували не лишефункцію інформування читачів про найважливіші подій, а й впливу,постійно формуючи їхній світогляд, життєві та моральні позиції.

Д. Стровський так говорить про історію журналу: «Товстий літе-ратурно-художній журнал став помітним явищем у роки НЕПу,коли у суспільстві зріс рівень дискусійності. З одного боку, цей типперіодики успадкував дореволюційні традиції просвітлення, а зіншого – продовжив рух до радянського читача» [11, 68].

Водночас літературно-художні журнали зайняли свою окремунішу серед газетно-журнальної періодики й утримували її протягомдосить значного відрізку часу.

«Фантаст і витівник де-Куїнсі», якого знають більше за його«Записки опіомана», написав колись прекрасний портрет, малень-ку поему в прозі про англійську поштову карету «мейл коуч». У«Посмертних паперах Піквікського клубу» Діккенс розповідає сонще старішої карети, перекладної – стейдж коуч» [7, 49]. Уже з пер-шого абзацу зрозуміло, до якого читача звертається публіцист. Це


100

Жанрові пошуки

сто чіплялися до тієї карети, аби розповісти цікаву сторінку пролюдей і лише тепер, коли отих карет давно немає, стає ясно, що де-Куїнсі, й Діккенс і Доде були не просто чудермайстри, а люди, щовміли бачити незвичайне у повсякденності» [7, 49].

Йогансен використовує художньо довершені й влучні порівняннята епітети: «У видолини сповзла з горбів грязюка – немов крем-брюле» [7, 51], «…чорне, як монах на вмерті» [7, 56], «інфернальнийбас» [7, 69] і т. д. Його мова літературна, яскрава та барвиста. Однакце не означає, що вона позбавлена агітаційного пафосу. Публіцистпрославляє Радянський Союз, партію та всі її діяння: «Так зараз, зарадянської влади, коли є автомашини і є люди, що вміють водити їху неймовірних умовах. Нещодавно можна було допливти до Гур’єватільки водою і тепер під час навігації сюди довозять усе потрібне націлий рік уперед. Ніби в Якутію, чи на остров Врангеля» [7, 52].Автор називає партію «та сама майже таємнича сила, та сама могучамисль, для якої нема неможливого на землі» [7, 58].

Нарис – це безпосереднє спілкування автора з читачем, миттє-вий, тонко стилізований безпосередній запис думок, який тількиздається неопрацьованим. І нарисова манера, стиль покликанівиразити цей безпосередній рух думок автора [2, 156].

У нарисі «Кос Чагил на Ембі» автор використовує форму рито-ричних питань. Крім того, він вживає або надзвичайно довгі та уск-ладнені різноманітними вставними конструкціями речення, абокороткі та уривчасті, які фрагментарно передають думки автора.

Як уже було зазначено вище, автор апелює до читача освіченогота мислячого. Саме тому він постійно оперує історичними фактами,наводить географічні відомості, цікаві факти, які можуть розшири-ти знання читачів і привернути їхню увагу, а також використовує втексті велику кількість різноманітних технічних термінів та описівпроцесу виробництва. Часом це лише ускладнює сприймання текс-ту, робить його незрозумілим і складнішим для читача, оскількичасто ці терміни використовуються без жодного тлумачення тапояснення. Для того, щоб аудиторія могла краще зрозумітинастрій, а також щоб більш влучно передати колорит місцевості,автор використовує у нарисі фактологічні дані з історії міста, нама-гається змалювати його атмосферу та колорит. Автор прославляєсучасний технічний прогрес: «Коловоротне буріння – одна з найчу-десніших речей в світі. Друкування книг – велике діло, але до ньоголегко було додуматись. Парова машина – прекрасний винахід, алелокомотив використовує тільки чотири проценти витраченої тепло-вої енергії» [7, 92].

сті, властивої звичайним фантазерам. Він злий і точний у своїх фан-тазіях. Плохий і боязкий на вигляд, у науковому спорі – він страш-ний боєць» [7, 64]. Російський дослідник Є. Прохоров зазначає, щоіснує дві групи портретних нарисів – про людей із героїчною долеюта про людей «простої долі» [10, 35].

У радянські часи публіцистика була серйозною зброєю в рукахвлади, за допомогою якої відбувалося формування поглядів та пере-конань пересічних громадян. Дослідники зазначають, що «публі-цистична творчість відзначається більшою громадянською активні-стю. У ній виразніше проявляються такі аспекти, як тенденцій-ність, соціальна замовлюваність, політичне спрямування. Цевизначається природою публіцистики, яка покликана промовлятидо читачів «сповненою пристрасті мовою самого життя». Томусеред найважливіших елементів публіцистичності можна виділититакі:

– закличність, відверто пропагандистсько-агітаційне звучання,ідейно-моральне навантаження, пристрасна напруга публікацій;

– популярність форми, загальнодоступність, яскравість вира-ження, найширша зрозумілість;

– зміст, який може цікавити і швидко зацікавить найширшікола читачів.

Без цих факторів немає серйозної довгодіючої публіцистики» [9, 49]. Нарис складається зі вступу та 24 частин, кожна з яких пронуме-

рована та має власну назву. Проте назвою це вважати досить склад-но. Скоріше синопсис того, про що йтиметься у цьому конкретномурозділі: «Жінка пере білизну. Спів над милом. Цебра погано почу-вають себе на плиті. Ночви, гітара і комбінація. Шкарпетки і кальсо-ни. Беручкі баби. Дівчина коло парового молота» [7, 112]. Спочаткуздається, що це просто набір слів, які абсолютно не мають ніякогозмістового навантаження. Однак, прочитавши сам розділ, все стає насвої місця. Складається враження, що М. Йогансен робить для себекороткий план того, про що писатиме далі.

Нарис є найсуб’єктивнішим художньо-публіцистичним жан-ром, в якому надзвичайно яскраво можна простежити авторське«Я». Досить часто автори діляться з читачами власними спогадами,роздумами та враженнями. Все побачене та почуте вони передаютькрізь призму власних почуттів, емоцій та переживань. Зрозуміло,що все побачене автор доносить до читача, спираючись на власнийсвітогляд, погляди та переконання (релігійні, політичні тощо).«Мабуть, сучасні їм люди з деяким подивом читали нариси про такізнайомі, буденні речі, мабуть, їм здавалося, що автори нарису про-

Журналістика. Вип. 12 (37). 2013 Жа н рові по шу ки

102 103

історію й те, як вони вступили до лав комуністичної партіїРадянського Союзу.

Хоча нарис і має ідеологічне забарвлення, автору вдалося зроби-ти його яскравим та цікавим, а не сухим та офіційним. Наприклад,він ділиться із читачами захопливими історіями з життя місцевогонаселення. Таким чином трохи згладжується політичне забарвлен-ня твору, пожвавлюється мова викладу. За допомогою таких еле-ментів публіцисту вдається не перетворити нарис на звіт із життяробітників. Крім того, такі вплетені в канву твору історії роблятьнарис цікавішим та ближчим для пересічного читача.

Незважаючи на те, що нарис за обсягом досить великий – 74стан дартні журнальні сторінки – у матеріалі немає жодних ілю-стративних та графічних елементів. Це робить твір досить важкимдля сприйняття, адже читач має весь час зосереджуватися на текс-ті й не відволікати свою увагу від нього.

М. Йогансен закінчує свій нарис описом уральських гір, мальов-ничим та образним: «Аж от перед нами з’явилась гора, остання зуральських гір – ці гори підіймаючись із землі, своєю конвульсієюзахопили прикаспійський степ, вичавили одкладену морськимилагунами сіль і нафту до земної поверхні» [7, 122].

Підсумовуючи, зазначимо: нарис М. Йогансена «Кос Чагил на Ембі»,який було надруковано на сторінках журналу «Радянська література»у серпні 1935 р., є досить типовим для тієї доби. Основною його метою євозвеличення праці радянської людини, впровадження та популяризаціяіндустріалізації, яка саме в цей час стрімко впроваджувалася у Ра дян -ському Союзі. Окрему увагу автор приділяє пересічним працівникам, яківпроваджують політику партії та працюють на видобутку нафти.

Автор вдало балансує на межі публіцистичного твору та звіту.Однак яскраві описи, портрети та пейзажі, вдалі та незвичні порів-няння роблять нарис читабельним для аудиторії, незважаючи найого досить великий обсяг.

1. Беневоленская Т. А. Композиция газетного очерка / Т. А. Бенево -ленская. – М., 1975. – С. 98.

2. Вакуров В. Н. Стилистика газетных жанров / Вакуров В. Н.,Кохтев Н. Н., Солганик Г. Я. – М. Высшая школа, 1978. – 183 с.

3. Галич В. М. Художній нарис у жанровій системі публіцистичноїспадщини Олеся Гончара / В. М. Галич // Наукові записки Інститутужурналістики. – 2003. – Т. 12. – С. 43–53.

4. Глушко О. Художня публіцистика: європейські традиції і сучас-ність : моногр. / Олександр Глушко. – К. : Арістей, 2010. – 192 с.

Однак М. Йогансену вдалося створити яскравий нарис. Хоча, зодного боку, – це ідеологічно витримана публіцистика, крізь якучервоною ниткою проходить ідеологічна лінія. З іншого – це яскра-вий журналістський твір, який ознайомлює читачів із життям про-стих робітників, які розробляють нафтові родовища в Казахстані.

Особливу увагу публіцист приділяє побуту місцевого населеннята робітників. Автор розповідає читачам не лише про трудові будні,а й повсякденне життя. Крім того, він описує вірування та обрядимісцевого населення.

М. Йогансен використовує в нарисі елементи такого художньогозасобу, як пейзаж: «Степ починав квітнути. Білявозелені, як полин,кущі степової рослини взялися фіолетовими квітами. Тюльпанів щене було, але тут були низини і по випалених з осени латках яскраві-ше блищала справжня трава. У півверстві від дороги схилилися підвітром кущики очеретової рослини «шия» [7, 89–90].

Петербурзький дослідник нарисів М. Кім виділяє такі функціїпейзажів:

– для того, щоб географічно окреслити місце, де відбуватиметься дія;– для того, щоб детальніше змалювати місцевість, аби читачі

могли краще ознайомитися з природними умовами, у яких прожи-ває місцеве населення, з місцевою екзотикою, природою і т.д.;

– для динамічного опису картин мандрівки, які постійно зміню-ються відповідно до того, як мандрівник просувається своїм марш-рутом все далі й далі;

– для того, щоб краще описати різноманітні природні явища, зякими автор прагне ознайомити своїх читачів [8, 236–237].

Для пожвавлення нарису, а також з метою розважити та відво-лікти читача, публіцист використовує цитати з народних пісень талірики. Крім того, ці вставки також допомагають читачеві кращеуявити та зрозуміти місцевий колорит.

Нарис «Кос Чагил на Ембі» складний для розуміння. У ньомупоєднано надзвичайно багато елементів, які урізноманітнюютьструктуру нарису, роблять його, з одного боку, цікавішим та корис-нішим для читача, а з іншого – досить складним та великим за роз-міром. Зібраний автором матеріал є надзвичайно ґрунтовним.Публіцист створює якісну «картинку» життя людей у Казахстані,відтворює не лише робочі, а й побутові моменти. Однак не слід забу-вати про епоху та політичну ситуацію, коли нарис було написано.Він витриманий в ідеологічно правильній тональності та має чітковибудувану партійну лінію, адже більшість дійових осіб, яких зга-дує М. Йогансен, – комуністи. Часто автор описує їхню життєву


104 105

Жа н рові по шу ки

Надія Герасимчук, асист. (Київ)УДК 007.01

òЕНÄЕНЦ²Я ÇАНЕÏАÄУ ФЕЙЛЕòОНУЯК ÆАНРУ

В ñУЧАñН²Й УКРАЇНñЬК²Й ÏРЕñ²

У статті йдеться про причини занепаду фейлетону як жанру тайого місце в сучасній українській періодичній пресі.

Ключові слова: фейлетон, гумористично-сатиричний жанр, тен-денція.

країнська сатирична публіцистика завжди була складним,багатоаспектним і полемічним явищем. Її формування відбува-

лося на межі двох епох, а характерною ознакою стало поєднанняелементів народної творчості з рисами, привнесеними періодомнаціонально-визвольних змагань. Фейлетони, памфлети, сатирич-ні замітки та публікації інших подібних жанрів допомагаличитачеві легше зорієнтуватися у вирі суспільних подій, зрозуміти,чиї інтереси відстоює та чи інша партія. Крім того, у сатиричнихжанрах найяскравіше відбилася національна самосвідомість укра-їнської нації, її мрії та прагнення до побудови незалежної держави.Гостро реагуючи на суспільні проблеми, публіцистика була спра-ведливою, чесною та безкомпромісною. Останнє особливо виявило-ся в її сатиричних жанрах, адже внутрішня сила сатири полягає вневідповідності чинного ладу позитивним ідеалам суспільства.

Фейлетон – один із найбільш полемічних жанрів сатиричної публі-цистики. Як газетно-журнальний жанр, він контрастно відрізнявся відінших матеріалів яскравими образами, деталями, живою, соковитою,самобутньою художньою мовою, відповідним оформленням фактично-го матеріалу та гострим, часом несподіваним поворотом теми. Тут особ-ливим чином поєднувались і зіставлялися документально зібраніфакти. Маючи образно-емоційний вплив на читача, він сприяв викрит-тю недоліків у суспільстві, характерах і вчинках людей. Та сьогодні, нажаль, спостерігається занепад сатиричних жанрів, зокрема фейлетону.

Мета статті – визначити причини занепаду фейлетону як жанрута дослідити його місце в сучасній періодичній пресі. Об’єктом вив-

5. Журбина Е. И. Теория и практика художественно-публицистиче-ских жанров. Очерк. Фельетон / Е. И. Журбина. – М., 1969. – С. 24.

6. Здоровега В. Й. Теорія і методика журналістської творчості : під-руч. / В. Й. Здоровега. – Львів : ПАІС, 2004. – 268 с.

7. Йогансен М. Кос Чагил на Ембі / Майк Йогансен // Радянськалітература. – 1935. – № 8. – С. 49–122.

8. Ким М. Н. Жанры современной журналистики / М. Н. Ким. –С.Пб. : Изд-во Михайлова В. А., 2004. – 335 с.

9. Парцей М. П. Авторський фактор у публіцистиці / М. П. Пар -цей. – Львів : Світ, 1990. – 200 с.

10. Прохоров Е. П. Публицистика наших дней / Е. П. Прохоров. –М. : Знание, 1983. – 64 с.

11. Cтровский Д. Л. Отечественная журналистика новейшего перио-да / Д. Л. Стровский. – М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2011. – 359 с.

12. Тертичный А. А. Жанры периодической печати / А. Тертич -ный. – М. : Аспект-Пресс, 2011. – 320 с.

13. Шкляр В. І. Журналістська майстерність: поетика журналіст -ського твору : конспект лекцій / В. І. Шкляр. – К., 1999. – С. 25.

В статье речь идет об очерке Майка Йогансена как образце очер-ковой прозы 30-х гг. ХХ в., его стилистических, языковых, компози-ционных и проблемных особенностях.

Ключевые слова: Майк Йогансен, очерк, публицистика, «Совет -ская литература».

The article is about Mike Yogansen essay as sample of the essay prose of30th of the XX century. It is about its stylistic, linguistic, compositionaland problematic features.

Keywords: Mike Yogansen, essay, journalism, «Soviet literature».


106 107


У

© Герасимчук Н., 2013

виходив «на авансцену журналістики, відроджуючись у всіх своїхіпостасях, а нерідко й набуваючи нових якостей, що засвідчувалийого життєздатність і спроможність зі свого боку активно впливатина перебіг суспільних процесів» [1, 55].

У процесі дослідження функціонування в сучасній пресі гумори-стично-сатиричних жанрів, зокрема фейлетону, було опрацьованодев’ять періодичних видань (усього 205 номерів) за 2012 р. (сі -чень – березень): «Голос України» (№ 1–59), «ЛітературнаУкраїна», «Вечірній Київ», «Україна молода», «Газета по-укра-їнськи», «2000», «Правда Украины», «Рабочая газета», «Известияв Украине». Результати аналізу подано в табл. 1.

Таким чином, у деяких виданнях («Вечірній Київ», «Известия вУкраине») гумористично-сатиричних рубрик (і відповідно жанрів)узагалі немає. Такі газети, як «Правда Украины», «Газета по-україн ськи», «Україна молода», «Рабочая газета», «2000», обме-жились лише анекдотами.

З’ясувалось, що тижневик «Правда Украины» має постійну руб-рику «Любимая страничка», на якій здебільшого друкуються анек-доти (рубрика «Хиханьки»). У «Рабочей газете» на останній сторін-ці функціонує невелика рубрика «Улыбнитесь», де постійно є анек-

чення таких тенденцій стали публікації на шпальтах преси, щовидається в Україні у 2012 р.

Професор Московського державного університету О. Тертичнийзазначає, що в радянській журналістиці фейлетон посідав надзви-чайно важливе місце, та з початком реформ у країні майже зник зісторінок газет і журналів. Він вважає, що «таке «падіння» жанрупояснюється його особливостями», які полягають насамперед у тому,що «фейлетон – це засіб висміювання якогось зла. Саме так він вико-ристовувався відповідними засновниками ЗМІ (в особі Агітпропу)протягом багатьох років. Коли в ЗМІ з’явилися нові засновники вособі «грошових мішків», різних «адміністрацій», «олігархів»,«фінансово-промислових груп» і т.п., то було б дивним чекати відних висміювання тих справ, які творилися в основному з їхньої волі(чи неусвідомлення) і сприймалося як зло більшою частиною насе-лення. Крім того, на тлі різноманітних «розслідувань», «зливу»інформації, нескінченного потоку компромату, за допомогою якихрізні політичні сили протягом десятиліть боролися за владу, фейле-тон просто не міг мати вигляд «ударного» жанру [3, 1].

На думку О. Тертичного, нині, в умовах помітної тенденції від-родження моральних орієнтирів у житті суспільства, позиції фейле-тону зміцнюватимуться. Він також вважає, що втрата сучасним фей-летоном колись провідних позицій у пресі пояснюється недостатньовисоким рівнем кваліфікації сучасних фейлетоністів: «навіть у тих,хто гідно представляє нинішній фейлетон, нерідко можна виявитиприкрі промахи» [3, 1]. Подібну думку висловлює московськийдослідник сучасної телевізійної журналістики В. Цвик, який вва-жає, що фейлетон пишуть фахівці найвищого рівня, які спеціалі-зуються на створенні текстів одного конкретного жанру [4, 37].

На противагу цим сподіванням автор дисертаційного досліджен-ня про українську есеїстику С. Шебеліст вважає, що такі жанри, якфейлетон, нарис, памфлет, поступово, але не остаточно занепадаютьчерез їхню «неорганічність і невідповідність реаліям життя» [5, 8].

Більш оптимістичний погляд має дослідник проблем теорії іпрактики журналістики О. Глушко. Наголошуючи на своєрідності,важливості та актуальності фейлетону, він зауважує, що цей жанр«має свої історичні корені, відповідні традиції,.. переживав періо-ди як бурхливого розвитку популярності, так і занепаду, тимчасо-вої втрати позицій та інтересу людей» [1, 55]. Як й інші жанри пуб-ліцистики, фейлетон «не припиняв свого існування, не зійшов зжурналістської літературної орбіти. Навпаки, коли в динамічномурозвитку життєвих подій складалися відповідні умови», він знову


108 109


Назва виданняГумористично-сатиричні рубрики (жанри)

ФейлетонГумористичне

оповідання АнекдотПародії таепіграми

«Вечірній Київ» (№ 1–27)

– – – –

«Газета по-україн -ськи» (№ 1–8)

– – + –

«Голос України» (№ 1–59)

+ – – –

«2000» (№ 1–13) – – + –

«Известия в Украине»(№ 117–140)

– – – –

«ЛітературнаУкраїна» (№ 1–13)

– + – +

«Правда Украины» (№ 1–11)

– – + –

«Рабочая газета»(№1–15)

– – + –

«Україна молода»(№ 74–110)

– – + –

Таблиця 1.

періодиці. Сучасна преса майже не використовує такий цікавий іважливий жанр, як фейлетон. 5 із 9 досліджуваних газет віддалиперевагу анекдотові. Також визначено місце фейлетону серед

інших гумористично-сатиричних творів у газеті «Голос України»(59 номерів за січень-березень 2012 р.), у результаті якого виявле-но, що фейлетон (59 номерів) становить 13,6 % від інших жанрів.Здійснений аналіз свідчить про те, що в сучасних виданнях склада-ється тенденція до зникнення фейлетону з газетних шпальт. Щобзупинити її, треба зацікавити молодих журналістів вивченням істо-рії цього жанру, стимулювати їх до професійного зростання, допрагнення бути носіями не тільки інформації, а й високої мораль-ності та духовної культури.

1. Глушко О. К. Художня публіцистика : європейські традиції і сучас-ність : моногр. / О. К. Глушко. – К. : Арістей, 2010. – 192 с.

2. Кузнецова О. Д. Засоби й форми сатири та гумору в українськійпресі / О. Д. Кузнецова. – Львів: Видавн. центр ун-ту ім. І. Франка,2003. – 250 с.

3. Тертычный А. А. Жанры периодической печати : учеб. пособ. /А. А. Тертычный. – М. : Аспект Пресс, 2000 // Режим доступу:http://evartist.narod.ru/text2/06.htm.

4. Цвик В. Л. Телевизионная журналистика : история, теория, прак-тика : учеб. пособ. / В. Л. Цвик. – М. : Аспект Пресс, 2004. – 382 с.

5. Шебеліст С. В. Особливості розвитку сучасної української есеїсти-ки в системі журналістських жанрів : автореф. дис. … канд. наук із соц.комунік.: 27.00.04 / Шебеліст Сергій Вікторович. – К., 2010. – 18 с.

доти. «2000» має додаток «УИКЕНД», в якому під рубрикою«Шутим» також друкуються анекдоти.

У «Літературній Україні» існує постійна рубрика «Вишняк», вякій заявлено, що це сторінка гумору, сатири, фейлетонів, усмішокі пародій. Проте в досліджуваних номерах цього тижневика фейле-тонів не було, натомість були надруковані гумористичні оповідан-ня, пародії та епіграми.

Єдиним виданням, в якому друкують фейлетони, виявився«Голос України». Незважаючи на те, що це загальнополітичнагазета з пріоритетним висвітленням діяльності парламенту (керів-ництва Верховної Ради, комітетів, депутатських фракцій і груп,окремих депутатів, в якій роз’яснюються прийняті закони та іншінормативно-правові акти України), тут існує постійна гумористич-но-сатирична суботня сторінка «Курінь». Сторінка поділена напостійні рубрики: «Казка», «Дошка пошани», «Карикатурист про-довжує тему», «Тези і антитези», «7 мішків гречаної вовни».

Саме під рубрикою «Казка» друкуються твори, що за головнимиознаками є фейлетонами. Ці ознаки знаходимо у визначеннях відомихнауковців. О. Кузнецова вважає, що «фейлетон – середній прозовийжанр сатири, що виявляє комічну суть суспільної парадоксальної про-блеми з метою її усунення, викриває систему негативних фактів черезреальні та ймовірні події, різні рефлексії (сон, марення, божевіллятощо), історичні, літературні асоціації, містифікацію знахідок докумен-тів, рукописів, книжок, щоденників та інші комічні засоби» [2, 104].

На думку професора Ю. Ярмиша, фейлетон – це «художньо-пуб-ліцистичний жанр, у якому комічне підґрунтя якихось негативнихявищ або ситуацій розкривається шляхом інверсійної, асоціативноїрозробки теми з використанням засобів алегоричності, інакомовно-сті» [6, 7]. Йому властиві «іронія, сарказм, своєрідна деформаціяподій, фактів, образів, коли прояснюється їх комічний зміст» [6, 8].

Фейлетони в рубриці «Казка» пишуть постійні автори: М. Ми -лорадович, Ю. Большак. Твори під цією рубрикою мають дотепнізаголовки, як-от: «Молочний шлях «Мілкі вей» М. Мило ра до вича(2012. – № 6). У процесі дослідження фейлетону на шпальтах газе-ти «Голос України» було застосовано елементи контент-аналізу.В опрацьованих 59 номерах за період з 4 січня 2012 до 31 березня2012 р. сторінку гумору і сатири «Курінь» виявлено в 12 номерах, асаме: № 6, 12, 17, 22, 27, 32, 37, 42, 44, 49, 54, 59.

Результати дослідження подано в табл. 2.Отже, на практичному матеріалі частково за допомогою кон-

тент-аналізу здійснено дослідження місця фейлетону в сучасній


110 111


Категорія ОдиниціЗмістове

наповнення Кількість %

Рубрики

Казка Фейлетон 6 13,6

Дошка пошаниСатиричні комен-тарі до висловлю-вань представни-

ків влади

12 27,2

Карикатуристпродовжує тему

Карикатури 9 20,5

Тези і антитези Гумористично-сатиричні вислови

8 8,2

7 мішків гречаної вовни

Афоризми 9 20,5

Таблиця 2.

Світлана Кравченко,д-р наук із соц. комунік. (Луцьк)УДК 821.162.1.09:070(438) “193”

ЮÇЕФ ЛОБОÄОВñЬКИЙ òА УКРАЇНА: ÏОЛЬñЬКО-УКРАЇНñЬК² ВÇАЄìИНИ В ÏУБЛ²ЦИñòИЦ² 30-Х РР. ХХ ñò.

У статті розглянуто публікації письменника, присвячені Україній надруковані в 30-ті рр. ХХ ст. на шпальтах польських тижневиків«Biletyn Polsko-Ukraiński» і «Wiadomsści Literackie», проаналізованойого бачення сутності та перспектив вирішення проблеми польсько-українських стосунків у Польщі, наголошено на пріоритетах таетичних засадах світобачення письменника.

Ключові слова: біографічні джерела, польсько-українські взаємини,міжнаціональний діалог, публіцистика, полеміка, українське питан-ня, ідеологічний фанатизм.

ідомий польський письменник, журналіст, публіцист і літера-турний критик Юзеф Лободовський вважається одним із най-

більших українофілів серед польської інтелігенції ХХ ст. Захоп -лення українською історією та культурою є характерною рисоюйого творчої постаті. Зв’язки поляків із найближчими східнимисусідами – українцями, росіянами, білорусами і народами Кавка -зу – завжди були об’єктом його публіцистичного і художнього ана-лізу. Особливо багато писав про польсько-українські взаємини.

Зацікавлення Ю. Лободовського Україною мало передусім біо-графічні джерела. Із книжки польської дослідниці Л. Сірик дізнає-мося, що «родина матері походила з Білорусії, а батька з України»[14, 13]. Упродовж п’яти років (1917–1922) свого дитинства пере-бував на Кубані, навчався в російській гімназії, заприятелював ізпотомками запоріжців, пізнав їх характери, погляди, історію,духовність. Там почав вивчати українську мову, звідти виніс заці-кавлення Україною.

Завдяки тому, що Україна стала однією із провідних тем йоголітературної й публіцистичної творчості, Ю. Лободовського вва-жають продовжувачем традицій «української школи» у польськійлітературі. Україна представлена насамперед у проблематиці пое-тичних та прозових творів, де осмислюються сторінки спільного

6. Ярмиш Ю. Ф. Жанри сатиричної публіцистики / Ю. Ф. Ярмиш. –К., 2003. – С. 7–8.

В статье рассматриваются причины упадка фельетона какжанра и его место в современной украинской прессе.

Ключевые слова: фельетон, юмористически-сатирический жанр,тенденция.

In the article it is about the reasons of feuilleton’s decline as a genre andhis place in the modern Ukrainian press.

Keywords: feulleton, satiric genre,tendency.


112 113

Ïîñòàò³

В

© Кравченко С., 2013

У 1935–1939 рр. на сторінках видання «Wiadomości Literackie»опублікував 15 статей та відповідь на анкету тижневика, в якихобґрунтував власні ідейні позиції щодо польсько-українських сто-сунків, єврейського питання, державної національної політики ташляхів і можливостей вирішення гострих проблем міжнаціональ-них взаємин. Найвагоміші його публікації – «Smutne porachunki»,«Adwokatka Heroizmu», «Uzurpatorzy wolności», «Za naszą wolu iwaszą», «Tropicielom polskości. List do Bolesława Micińskiego»,«Notatki Gdyńskie, Żarty a rzeczywistość», «W obronie zasługi. Doredaktora „W. L.”», «Tragedia Żydowska», «Nacjonalizm na bez-drożach», «Paszkwil na Polskę» та ін.

У статті «Smutne porachunkі», яка була відповіддю на непри-хильну рецензію Ст. Напєрського на його поетичну збірку«Rozmowa z Ojczyzną», надруковану в літературному додатку доIKC («Ilustrowany Kurier Codzienny»), викладені фундаментальніпозиції письменника. Для Ю. Лободовського жодна з існуючих іпанівних у тодішній Польщі ідеологій не була догмою і не малаправа підпорядковувати собі вищі моральні цінності, чи нівелюва-ти права й свободу особистості. Щодо цього він зазначав: «Мивийшли шукати справедливості і правди, бо в старому світі їх небуло. На вербунках нам не дали правди. Хотіли нас перефарбувати,одягнути в інші мундири. Але тут не йдеться про зміну однієї догмина іншу. Не для того боролися із буржуазним фальшем, щоб пізні-ше схиляти коліна перед фальшем пролетарським. Хочу бути віль-ною людиною на вільній землі. Що зробили з нашою дитячоювірою?..» [7, 1].

У питаннях міжособистісних взаємин і міжнаціональних сто-сунків стояв на позиціях вселюдських гуманістичних ідеалів. «Длямене найвищою інстанцією є моя власна совість», – проголошувавписьменник [7, 1]. На його переконання, правдива ідея не можезмушувати укладати компроміси зі совістю, обмежувати свободулюдини, піддавати її моральному теророві. Для Ю. Лободовськогопонад всякі інтереси держави стоїть «етичний декалог», а правдивареволюція – це насамперед «повернення гідності кожній людині»(«przywrocenie godnośсi każdej osobistośсi») [7, 1].

Згодом до цієї дискусії Ю. Лободовського зі С. Напєрськимдолучилася представниця комуністичного табору Ванда Василев -ська, на виступи якої письменник відповідав різко й категорично,викриваючи лицемірство й підступність комуністичної ідеології,приховані за пафосними гаслами егоїзм і матеріальний інтерес

історичного минулого, змальовуються проблеми тогочасних поль -сько-українських взаємин, розкриваються найвагоміші духовнінадбання обох народів.

Заанґажованість українською культурою також виявилася увеличезному перекладацькому доробку письменника. Багато пере-кладів творів української літератури – класиків і сучасників (ЛесяУкраїнка, Н. Лівицька-Холодна, Є. Маланюк та ін.) – зробивЮ. Ло бодовський для польських часописів і видав окремими книж-ками. Показовим в опрацюванні української поезії був вибір текс-тів, де увиразнювалися погляди й світоглядні пріоритети письмен-ника. У творах, які перекладав з української літератури, переважа-ла історіософська тематика, питання національної ідентичності,патріотизму тощо. Крім української літератури, перекладав ізросійської (збірка «U przyjacуlow»), білоруської, грузинської таінших сусідніх літератур.

Україна була також однією із провідних тем у публіцистичнійтворчості Ю. Лободовського. У його виступах на шпальтах періо-дичних видань домінували питання польсько-українських зв’яз-ків, які він розглядав в аспекті духовного поступу тогочасноїПольщі та її перспектив. З-поміж проблем міжнаціональних взає-мин, до яких постійно звертався, значне місце у його публіцистицізаймало єврейське питання. Багато своїх літературно-критичнихтекстів автор присвятив українській літературі. Писав про класи-ків мистецтва слова, про нові імена в літературному процесіУкраїни, рецензував книжки, розглядав спільні джерела й шляхирозвитку української і польської літератур, духовну спорідненістьїх представників.

Діяльність Ю. Лободовського на ниві міжнаціонального культур-ного збагачення народів мала й особистісний аспект. Від початку30-х рр. співпрацював із представниками української і російськоїеміграції в Польщі, мав серед них багато приятелів (зокрема Є. Ма -ланюк і Н. Лівицька-Холодна), після Другої світової війни співпра-цював із польською, українською і російською еміграцією в Європі.

Вперше питання міжнаціональних взаємин, природи стосунків«свій» і «чужий», проблем порозуміння між представниками різ-них культурно-етнічних груп в умовах однієї держави постали впубліцистиці Ю. Лободовського 30-х рр. Від цього часу і до 1939 р.друкував матеріали в численних періодичних виданнях Польщі,проте найвагомішими щодо питань міжнаціональних стосунківбули його виступи в тижневиках «Wiadomości Literackie» та«Biuletyn Polsko-Ukrai ński».

Журналістика. Вип. 12 (37). 2013 Постаті

114 115

Європі, Лободовський зазначав імперські апетити Росії зі сходу таНімеччини із заходу, які загрожували Польщі. І в цьому контекстібачив незалежну Україну та країни Кавказу частиною національ-них інтересів Польщі. Задекларовані письменником тези не буливипадковими. Вони збігалися з ідеями польського прометеїзму, якіпрезентували в Польщі часопис В. Бончковського «Biuletyn Polsko-Ukraiński» та сподвижники Єжи Гедройца. Йшлося про звільненнянародів Східної Європи (українського, білоруського, кавказького)від російського панування, а відповідно поєднання зусиль поль -ського та інших народів довкола цієї мети. Ці ідеї повинні булистати основою польсько-української співпраці.

Стан українського питання в ІІ Речі Посполитій Лободовськийрозглядав у парадигмі психологічних взаємин «домінантного» і«домінованого» народів. Він показував сліпоту імперських апети-тів домінантних націй, якими вважав тодішню Німеччину і Росію.Зрештою, як і всі прометеїсти, хоч офіційно і не належав до руху,письменник розглядав українську проблему в тогочасній Польщі таЄвропі в цілому з позицій польських національних інтересів.Убачав у тогочасній національній політиці польської влади не тіль-ки зневаження елементарних етичних засад суспільного життя, а йзраду національних інтересів держави. Він зазначав: «ЕгоїзмЄвропи, егоїзм шовіністично настроєних народів ще довго буде бро-дити дорогами, якими ходять апостоли порозуміння й злагоди. Таквиростає нова барикада. З якого боку Польща? Але яка Польща?Польща без ідеї, Польща, яка вегетує злидні і широко розливаєтьсяапатією, Польща, яка важливість українського питання акцептуєлише тим, що трактує креси, як асимілятивний матеріал, Польщасентиментального вчора, жалісливого сьогодні і невідомого завтра,не буде мати там нічого до роботи. В назріваючій розв’язці все вирі-шить сила. Сила ідеї насамперед» [11, 1].

Для письменника важливою була ідея, яка об’єднувала народи,ідея, яка вела вперед, вдосконалювала людину, плекала її найкра-щі риси, піднімала із матеріальних і моральних злиднів. І тому вцьому сенсі не висловив прихильність жодному з політичних табо-рів, розуміючи ідеологічну обмеженість кожного з них.

У взаєминах окупанта й окупованих народів велику вагу нада-вав етичним критеріям. Силу ідеї, про яку зазначав у виступі, бачиву перевазі «етичного декалогу» над вузьким національним (абоіншим) егоїзмом. Свої міркування щодо цієї проблеми продовжив устатті «Tropicielom polskości. List do Bolesława Micińskiego».Опонентам закидав брак елементарних знань з історії та політичну

багатьох тодішніх політичних таборів (у тім числі й табору кому -ністів).

Полеміка довкола публіцистичних виступів Ю. Лободовськогопозначилась тим, що націонал-демократи звинувачували його впрокомуністичній позиції, а комуністи критикували за антикому-нізм його поглядів та дискредитацію їх ідеалів. На письменниканападали представники майже всіх політичних таборів тогочасноїПольщі, а він викривав усіх, у кому вбачав кастову обмеженість,фальшиве чи фанатичне служіння догмі, переслідування матері-альної користі, яке прикривалося високими ідеями. Закликав роз-бити «божків усіх догматів і визнань» [1, 7].

Про ідеологічний фанатизм усіх тодішніх провідних політичнихрухів писав Ю. Лободовський у статті «Uzurpatorzy wolności».Письменник простежив спільні риси поведінки польських націо-нал-демократів і російських комуністів. Ідеологічні вороги й вічніопоненти послуговувалися однаковими засобами боротьби. Зазна -чав скостеніння та девальвацію як націоналістичних, так і комуні-стичних революційних гасел. Як приклад, наводив розстріли націо-нально налаштованих українських комуністів, які були наслідкомідеологічних упереджень і фанатизму. Зіставляв ідеологічні догмий етичні засади громадського життя і ставив риторичне питання:«А вдячність, пошана та інші людські почуття завжди були су -спільними цінностями?» [10, 1]. Тодішню політичну ситуацію вРадянському Союзі назвав «зрадою революційних ідеалів», а в ко -му ністичному інтернаціоналі бачив «морального трупа» [10, 1].Найбільше його тривожила не стільки фальсифікація ідей, до якихбув прихильним, скільки припинення природної суспільної ди -наміки, звичайного поступу. Бачив у цьому найбільшу загрозулюдині.

У світлі панівного ідеологічного фанатизму й політичних проце-сів у Росії та Польщі Ю. Лободовський розглядав історичну долюУкраїни в статті «Za naszą wolność i waszą». Письменник проаналі-зував політичне та економічне становище України під час війни і напочатку 30-х рр. ХХ ст., зазначав ліквідацію її фінансової і госпо-дарської самостійності наприкінці 20-х рр., писав про знищенняукраїнської інтелігенції та української літератури. Згадав розстрі-ляних українців, тих, які замовкли, і самогубців, маючи на увазіпередусім М. Хвильового та М. Скрипника. Писав про штучноспричинений голод, про заворушення і опір більшовицькій владі,які були жорстоко придушені, про боротьбу кавказьких народів засвою незалежність. Розглядаючи геополітичну ситуацію в Східній


116 117

статті «Nacjonalizm na bezdrożach». І знову гостро постало питаннявартостей, національних, ідеологічних (кастових) і загальнолюд -ських. У письменника їх ієрархія була незмінною – етичні цінностіне можуть попиратися ідеологічними чи вузькоколективними (гру-повими) інтересами. Ю. Лободовський зазначав, що під маскою гуч-них гасел багатьох ідеологічних таборів «криється зміст, вбивчийдля майбутнього польської культури» [5, 3]. Він критикував насам-перед Є. Брауна – представника польського месіаністичного руху –за нападки на Ю. Тувіма та колектив часопису «WiadomościLiterackie», за виступи на сторінках видання («Merkurjusz Polski»),яке засуджувало гуманіста Дж. Конрада і в той же час писало прокультурні справи суспільства.

Історична пам’ять та необхідність об’єктивного прочитанняминулого польсько-українських стосунків постали у рецензії публі-циста на книжку К. Збишевського «Niemcewicz od przodu i tyłu» підназвою «Paszkwil na Polskę». Письменник закликав розглядатиявища, не відокремлюючи їх від історичного контексту, від перед -умов і подій, які їх спричинили. Це вважав моральним обов’язкомкожного автора. Тому в книжці К. Збишевського вбачав перекру-чення і фальсифікацію польської історії. Він писав: «Ta metodaprzemilczania świateł, karykaturalnego podkreślania cieni, stosowanajest nie tylko wobec krуla, ale wobec całej osiemnastowiecznej rzeczy-wistości («Ця методика замовчування світлих і карикатурного під-креслення темних сторін застосована не тільки до короля, але й довсього сімнадцятого століття») [6, 6].

Поряд із українським питанням, доленосним для тогочасноїПольщі, Ю. Лободовський надавав велике значення правильномувирішенню єврейського питання. Кілька своїх виступів у пресіписьменник присвятив цій суспільній проблемі. У 1938 р. він взявучасть у полеміці «Pisarze polscy o kwestji żydowskiej. Dyskusja nałamach „Wiadomości Literackich”», де виступив зі статтею «TragediaŻydowska». Письменник розглянув ментальність єврейського наро-ду, його духовні цінності як наслідок пройденого історичногошляху. Народ, який ніколи не мав своєї землі, – вічний «тулач».Лише гроші й матеріальні переваги могли вберегти його від загрозв умовах постійного життя серед чужих. Ю. Лободовський вважав,що життєві цінності цього народу сформувались історично.

Викладені на сторінках тижневика «Wiadomości Literackie»думки про розвиток польсько-українських стосунків деталізував іпоглибив у своїх публіцистичних виступах, надрукованих упро-

сліпоту, через які не розрізняють України й Росії, не кажучи вжепро інші загарбані нечисленні народи. «Дон, Дніпро, козаки, укра-їнська ніч – це не Росія. А є ще Литва та інші…», – зазначав публі-цист [8, 5].

Намагаючись зменшити необізнаність поляків з українськоюісторією, розповідав про найважливіші її сторінки, особливо продавнє походження народу. Свою заанґажованість Україною порів-нював із поглядами Ю. Словацького, а існування цілого пластаполь ської літератури про Україну (української школи) пояснювавжиттєвою важливістю польського посланництва на Сході. ХочаЮ. Ло бодовський ніколи не належав до табору польських месіані-стів, однак в ідеї польської місії на східних кресах бачив могутнюперспективу й самої Польщі, і Східної Європи. У цьому питанніпротиставляв себе політичному таборові Романа Дмовського (лідерапольських націонал-демократів), про який писав: «Ендецькийпсевдонаціоналізм ніколи не був свідомий польського посланницт-ва на Сході…» [8, 5]. Публіцист доводив фальшивість і безпринцип-ність позицій польських націонал-демократів, наголошував нанерозумінні глибини й закоріненості українського питання в істо-ричній долі Польщі. Щоб аргументувати свої погляди, залучавпостулати християнської віри, підкреслював не тільки сліпоту йбезперспективність «ендецьких» (так скорочено називали націо-нал-демократів) позицій, а й їх хибність чи навіть шкідливість зогляду на вселюдські цінності.

Дискусію з Болеславом Міцінським про українськість своєїпоезії та її джерела, про культурне значення українськості бага тьохпольських письменників продовжив у публіцистичному виступі«Żarty a rzeczywistość». Тут письменник аналізував власну поезію,її провідні мотиви, дивувався позиції свого опонента пана Міцін -ського, який народився в Україні, а вірш про повішених українцівназвав проросійським. «Я призвичаївся до того, що пишуть проросійськість моєї поезії, мене одночасно називають і комуністом, іфашистом… Та Б. Міцінський народився на Україні і міг би моговірша про повішених українців у кацапські лапті не строїти…», –зазначав публіцист [13, 5]. Ю. Лободовський вбачав у цьому под-війність поглядів багатьох польських націонал-демократів. За дріб-ними суперечностями їх оцінок і заяв ховалося істинне обличчя, бо«rzeczy drobne wynikają z wielkich i odwrotnie…» («дріб’язкові речівиникають з великих і навпаки») [13, 5].

Продовжив свої роздуми над сутністю тодішнього польськогонаціоналізму на сторінках популярного польського тижневика у


118 119

ський писав: «Взаємно відгородилися китайською стіною, небажаючи бачити, що відбувається у сусідів. Щоденні видання заси-пані тисячами репортажів про події в Радянській Росії, а проУкраїну завжди глухо. Польський читач по сей час не знає досте-менно ні про український народ, ні про його культуру і мистецтво.Рік у рік на полицях книгарень з’являлися стоси перекладів ізросійської літератури, про українців весь час тихо. Утруднявся різ-ними способами (і надалі теж саме) доступ української молоді допольських університетів, розбурхуючи її і штовхаючи в обіймиОУН. В результаті не дали зав’язати близький контакт та обмін вкультурній сфері, відмовляючись в такий спосіб від втягнення ворбіту творення польської культури широких мас молодої україн -ської інтелігенції» [12, 59].

Роздуми над ситуацією в Польщі та розвитком польсько-україн -ських стосунків продовжив у статті «Demaskująca się demokracja».Письменник викривав непослідовну поведінку представників поль -ських лівих партій, наголошуючи, що вони зрадили ідеї Т. Гол увкита Л. Василевського. Насамперед йшлося про виступи на сторінкахпольського лівого часопису «Sygnały», невідповідність задекларо-ваних гасел і реальної оцінки українського питання, лицемірство уставленні до українців. «Обурюватися з приводу троцькістськихпроцесів, – то ще можна, писати те або інше про бонапартизмСталіна, також. Але на вільнолюбні прагнення загарбаних щецарською Росією, а тепер червоною Москвою надалі зневоленихнародів наша демократія оглухла й осліпла. Нещастя вісімсотти-сячної жидівської інтелігенції в Німеччині обходить їх аж до сліз,аж до болю, а доля сорока мільйонів українців не обходить!Абіссінія має право на незалежність, Україна не має», – писавЮ. Лободовський [2, 323]. Письменник називав представниківполь ських лівих партій «психологічними репрезентантами совє-тів», бо не хотіли визнавати фізичного й морального нищенняукраїн ців Радянською Росією, а кожного, хто намагався про цезаявити чи закликав допомогти, називали злочинцями. «Евен -туальна збройна допомога Франції, надана Барселоні, – в порядку,допомога кого-небудь українському народові проти «совєтів» – цезлочин», – обурювався публіцист [2, 323].

Історіософський аспект українського питання розкрив Ю. Лобо -довський у статті «Ukraina między Wschodem i Zachodem», якапостала як відгук на однойменну публікацію Владислава Томке -вича у двомісячнику «Sprawy Narodowościowe» (часопис вивчавпитання національностей). Автор у цілому підтримував тези,

довж 1937–1938 рр. на шпальтах часопису «Biletyn Polsko-Ukraiński». Близько 14 статей стосувались політичного та соціаль-ного аспекту проблеми та шляхів її вирішення. Їх друкували увідділі політичних, суспільних і господарських справ. Це «Odbezmyślności do katastrofy», «Nieodpowiedzialne pomysły», «Historiastosowana», «W obliczu rozstrzygnięć», «Od Małorosji do Mittel -europy» та ін. Більшість публіцистики, надрукованої в бюлетені,підписав псевдонімом Стефан Курило.

У шостому випуску тижневика за 1938 р. була надрукована від-повідь Юзефа Лободовського на анкету «Як вирішити польсько-українське питання?», оголошену редакцією часопису. Письмен -ник ретельно аналізував ситуацію, яка склалася в Польщі, зазна-чаючи, що викласти план вирішення питання неважко. Кількаполь ських публіцистів досить реально бачили загрози й пропонува-ли шляхи їх уникнення. Однак на практиці для втілення задумівніхто не робив жодного кроку. «Єдиним успіхом, яким може похва-литися дуже нечисленне гроно аналітиків преси, що мають спільнупозицію щодо українського питання, є поширення інформації профактичний стан справ серед публіцистичної еліти. Поза тим 99,9 %всього польського суспільства перебуває в лабетах старого мислен-ня і під впливом зазвичай необґрунтованих виступів пресинастроюються щоразу більш антиукраїнськи», – писав Ю. Лободов -ський з приводу ситуації, що склалася наприкінці 30-х рр. уПольщі [12, 58]. Особливо вражало письменника те, що до загроз-ливого загострення ситуації на сході країни найбільше доклалазусиль польська преса, оперуючи фальшивою і безплідною ідеєювиняткової автохтонності поляків на південно-східних кресах і тимсамим інспіруючи неприязнь та існуючі негативні стереотипи йупередження масової свідомості. Письменник викривав необґрун-товану націоналістичну мегаманію поляків, які вважали себе єди-ними господарями на східних землях. Він намагався переконатичитачів у, здається, само собою зрозумілому факті – українцізавжди жили на Волині та Галичині, тому не є ні прибульцями, нічужинцями, а такими ж господарями, як і поляки. Лободовськийрозумів, що допоки поляки не приймуть цю реальність, доти ненастане вирішення проблеми. Його однодумцями на шпальтахвидання виступали В. Бончковський, С. Лось, Л. Василевський табагато інших прометеїстів.

Вирішальну роль надавав письменник культурному обміну міжполяками та українцями, з якого, на його переконання, і треба булопочинати розв’язання проблеми. З жалем та гіркотою Лободов -


120 121

зацікавлений стежить за нами, щоб рука самогубці не затрималасяна півдороги, аби завершила призначену їй справу. Насправді часбити тривогу!» [4, 355].

Продовжив свої розмірковування на тему прихованих сил, заці-кавлених звести вирішення української справи в Польщі на манів-ці, в статтях «Wilcze doły» (1938. – № 34), «W obliczu rozstrygnieć»(1938. – № 37), «Historia in statu nascendi» (1938. – № 38) та ін.

Гострополемічною була відповідь Ю. Лободовського під назвою«Historia stosowana» на публікацію Міхала Старчевського в місяч-нику «Polityka Narodowa» «Woły a kwestia ukraińska». Називаючиопонента «доморослим істориком», Лободовський викривав фаль-сифікацію правдивих історичних фактів, їх перекручування тапристосування до певних ідеологій. Найбільше обурила письменни-ка спроба заперечити саме існування багатомільйонного українсь-кого народу й звести його до рівня етнографічного матеріалу. «Без -перечно українці не мають Міхала Аньола, але мають Шев ченка,Франка, Лесю Українку, Архипенка, а це також не що-небудь.Кожен народ мав у своїй історії періоди, в які відбувається перехідвід потенційного стану до повної національної свідомості. Факт, щоукраїнський народ на деяких своїх відтинках переживає цей періодще зараз, лише доводить його молодість і нічого більше», – стверд-жував публіцист. Маніпулювання історичними фактами та викори-стання необізнаності польських читачів з українською історією, наперший погляд, легко дозволяло пану М. Старчевському накидатисвою думку. Однак Ю. Лободовський демонструє, як так само легкоможна перекрутити факти польської історії, використати її най-сумніші сторінки й довести, що поляки не були самостійним наро-дом. Письменник бачив у таких маніпуляціях історією загрозунасамперед для самих поляків: «Не варто відмовляти іншому наро-дові в елементарних правах і національних рисах лише через те, щов переломний момент своєї історії не продемонстрував максималь-ного героїзму і не доклав усіх своїх сил, бо така методика можелегко обернутися проти того, хто її застосовує» [3, 393].

Ю. Лободовський у своїх поглядах на сутність та проблеми між-національних взаємин поділяв позиції польських прометеїстів.Відштовхуючись від постулату національного інтересу Польщі вукраїнському питанні, вони намагалися переконати суспільство удоцільності та перспективності польсько-українського союзу.Розглядали його політичні, соціальні, культурні та психологічніаспекти. Ю. Лободовський організаційно не належав до руху, однакідейно був близький його представникам. Вирізнявся потужними

висловлені Томкевичем, і його міркування стали поглибленнямвиголошених ідей. Публіцист розглядав суть польсько-українськихвзаємин та їх значення в ситуації поточної політичної кон’юнкту-ри, яка склалася у 20–30-ті рр. і подекуди складалася так і раніше,та в історіософській стратегічній перспективі справжніх національ-них інтересів України та Польщі. Конфлікти поляків і українців назахідноукраїнських та східнопольських землях він вважав звични-ми проблемами у взаєминах сусідів, їх сварки через невирішенідрібні суперечки за власність, вплив і т. д. Вони породжені самоюприродою людського суспільства і завжди можуть легко вирішува-тися при згоді до цього з обох сторін. Натомість союз і співпрацюобох народів у боротьбі за свою незалежність із зовнішніми ворога-ми Ю. Лободовський називав стратегічною метою і національнимінтересом України та Польщі: «Суперечка поляків з українцями –це в кінцевому результаті сусідська суперечка за спільно розоранімежі, натомість між Польщею та Україною з одного боку, аМосквою суздальсько-царсько-більшовицькою з другого точитьсяборотьба не на життя, а на смерть за саме існування тих перших і заєвропейськість культури, яка повинна панувати на балтійсько-чор-номорському помості» [9, 335].

Публіцист вважав українське питання одним із найважливішихвідтинків тогочасного суспільного життя Польщі. Саме воно моглопринести полякам силу і впевненість у майбутньому. Проте, аналі-зуючи стан справ у державі, Лободовський приходив до висновку,що не просто ігнорування українського питання, а саме катастро-фічне його загострення відбувається внаслідок неконтрольованихдій і вчинків самих же поляків. У статті «Metodyczne szaleństwo»письменник з іронією писав про непереборну хворобу москвофіль-ства як наслідок тривалого панування Росії над Польщею:«Двадцять років незалежності, стільки лозунгів, стільки слів, адостатньо лише жовто-блакитного клаптя, щоб із-під державотвор-чого фартушка виліз старий homo moscus – «имперский челавек» звсеросійським чубом на лобі» [4, 354]. Страх, а подекуди впаданняперед Росією значної кількості польського суспільства затьмарюва-ли свідомість і не дозволяли прийняти стратегічно правильнихрішень. Поведінку більшості поляків стосовно українського питан-ня Лободовський називав божевіллям, проте надто послідовним івигідним для ворогів: «Божевілля – так, це слово найбільш відпові-дає суті справи. Але – і тут повертаюся до початкового пункту своїхрозмірковувань, надто багато у тому божевіллі методичності, надтобагато послідовності. Застосовуємо політику самогубців, але хтось


122 123

6. Łobodowski J. Paszkwil na Polskę // Wiadomości Literackie. –1939. – № 28.

7. Łobodowski J. Smutne porachunki // Wiadomości Literackie». –1935. – № 43.

8. Łobodowski J. Tropicielom polskości. List do BolesławaMicińskiego // Wiadomości Literackie. – 1937. – № 25.

9. Łobodowski J. Ukraina między Wschodem i Zachodem // BiletynPolsko-Ukraiński. – 1938. – № 31.

10. Łobodowski J. Uzurpatorzy wolności // Wiadomości Literackie». –1936. – № 31.

11. Łobodowski J. Za naszą wolność i waszą // Wiadomości Literackie. –1936. – № 38.

12. Łobodowski J. Zapoznana strona zagadnienia (odpowiedź Nr. 12 naanket ) // Biletyn Polsko-Ukraiński. – 1938. – № 6.

13. Łobodowski J. Żarty a rzeczywistoś // Wiadomości Literackie. –1937. – № 30.

14. Siryk L. Naznaczony Ukrainą / Ludmiła Siryk. – Lublin :Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej, 2002.

В статье рассматриваются публикации писателя, посвященныеУкраине и напечатанные в 30-е гг. ХХ в. на страницах польских еже-недельников «Biletyn Polsko-Ukraiński» и «Wiadomości Literackie», про-анализированы его взгляды на сущность и перспективы разрешенияпроблемы польско-украинских отношений в Польше, акцентируетсявнимание на приоритетах и этических основах мировоззрения писа-теля.

Ключевые слова: биографические истоки, польско-украинскиеотношения, межнациональный диалог, публицистика, полемика,украинский вопрос, идеологический фанатизм.

The article is about the writer’s published works, which were devoted toUkraine and published in 30th years ХХ on columns of polish newspapers«Biletyn Polsko-Ukraiński» and «Wiadomości Literackie». Also writeranalysed his views of essence and perspective deciding the problems of pol-ish-ukrainian relations in the Poland, she emphasized on the advantagesand ethical principles of writer’s world outlook.

Keywords: biography sources, polish-ukrainian relations, internationaldialogue, publicist, polemics, Ukrainian question, ideological fanatism.

етичними пріоритетами в оцінці суспільних явищ. Вимагав засто-сування етичного декалогу для вирішення найсуперечливішихпитань міжнаціональних взаємин. Найбільші надії у розв’язаннінаціональних конфліктів покладав на розгортання широкої куль-турної співпраці, взаємопізнання різних народів. Вважав, що поля-ки та українці історично приречені на тісний і тривалий союз уполітичній, економічній та культурній сферах задля надійногоіснування обох народів на геополітичній карті Європи.

Покладаючись на вирішальну роль культурної співпраці, з якоїпочинається порозуміння, Ю. Лободовський кілька своїх рецензій,статей і кореспонденцій присвятив українській культурі та питан-ням духовної спорідненості української і польської культур.Детально розглянув це у своїй публікації «Od Słowackiego doSamczuka», надрукованій на шпальтах бюлетеня 1938 р., де наго-лошував на духовній близькості польських і українських письмен-ників – вихідців із Волині. Популяризував українську історію,культуру і поезію не тільки шляхом перекладів, а й рецензій, огля-дів і відгуків. Одну зі своїх літературно-критичних статей присвя-тив творчості Лесі Українки, де висвітлив винятковість творчої осо-бистості української поетеси. Друкував відгуки на нові книжки,писав про польсько-українську історію.

Стиль письменника вирізняється яскравими самобутніми рисами.Творча індивідуальність Лободовського-письменника позначилася і напубліцистиці. Його стиль експресивний, гострий, іронічний, частодошкульний. Безжально критикував, викривав, демаскував. Не тер-пів лицемірства і фальші, вимагав аргументованих тверджень, послу-говувався потужною доказовою базою зі сфер історії та культури, доби-рав оригінальні метафори та несподівані аналогії. Вищою цінністю дляписьменника була людина, а прикметною рисою його світогляду –гуманізм. Із цих позицій підходив до оцінки всіх суспільних явищ.

1. Łobodowski J. Adwokatka heroizmu // Wiadomości Literackie. –1935. – № 48.

2. Łobodowski J. Demaskująca się demokracja // Biletyn Polsko-Ukraiński. – 1938. – № 30.

3. Łobodowski J. Historia stosowana // Biletyn Polsko-Ukraiński. –1938. – № 36.

4. Łobodowski J. Metodyczne szaleństwo // Biletyn Polsko-Ukraiński. –1938. – № 33.

5. Łobodowski J. Nacjonalizm na bezdrożach // WiadomościLiterackie. – 1939. – № 29.


124 125

популяризації їх громадянського й творчого подвижництва. У про-понованій розвідці обмежимося аналізом портретних нарисів,героями яких стали М. Драгоманов, М. Лисенко, М. Старицький таМ. Кропивницький, оскільки вони є найбільш схожі за стилісти-кою та ідейно-тематичним спрямуванням.

Так, у нарисі «Марко Кропивницький, яко артист і автор»(ЛНВ. – 1910) [1; 2] публіцистка намагається всебічно визначитиграні творчого обдаровання одного з когорти «театру корифеїв».Створюючи портрет відомої особистості, О. Пчілка вдається до ана-лізу загальнозначущих проблем українства, пов’язаних із полемдіяльності героя нарису. Говорячи про роль М. Кропивницького воновленні й розширенні репертуару українського театру, авторканарису торкається тогочасної дискусії, яка точилася між представ-никами старшої та молодшої генерацій українських письменниківпро шляхи розвою національної драматургії та театру, про запере-чення молодими митцями здобутків попередніх поколінь:«Останнім часом стало звичайним ділом – говорити вельми презир-ливо про такі п’єси. Се, мовляв, «етнографізм», «буржуйне народо-любство», «сіра проза життя», «щоденщина» і т. п. За третім сло-вом почуєте від нових критиків, що бог Аполон давніх письменни-ків «українофілів» плутався тільки в широчезних козацьких шта-нах, та що в славу йому автор провадили на сцені лиш культ «варе-ників та горілки» гопака та більш нічого» [2, 241–242].

О. Пчілка не тільки не погоджується з такою позицією новоїгенерації митців, а й рішуче відстоює здобутки їхніх попередників,наголошуючи насамперед на тому, що в попередні роки українськалітература виконувала етнозахисну функцію: «…Нашу письмен-ність, від початку її, проймає дух демократичний, народній. Відсамого відродження її, з мовою свідомонаціональною, українською,від самого часу Котляревського, наша література, отже власне йлітература драматична, ступила на ґрунт демократичний, народ-ній» [2, 242].

Торкаючись у нарисі такої важливої світоглядної проблеми, якспіввіднесеність рівня таланту письменника і його участі на поліна ціональної культури, вона зазначає, що доля українськогописьмен ника, незважаючи на рівень таланту, це «стежка поваж-на, шанобна й дорога».

О. Пчілка одна з небагатьох у тогочасній періодиці порушилапитання про авторське право на твір, яке тісно переплелося з такимлітературним явищем, як «мандрівні сюжети» в літературі. Цяпроблема в нарисі виникла у зв’язку з епізодом у творчій біографії

Світлана Семенко, канд. філол. наук (Полтава)УДК 821.161.2-4-92

ÏОРòРЕòНИЙ НАРИñ У ÏУБЛ²ЦИñòИЧН²ЙÏРАКòИЦ² ОЛЕНИ ÏЧ²ЛКИ

У статті досліджено публіцистичну спадщину Олени Пчілки вжанрі портретного нарису. Проаналізовано специфічні особливості їїнарисової портретистики, зокрема включення в тканину портретно-го нарису аналізу загальнозначущих проблем українства Наголошенона поєднанні елементів літературно-критичної статті та власнепубліцистичного нарису в спадщині журналістки.

Ключові слова: портретний нарис, знакова постать, літературо-знавчий коментар.

розмаїтій за жанрово-змістовим наповненням публіцистичнійспадщині Олени Пчілки помітне місце посідають портретні

нариси, створені нею в першій третині ХХ ст. Героями її нарисів єзнакові для духовної культури України постаті – М. Драгоманов,М. Лисенко, М. Старицький, М. Кропивницький, М. Ковалевський,І. Карпенко-Карий, О. Сластьон, П. Житецький. Як окрема науко-ва проблема, нарисова портретистика О. Пчілки ще не була предме-том наукових розвідок, проте в окремих працях, присвячених жит-тєвому і творчому шляху визначних особистостей, що стали героя-ми її художньої публіцистики, науковці завжди покликаються на їїавторитетне слово. Тому метою статті є виокремлення специфічнихрис ідиостилю Олени Пчілки як нарисовця, визначення традицій-ного й новаторського в її публіцистичній практиці в межах порт-ретного нарису.

Фактично, маємо справу з цікавим різновидом портретногонарису – нарисом-спогадом з елементами автобіографізму. Заува -жимо, що такий жанровий різновид є традиційним у творчій прак-тиці всієї династії публіцистів Драгоманових-Косачів з притаман-ними кожному зосібна власними творчими підходами. Прикметно,що портретні нариси О. Пчілки поєднують у собі елементи літера-турно-критичної статті та власне публіцистичного нарису. Появацих нарисів зумовлена, з одного боку, відходом у вічність духовнихречників українського народу, з іншого – потребою осмислення й


126 127

У

© Семенко С., 2013

Публіцистка звертає увагу й на таку рису Кропивницького-дра-матурга, як уміння об’єктивно оцінювати популярність власнихтворів та оперативно відгукуватися на нові віяння доби відповіднодо запитів українського громадянства. Проте вона зазначає, що,незважаючи на новаторство в змістовому звучанні таких творів, як«Скрутна доба» й «Старі та молоді сучки», «ці п’єси чи не найслаб-ші з усього, що написав М. К-цький», «оскільки в них немає ніцікавої основи, тієї драматичної інтриги, ні нових цікавих типів, ніхоч-би майстерного мальовання подробись», тому п’єси драматур-га на сучасні теми явище «мляве, безбарвне, дарма, що приходить-ся до такого яскравого запального характеру» [2, 251].

Після таких розлогих літературознавчих коментарів, які орга-нічно поєднані з публіцистичною стилістикою в розкритті важли-вих світоглядних проблем сучасності, О. Пчілка логічно визначаєтакт Марка Кропивницького не тільки як драматурга, а й театраль-ного діяча: «…Думка його ж не спинялась на таких п’єсах, зшитихна живу нитку (хоч він яко орудар своєї великої трупи, мав змогустановити на кону першу-ліпшу свою п’єсу)»; думка його все-жтаки раз-у-раз шукала нових шляхів і раз-у-раз натрапляла на такітеми, що сами по собі, по своєму замислу, дійсно були варті великоїуваги» [2, 250]. На переконання О. Пчілки талант Кропивницького-артиста на кілька порядків вищий за талант Кропивницького-пись-менника. Засвідчуючи велику роль одного з фундаторів професій-ного театру в національній культурі, публіцистка висновує:«Звівши до купи всю творчість М. К-го, яко драматичного актора,все ж мусимо признати за ним заслугу, що він дав українській сценіскілька таких творів, що й надалі займатимуть на ній почеснемісце, будячи любов до рідного слова та до простого люду. В мовінародних п’єс Кропивницького охочий учитися у старих «етногра-фістів» – знайде багатий скарб народної мови й пісні» [2, 252]. Упортретних нарисах Олени Пчілки зримо простежується, що діяль-ність громадських діячів оцінюється нею крізь призму їх «україн -ськості», внеску в справу розвою національної ідеї.

До портретних нарисів О. Пчілки належить і «Микола Лисенко(Спогади й думки)», надруковані на сторінках «Рідного краю»(1912) та «Літературно-наукового вісника» (1913). Образ геніально-го українця публіцистка подає крізь призму його служіння націо-нальним інтересам, розвою української ідеї. Визначаючи такіосновні чинники формування національної свідомості майбутньогокомпозитора в ранні роки його життя, як батькові перекази україн -ською мовою, виховання тітки Марії Булюбашової, вона на перше

Марка Кропивницького, пов’язаного з п’єсою «Доки сонце зійде,роса очі виїсть», що з’явилася на українських драматичних обши-рах майже одночасно з оригінальним твором М. Старицького «Несудилося». Серед української творчої інтелігенції ця ситуаціявикликала чимало дискусій. Ця справа про первинність авторсько-го задуму дійшла до судової зали, оскільки один із російських кри-тиків звинуватив М. Старицького в плагіаті, на що українськийзмушений був захищати свою честь, звернувшись до правосуддя.О. Пчілка була переконана, що «немає догани, коли якийсь авторвізьме тему вже брану іншим, лише по своєму освітить діячів абодасть інші подробиці» [2, 249].

Створюючи портрет Кропивницького-драматурга, О. Пчілка невдається до всуціль комплементарного аналізу його п’єс, а робитьцілком об’єктивний розгляд його спадщини, зазначаючи позитивніі негативні риси його ідиостилю. Високо поціновуючи п’єсу «Дайсерцю волю…», авторка нарису зазначає майстерність у сюжетнійпобудові твору та його «розкішну мову», що нагадує «каскад чистонародніх виразів таких, що часом з великим трудом надались би доперекладу на иншу мову» [2, 245]. На мовотворчості митця авторказупиняється з метою висвітлення такої супільно важливої пробле-ми, як формування літературної мови, особливо акцентує вонаувагу читачів наукового часопису на диференціації понять «мова» і«стиль» художнього твору.

О. Пчілка наголошує, що, незважаючи на бездоганну побудовувисловів, часто вони звучать надумано в устах персонажів, спотво-рюючи загальне враження від твору. Далі вона зазначає, що такийдисбаланс мови й стилю подекуди трапляється в драматичних тво-рах письменника, незважаючи на те. що «Кропивницький надзви-чайно добре знав народню українську мову, видно, що вона булайому належна органічно, бо і родом він був з-батька й з-дідаУкраїнець…часто умисне «ходив у народ», власне маючи те завдан-ня, щоб ще краще пізнати українську мову. Мова в його творах –зразкова» [2, 245]. З притаманними для публіцистичних виступівОлени Пчілки категоричністю й безкомпромісністю вона наголо-шує на таких вадах драматичних творів Марка Кропивницького,як-от: слабка побудова драми, розкиданість драматичної дії, невід-повідний стиль мови, нерозроблений психологічний «драматизм».Проте поруч з цим вона зазначає тематичну розмаїтість його п’єс,вдале використання шевченківських сюжетів, швидке реагуванняна ключові події в суспільно-політичному житті українства засобомхудожнього слова.


128 129

концерт міг зробити таке міцне враження на якогось несвідомогопідлітка, то як могло підіймати духа те свого роду національнесвято людям свідомим, з розбудженим гарячим почуттям!» [3, 10].

Олена Пчілка додає в кожному епізоді про життя композитораякийсь штрих до його образу. Отже, можемо говорити про майстер-ність авторки створювати динамічний психологічний портрет,який допомагає читачам відчути своєрідну «присутність» героянарису як брата, як товариша, як громадського діяча, як компози-тора, як свідомого інтелігента-українця: «…був, власне, з такихлюдей, що доводять правдивість отих слів: «Раз добром налитесерце вік не прохолоне!». Він завжди був однаковий. Його щирий,теплий порив до української ідеї не спинився, не впав; він у«Громаді» зоставсь і робив своє діло. Виходили пісні з-під йогоруки, випуск за випуском виходили композиції на слова Т. Шев -ченка – до його Микола Віталійович зберіг навіки просто якесьнабожне пошанування!» [3, 20].

Найбільшу увагу авторка нарису приділяє подвижництвуМ. Ли сенка на ниві популяризації української народної пісні, йогоорганізаторській роботі зі створення й функціонування українсько-го хору. О. Пчілка, оцінюючи культурницько-просвітницьку пра -цю Лисенка з позиції служіння національній ідеї, засвідчує: «Йогознайомість з українською піснею – знайомість давня, придбана щез дитячих літ, – придалась йому для поважного ідейного діла, накористь національно-громадську. Власне тут, у Києві, по вступі в«Громаду», під надихом усього того оточення й руху ідейно-укра-їнського освітилося для молодого Миколи світлом свідомости дав-ніше його знання української пісні. Те, що залягало в пам’яті, всерці яко щоденні враження звичайного життя, те тепер воскреслов новій красі, немов зложений з українських мелодій гімн пресвіт-лої нової віри» [3, 31]. Однією з важливих сторін таланту М. Ли -сенка, на думку О. Пчілки, є його організаторські здібності, вмінняконсолідувати навколо спільної ідеї збирання і популяризації укра-їнської пісні багатьох українських громадських діячів: «…музич-ний портфель Миколи Лисенка стає назавжди складом, куди вся-кий близький до української «Громади» чи взагалі до київськогоукраїнського кругу приносив відомий йому скарб пісенний, коливін здавався особливо вартим порятування від забуття й загину» [3,35]. Чимало рядків нарису присвячено оточенню композитора, йогоспілкуванню з М. Драгомановим, П. Житецьким, М. Старицьким,П. Косачем, котрі сприяли зміцненню його ідейних переконань,допомагали реалізовувати його творчі проекти. Зокрема Петро Ко -

місце ставить полтавське село з його народною стихією: «А пол-тавське село в ті давні часи більше додержувало в собі українськунаціональну вдачу, ніж тепер. Українське слово, вся українськаетнографія, українська пісня жили в своїй чистішій, повнішійподобі. Особливо ж пісня українська ще жила й серед челяді пан-ської, і часто пісню ту не тілько «терпілося» в різних «девичьих»покоях, а навіть подекуди була вона й люблена в панському околі.Можливо, що через ті хори українська пісня найперше чулою йдужою хвилею влилася в серце малого Миколи…» [3, 4]. Доби раю -чи цікаві факти з дитинства та юності Лисенка, О. Пчілка показуєетапи його загальної та музичної освіти, крок за кроком створюючи«живий» психологічний портрет юнака з чулим до музики і люд -ської біди серцем.

Більш докладно зупиняється авторка на київському періодінавчання Лисенка в університеті Св. Володимира, оскільки, за їїспостереженнями, саме в цей період відбувається перелом у йогосвітогляді в «національно-українському напрямку». Досить своє-рідною є подальша архітектоніка нарису, позаяк О. Пчілка відхо-дить від основної теми твору, а, вдаючись до прийому історичноїретроспективи, подає розлогу картину розвою українського руху,розпочинаючи з часів ліквідації царським урядом Кирило-Мефодіїв ського братства. Варто наголосити, що в оцінці певнихсуспільно-історичних явищ публіцистка дає досить сміливі й кате-горичні коментарі щодо діяльності провідників українського руху.У зв’язку з визначеною проблемою авторка акцентує увагу укра-їнського громадянства й на світоглядній віддаленості національноїінтелігенції від народу. Вона наголошує, що такий стан речейспричинений ходом історичного розвитку України, тому в однумить подолати недовір’я народу до інтелігенції неможливо.Наголошуючи на неоднорідності вітчизняної інтелігенції в її полі-тичних орієнтирах, авторка нарису-спогаду зазначає, що «громадакиївська, розростаючись, містила в собі досить розмаїтий гурт, зрізними відтінками служіння ідеї народовства» [3, 8].

О. Пчілка зауважує, що, вступивши до київської «Громади»,Микола Віталійович знайшов «ґрунт і для свого артистизму»,оскільки народна пісня була «в широкому вжитку», і складовоюнауково-пошукової та популяризаторської діяльності, і органічниматрибутом усіх зборів громадівців. Зокрема публіцистка подає дета-лізований опис власного враження дівчинки-підлітка від виступівстудентського хору під орудою М. Лисенка – «молодого козака вкозацькій одежі», наголошуючи на тому, що «такий україн ський


130 131

133

леною ідеєю знання української мови, здобутих в полтавськихселах ще в дитинстві, збудив бажання писати власне цією мовою іцьому бажанню, цьому пристрасному захопленню поетична музаМихайла Петровича залишилася вірною назавжди, до кінця йогожиття» [4, 66].

У нарисі багато місця відводиться опису й аналізу епізодів«непорозуміння між своїми», коли подвижництво М. Старицькогона шляху розширення меж української літератури та розвої й вдос-коналенні української літературної мови не знаходили підтримки йрозуміння в колі тогочасної української інтелігенції, яка звину-вачувала його в штучному «куванні» слів. Найбільш прикрими уда-рами по репутації Старицького – поета і перекладача вважає автор -ка критику М. Костомарова, висловлену в статті «Задание украино-фильства», що побачила світ на сторінках «Вестника Европы» у1882 р.: «Якщо так говорив критик зі свого табору, любитель укра-їнської літератури і, так би мовити, товариш по перу, який і самколись писав українською мовою, то можна уявити, що і в якомутоні писали критики ворожі!» [5, 71].

Публіцистка засуджує опонентів Старицького, котрі не бачилиочевидного: поява неологізмів, вироблення літературної мови вінших цивілізованих країнах не тільки не засуджувалися, навпа-ки, мали схвальні відгуки, оскільки кожна мова є явищем рухо-мим і змінним.

Авторка нарису підтримує опозицію Старицького щодо тради-цій своїх літературних попередників, оскільки його творчістьсприяла виведенню національної літератури на нові горизонти:«…Михайло Петрович, певно, навмисне обирав інші теми й іншіформи творчості, маючи на меті сприяти виведенню українськоїлітератури на новий шлях. Звідси передусім виник намір датиукраїнській літературі, у вигляді перекладів, зразки вибраних тво-рів найкращих європейських поетів. Відповідно до такої тенденціїМихайла Петровича має набути нових особливостей – порівняно знаведеною його поезією в народному стилі – і мова наступних йоготворів, особливо перекладів, набуваючи ознак власне мови літера-турної» [5, 71].

Перекладацька діяльність М. Старицького, як зазначає публі-цистка, характеризується сумлінністю, прагненням якнайточнішенаблизити переклад до оригіналу, тонкою передачею мови творів.На її погляд, праця Старицького-перекладача – це своєріднийподвиг, гідний широкого визнання, а не осуду й критики, як цебуло в реальній дійсності. Узагалі ставлення тогочасної критики до

сач у Лейпцигу власним коштом видав перший збірник пісень,покладених на музику М. Лисенком.

Подаючи хронологію професійного зростання М. Лисенка:навчання в Лейпцизькій та Петербурзькій консерваторіях, ство-рення ним музичних творів світового рівня, публікацію збірниківнародних пісень, публіцистка водночас зауважує, що «зароблянняна шматок хліба уроками музики в «Інституті» забирало в компо-зитора багато часу від мистецької праці.

Портрет Лисенка-композитора авторка нарису часто подає вхудожньому стилі, використовуючи цілу низку виражальних моду-сів і тропів. Публіцистка робить основний акцент на тому, що самеіснування України в умовах політичної, національної й культурноїекспансії не дали на повну силу розкритися мистецькому генієвіЛисенка, тому українцям треба бути вдячними й «за ту великуспадщину, що маємо».

Водночас із високопрофесійним аналізом геніальних музичнихтворів Лисенка авторка нарису стверджує, що все ж більшу части-ну свого часу й фізичних сил він віддав громадсько-культурницькійсправі: створенню українського хору, роботі в київському «Ли -тературно-Артистическом Обществе», товаристві «Боян», організа-ції власної Музично-драматичної школи. О. Пчілка, вкладаючи вкожний рядок любов до свого духовного побратима яскравимисоковитими барвами створила викінчений портрет М. Лисенканасамперед як свідомого інтелігента-українця, активного діячанаціонально-визвольних змагань на зламі століть.

Визначаючи роль видатного полтавця в історії українськогоруху, публіцистка висновує: «Лисенко був не тільки талановитийкобзар, а ще й достойний високої поваги громадський діяч, бо цілийсвій вік, відколи став свідомим українцем, віддавав свій талан іпрацю українству. Через свою вірність українству М. Лисенко нісжертву на протязі всього життя, страчаючи вигоди і зазнаючи при-кростей. Другого Лисенка ми не мали і не матимем» [3, 42].

У 1904 р. на сторінка журналу «Киевская старина» О. Пчілка дру-кує розлогий нарис-спогад «Михайло Старицький (пам’яті товари-ша)», в якому досить значну роль відіграють елементи автобіографіз-му («мій нарис про діяльність М. П. неминуче буде переплетений зіспогадами про моє особисте життя»), що надають публікації досто-вірності, хоча з певною часткою суб’єктивних оцінок і вражень.

У нарисі про М. Старицького чи не найбільший наголос робитьпубліцистка на національних позиціях М. Старицького: «…вінсприйняв «українофільський вплив».., який освітив своєю усвідом-


132

Постаті

оцінках усіх явищ життя українців, – констатує, що антрепре-нерство й переробка чужих п’єс негативно позначилися на ідиости-лі Старицького-драматурга: «…у п’єсах того часу помітний поспіх,невідшліфованість твору, випадковість тем, строкатість сцен надогоду глядачеві тощо…» [5, 73].

Говорячи про Старицького як чуйного батька, публіцисткаробить досить логічний перехід до проблеми спадкоємності поко-лінь у літературі, оскільки в обох відомих родах Старицьких іКосачів поряд з батьками «визначилися… літературні спадкоємно-сті». У цьому зв’язку авторка додає до психологічного портрета щеодин штрих – відсутність почуття творчого суперництва, притаман-не багатьом митцям у ставленні до більш талановитих побратимівпо творчому цеху. Старицький, за спостереженням О. Пчілки, буводним із небагатьох літераторів, котрі щиро раділи творчим здобут-кам інших, особливо молодого покоління. Письменник завжди бувготовий творчою порадою допомогти своїм колегам по літературнійпраці, надати посильну підтримку в усіх їх починаннях, приділявїм свій час. Водночас, як справедливо зазначає О. Пчілка, «сприй-няття молодими письменниками принципів, яким служив Ми -хайло Петрович, реабілітувало його, очищувало його ім’я від ста-рих докорів – принаймні в колі тих, хто співчував українській літе-ратурі. Забувалися «ганебні» слова «ковальство», «коваль»; зроста-ло усвідомлення великих літературних заслуг Михай ла Петро -вича» [6, 74].

Насамкінець Олена Пчілка трохи пафосно висновує: «У молодо-сті Михайло Петрович як український письменник випередив свійчас, і за розширення рамок нашої літератури його іноді не схвалю-вали навіть свої. Зате нове покоління зрозуміло роль того, хто йдепопереду, і дало Михайлові Петровичу почесне звання Учителя»[6, 74].

У 1926 р. О. Пчілка друкує в журналі «Україна» розлогий порт-ретний нарис «Спогади про Михайла Драгоманова». На відміну відінших публікацій цього жанрового різновиду, у нарисі про братахудожнє начало та автобіографічні вкраплення домінують над влас-не публіцистичним викладом. Так, О. Пчілка вводить у канву пуб-ліцистичного викладу розлогі пейзажні замальовки малої батьків-щини М. Драгоманова – Гадяча, широкі екскурси в минуле родиниДрагоманових, описує чимало власних дитячих спогадів. Вартозазначити, що, на відміну від інших портретних нарисів О. Пчілки,«Спогади про Михайла Драгоманова» поділено на окремі розділи:«Переднє слово», «Рід», «Оточення і хатня наука», «У полтавських

творчого набутку обох митців, як стверджує авторка, часто булонезаслуженим і необ’єктивним, що викликало бажання покинутиписьменницьку працю, однак «оживала віра у справу українськоїлітератури, оживала незнищенна любов до неї…» [5, 71].

Олена Пчілка з теплотою згадує, що Михайло Старицькийзавжди дослухався до її літературних порад, показував усі своїтвори, робив правки, рекомендовані нею, оскільки був упевнений,що вона «з належною увагою поставиться до його праці». Ця дові-ра, на її переконання, пояснювалася «нашою однодумністю в основ-них зацікавленнях» і тим, що «у нас були погляди на завданняукраїнської літератури: …це завдання в розширені меж нашої літе-ратури за змістом; …принцип щодо форми, який багато хто презир-ливо називав «ковальством» [4, 69]. Згадує публіцистка й спільнікультурницькі проекти, як-от: укладання російсько-українськогословника, підготовка альманаху «Рада», клопотання над дозволомвидавати однойменний журнал тощо.

Чи не найбільша частина нарису присвячена зображенню поста-ті Старицького як фундатора українського театру, аналізу його дра-матургічної спадщини. Так, згадуючи першу виставу «Різдвяноїночі», вона називає цей спектакль національним святом і тією від-правною точкою, що закріпила за ним славу талановитого драма-турга.

О. Пчілка ознайомлює читачів із діяльністю М. Старицького якантрепренера першої української професійної театральної трупи,котра була заснована як «братерська спілка», до якої входили такікорифеї національного театрального мистецтва, як М. Кропив ни -цький, М. Садовський, М. Заньковецька та ін. Вона знову поверта-ється до питання про «незгоду між своїми», коли названі вищетеатральні діячі, здобувши під орудою М. Старицького-антрепрене-ра популярність і славу, покинули його трупу, наслідком чого сталине тільки фінансові невдачі героя нарису, а й невпорядкованістьйого власного життя, позначеного частими переїздами, важкимихворобами.

Публіцистка наголошує, що Старицький, очолюючи театральнутрупу, наполегливо працював і над оновленням репертуару в умо-вах жорсткої цензури, коли дозвіл на постановку п’єси дававсядосить нелегко і повільно, тому він, щоб прискорити процес, вда-ється до численних переробок п’єс, що, на переконання О. Пчілки,вимагало «такої ж праці, яка потрібна, щоб написати оригінальнуп’єсу». Олена Пчілка, залишаючись вірною своєму життєвомупринципу – завжди говорити правду й бути об’єктивною у своїх

Журналістика. Вип. 12 (37). 2013 По статі

134 135

сею Українкою, нащадницею роду Драгоманівського. Так давнєкоріння новими памолодками сплелося» [7, 48].

На формування національних ідеалів М. Драгоманова, як іО. Пчілки, вплинула українська стихія, що включала в себе спіл-кування з простими гадяцькими людьми, фольклор, народнийпобут, домашня освіта, яку дав батько: «…українська течія оточиланас могутньо; се була українська пісня, казка, все те, що створилаукраїнська народня думка і чого держався тодішній народнійпобут; з усім тим зливалося й наше життя, власне через те, що ми небули штучно відірвані від того всього хатнім вихованням і всімнашим життям» [7, 49].

Традиційно, крім основної розповіді про основну постать нари-су, торкається О. Пчілка й суспільно значущих проблем. Неодно -разово в нарисі, на прикладі життя роду Драгоманових, ОленаПчілка показує зіткнення автентичної української стихії з офіцій-ною політикою російського самодержавства. Вона зупиняє деталь-ну увагу на впливові «течії московської» на дітей Петра Драго -манова, яка, за її образним висловом, «вдиралася в наше життя зсамого нашого народження», починаючи від родинних імен, розмов«по-московському» з родичами та гостями, російського «Букваря»і до читання російськомовної художньої літератури та преси.Авторка нарису наголошувала, що чим «більше ми підростали, тобільш вимагала московщина», хоча «ніхто нам не казав «цурайсясвого, кидай свою мову»; але це само собою розумілось…» [7, 51].Найстрашнішим у цій ситуації було те, що «мова українська лиша-ється…на боці, а згодом і зовсім з ужитку виходить…». Розмір -ковуючи про процес зросійщення українства, О. Пчілка однією зпершопричин цього явища вважає відсутність доступу до добірнихтворів національного письменства та їх обмежену кількість, що ажніяк не сприяло їх конкурентній спроможності з творами росій-ської літератури: «Певне, коли б мали ми й гарні письменні твориукраїнські, то вони були б нам до сподоби ще більше, бо вони біль-ше торкали б нашу душу…» [7, 51]. Відверто говорить вона й проміцну «московську полуду» батька, що була до певної міри пробитавпливом української стихії та дружбою з А. Метлинським, М. Ма -ка ровським.

Змальовуючи образ Драгоманова – учня й гімназиста, публі-цистка включає до своєї розповіді не тільки власні дитячі вражен-ня про той час, а й спогади братових сучасників про полтавськіроки його навчання, що насичує портрет героя нарису новими ціка-вими достовірними подробицями, робить його більш динамічним.

школах», в яких систематизовано матеріал певної біографічної сто-рінки Михайла Драгоманова.

Залучаючи значний фактичний матеріал, дотичний до життяМ. Драгоманова в докиївський період, публіцистка крок за крокомвизначає основні чинники, які формували майбутнього українсько-го громадського діяча. Родина й принципи сімейного вихованнябули тим першоджерелом, за глибоким переконанням О. Пчілки,що розвинули інтелектуальні здібності, розвинули почуття внутрі-шньої свободи, виховали гарного «співбесідника». Адже саме бать-ко прищепив синові культуру читання класичної літератури йперіодичних видань, уміння дослухатися до думок свого опонента:«Тією притаманною, вродженою властивістю своєї вдачі братМихайло був дуже подібний до батька: мав ту саму снагу даватиспівбесідникові змогу щиро висловити свої думки; часто його бесід-ник мовби навіть не помічав безмірної проти себе переваги вченостий освідомлености в справі, зачепленій у розмові» [7, 49].

Декларування в політичній програмі М. Драгомановим принци-пів свободи особистості було закладено неприйняттям його батька-ми фізичного покарання дітей за будь-яких умов; батьківськоюпозицією як правника щодо рівноправного розв’язання різноманіт-них майнових, моральних та інших конфліктів шляхом дотриман-ня основ законності, а не залежно від соціального стану. О. Пчілканаголошує, що саме розвиток батьком інтелектуальних інтересівсина, створення в родині атмосфери інтелігентності сприяли тому,що її брат став відомим українським ученим і громадським діячем.Водночас вона наголошує на тому, що прагнення П. Драгоманова долітературної праці, його письменницькі здібності заклали певнуспадкову традицію, оскільки багато хто з членів родини залишивсвій слід в історії художньої літератури й публіцистики – «має вагуіснування родової зав’язки, природженої кебети письменницької унащадків» [7, 54].

Важливим чинником у становленні світоглядних орієнтирівМихайла Драгоманова в дитячі та юнацькі роки було й оточення, доякого входили як гадяцькі поміщики, так і звичайні несановитімешканці містечка, за влучним висловом самої О. Пчілки, «єднан-ня місцевої інтелігентської сили в Гадячому». Особливо вартозазначити родину Кучинських і Ковалевських, дружба з якими вДрагоманових мала династичний характер. Авторка зауважує:«…Микола Ковалевський став товаришем і однодумцем МихайлаДрагоманова по його праці яко політичного діяча. Ще в дальшомупоколінню дочка Миколи Ковалевського дуже приятелювала з Ле -

136 137

ПостатіЖурналістика. Вип. 12 (37). 2013

М. Драгоманова, а й стати гарною школою для сучасних нари -совців.

1. Пчілка О. Марко Кропивницький яко артист і автор /Олена Пчілка // Літературно-науковий вісник. – 1910. – Т. 1. –Кн. 6. – С. 457–467.

2. Пчілка О. Марко Кропивницький яко артист і автор / Оле -на Пчілка // Літературно-науковий вісник. – 1910. – Т. 1. – Кн. 8. –С. 241–253.

3. Пчілка О. Микола Лисенко (спогади і думки) / Олена Пчілка //Рідний край. – 1912. – № 16–17. – С. 3–42.

4. Пчілка О. Михайло Старицький (пам’яті товариша) (перекладМ. Гуця ) / Олена Пчілка // Дивослово. – 2004. – № 7. – С. 5–69.



7. Пчілка О. Спогади про Михайла Драгоманова / Олена Пчілка //Україна. – 1926. – № 2–3. – С. 38–64.

В статье анализируется публицистическое наследие ОленыПчилкы в жанре портретного очерка. Проанализированы специфиче-ские черты ее портретных очерков, включение в ткань портретногоочерка анализа общественно значимых проблем украинства. Сделанакцент на синтезе элементов литературно-критической статьи исобственно публицистического очерка в наследии журналистки.

Ключевые слова: портретный очерк, знаковая фигура, литерату-роведческий комментарий.

The current article discovers publicistic legacy of Olena Pchilka in thegenre of portrait essay. Author analyzes specific features of her works, inparticular incorporation of analysis of the main problems of theUkrainianhood in the textual body. Special accents made on the combinationof literary criticism article and actually publicistic comment in thejournalistic legacy.

Keywords: portrait essay, significant person, literary criticismcomment.

Так, за допомогою художніх деталей, як «гімназійна курточка»,«ляльки для сестер», «мандрівки на Замкову гору», «портретГоголя» вона подає цілий калейдоскоп своїх дитячих спогадів якпро зовнішність брата, так і його вдачу та ставлення до родини, тур-бота про інтелектуальний розвій молодших братів та сестер, йогоперші «дорослі» вчинки, любов до літератури. Наголошуючи, що«полтавська гімназія дала юнакові багато», О. Пчілка намагаєтьсястворити об’єктивний образ Драгоманова-гімназиста, послуговую-чись достовірними фактами, відкидає деякі міфи навколо його біо-графічних даних. Одним із таких міфів, на її думку, була теза одно-го з біографів М. Драгоманова про те, що її у гімназійні роки «пере-був добу російсько-патріотичну». Вона не тільки категорично запе-речує цей хибний погляд: «В гімназичних настроях Михайлових російського патріотизму не означилось нічим» [7, 57], а й доводитьпротилежне «…полтавські гімназисти були в той час, в кінці 50-ихроків минулого віку, під надихом українського націоналістичногоруху, що доходив до них від кола загарливих старших патріотівукраїнських, таких, як Пильчиков, Кониський, Милародовичка таінших» [7, 59].

Серед основних рис, притаманних постаті старшого брата, нази-ває О. Пчілка його високу ерудицію, здібність до навчання, начита-ність, захоплення позитивними науками, чому сприяв аналітичнийсклад розуму та раціоналістичний напрям його думок: «…товаришіне могли дорівнятися Михайлові у здатності до вчіння… Михайлобув дуже добре обізнаний з книжкою… привчений до читання, дорозуміння прочитаного…» [7, 53]. Торкається в нарисі авторка йпитання братового відходу від релігійних переконань, яке, хочайшло всупереч батьківському традиційному релігійному вихован-ню, проте не викликало сімейного конфлікту, оскільки батьки некарали дітей за «вільнодумство».

Отже, у портретному нарисі-спогаді про М. Драгоманова домі-нантними елементами є автобіографізм, органічне поєднанняхудожньої та публіцистичної стилістики, наявність ліричних від-ступів та історичних екскурсів у минуле роду, Гадяча.

Таким чином, публіцистична практика Олени Пчілки в цариніпортретного нарису засвідчує її майстерність як публіциста, кот-рий уміє акумулювати в одному жанрі художнє начало, літера-турну критику, ґрунтовний аналіз нагальних проблем життяукраїнців свого часу. Нариси-спогади можуть слугувати не тількиджерельною й фактологічною базою при написанні наукових роз-відок про М. Кропивницького, М. Лисенка, М. Старицького,


138 139

Постаті

читати різні новини та відомості про життя і справи різних людей,народів, гарне проведення часу, і в усякому разі краще, ніж слуха-ти місцеві плітки» [5].

Останнє положення, висловлене кримськотатарським журналі-стом у 1883 р., іде врозріз із численною практикою сучасних таб-лоїдів і жовтих видань, які повністю будують свою редакційну полі-тику якраз на чутках, сенсаціях (часто уявних), скандалах, пліт-ках, епатажному висвітленні табуйованої тематики (тобто на тому,що дістало назву теорії «шести С»).

Російський дослідник В. Хорольський, наприклад, вважає «жов -ту» пресу наймасовішим явищем у галузі друкованих ЗМІ та в культу-рі суспільства споживання. Він уважає: «Жовтий журналізм – цемета-дискурс, що виник на основі гедоністичних міфів, що відводятьреципієнта від реальності, міфів, поволі руйнують інтелект малороз-виненої частини суспільства, дітей. Повсюдний гедонізм перетворивжовті ЗМІ <…> в постачальника «інфотейнменту» (і його складовоїчастини – політейнменту). А звідси – і численні відступи від канонуістинності, серйозності, відповідальності у світових мас-медіа» [16].

Цілком очевидно, що «Терджиман» ставив перед собою проти-лежні цілі. Відповідаючи на запитання «Чому слугує газета?»,І. Гаспринський писав: «Газета слугує, перш за все, правді й про-світі. Правдою вона знищує помилкові, безпідставні погляди ідумки; просвіщаючи, вона відкриває очі населенню; нашорошуєйого вухо, вчить дивитися правильно на речі й розуміти їх. Разом зтим, газета знайомить усіх з потребами та інтересами населення іслугує його представником» [5].

У цьому невеликому абзаці зафіксовано відразу кілька функційсправжньої журналістики:

– комунікативна – функція спілкування, налагодження контакту,яку Є. Прохоров уважав «вихідною функцією журналістики» [12];

– організаторська, в якій виявляється роль журналістики як«четвертої влади» у суспільстві;

– ідеологічна (соціально орієнтована);– культурно-освітня (просвітницька).Спочатку І. Гаспринський надавав великого значення організа-

торській функції. Він прагнув до того, щоб його газета стала надій-ним каналом зв’язку аудиторії і влади: читачі через газету повиннібули отримувати актуальну інформацію про рішення влади, владаж з газети мала дізнаватися про насущні потреби й настрої читачів.

Відомо, що ще до відкриття газети І. Гаспринський 1880 р. нама-гався здобути право на видання літературно-довідкового листка

Наталія Яблоновська, д-р філол. наук (Сімферополь)УДК 007: 304: 070

²ñìАЇЛ ÃАñÏРИНñЬКИЙ ÏРО ФУНКЦ²ЇÃАÇЕòИ «òЕРÄÆИìАН»

У статті розглянуто функції газети «Терджиман» з точки зору їївидавця І. Гаспринського та сучасних уявлень про функції мас-медіа.

Ключові слова: функції мас-медіа, етнічна журналістика,І. Гасприн ський, «Терджиман».

ро газету Ісмаїла Гаспринського «Переводчик»-«Терджиман»написано десятки наукових праць. Серед найбільш відомих

дослідників цього видання можна назвати В. Ганкевича [2; 3],І. Керімова [8], Л. Климовича [9], Х. Киримли [19; 20], Р. Фазила іС. Нагаєва [15], Е. Лаззеріні [21], К. Чапраза [18], С. Гафарова [6] таін. Водночас питання про те, на якому професійному рівні перебу-вала ця газета, як сприймається вона сьогодні з погляду новітніхуявлень про функції мас-медіа, залишається відкритим.

Ця обставина визначила мету статті – з’ясувати функції газетиІ. Гаспринського «Терджиман» та їх відповідність сучаснимуявленням про функції мас-медіа. Як практик у галузі журналісти-ки, Ісмаїл Гаспринський (це підтверджує й загальна концепціяйого видання й зміст редакційних статей) одночасно був блискучиманалітиком, людиною, яка глибоко розуміє сутність і високу місіювідповідальної журналістської праці. Це своє розуміння в адаптова-ній, максимально доступній читачам формі головний редактор«Терджиману» намагався донести до своєї аудиторії.

Уже в статті «Відповіді на питання» (1883. – 20 квіт.) І. Гасприн -ський спробував розкрити мету й основні завдання свого видання.Оскільки аудиторія здавалася непідготовленою до складної розмови,йому довелося почати з роз’яснення базових понять, наприклад, зтого, «що таке газета».

«Газета, – зазначає І. Гаспринський, – це періодичне видання,що розповідає про події поточного суспільного, політичного, еконо-мічного та літературного життя народів і країн. Читач, сидячивдома, може знати, що робиться і пишеться, може дізнатися багатодоброго й дістати з цього моральну і матеріальну користь. Нарешті,


140 141

Ï

© Яблоновська Н., 2013

Постаті

Розвага в розумінні І. Гаспринського завжди залишалася вмежах «файдалы эглендже» (корисної розваги) (формулювання,яке редактор запропонував як назву для одного зі своїх пілотнихпроектів [3]). Так, у номері від 21 травня 1884 р. знаходимо такузамітку: «В Бахчисараї, здається, все було спокійно і тихо, хочавже дев’ять місяців деякі любителі дамських справ страждаютьнудотою і втратою апетиту, даючи привід насміхатися міськимнасмішникам. Живемо собі, не відаючи ні про кого. Та й про наснавряд чи хто знає... Але спокій наш було несподівано порушено,почуття наші вкрай обурені... чим ви думаєте? Пожежею, вбив-ством, землетрусом... ні, слава Аллаху, таких катастроф не було,але чи то злий дух пожартував, чи то шайтан напустував, але в містіз’явилася стамбульська кокетка, щоправда, не першої молодості,але все-таки все пішло шкереберть...» [1]. Авторська іронія, щосупроводжує місцеву світську новину про пригоди старої стамбуль-ської кокетки, разюче відрізняє подання цього матеріалу від анало-гічних у сучасних таблоїдах, в яких погоду роблять світські «леви-ці» і «леви», які нічим себе не прославили.

Головною темою газети завжди залишалося просвітництво.Національно-просвітницька проблематика публікацій була заявленавже в пробному випуску газети 1882 р. («Нешріят Ісмаїліє. Терджи -ман») – у матеріалах про нові закони, про сутність Російської імперії,про культурно-освітню емансипацію східних жінок і важливість роз-витку тюрксько-мусульманської преси. Домінування статей просвіт-ницької тематики починалося вже з першого року виходу «Пе -рекладача»: № 2 за 1883 р. – публікація «Просвітництво» (з підзаго-ловком «З листа до редакції»), стаття Гаспринського «Знання», № 14від 25 серпня 1883 р. – стаття «Годжи» (годжа (ходжа) – кр.-тат. вчи-тель. – Н. Я.), № 23 від 18 листопада 1883 р. – «Питання просвітиросійських мусульман» тощо. Крім численних статей на тему освітий просвіти, які публікувала газета, з 1899 р. у ній була відкрита спе-ціальна рубрика «Фенлер» («Навчання»), присвячена домашньомута дитячому читанню.

Основними питаннями національного відродження І. Гасприн -ський вважав створення загальнотюркської літературної мови, роз-виток народної освіти (у першу чергу, створення новометодних мек-тебів, а також освітньої емансипації мусульманських жінок) і націо-нальної преси, виховання національних діячів науки й культури.

Творець звукового методу мріяв про формування національноїінтелектуальної еліти, здатної зробити для свого народу значнобільше за своїх батьків. У статті «Наше чиновництво» він стверд-

«Закон». Звертаючись до Головного управління у справах друку, вінтак пояснював необхідність подібного видання: «Внаслідок незнаннясвоєї батьківщини, її життя і законів, татари в суспільному та при-ватному житті нерідко піддаються крайнім непорозумінням» [3]. Узверненні до міністра внутрішніх справ генерал-лейтенанта М. Лоріс-Меликова Гаспринський зазначав, що йому добре відома «на практи-ці приватній та службовій безліч незручностей і непорозумінь, щовиникають від незнання татарами найнеобхідніших своїх обов’язків іправ, труднощів для точної передачі їм розпоряджень Уряду» [13].

Цієї ж позиції дотримувався Гаспринський і в «Перекладачі»:уже в первісному варіанті програми видання перший пункт бувприсвячений розпорядженням уряду й офіційним оголошенням,розпорядженням і постановам місцевої та земської адміністраційкраю, які публікувалися в «Правительственном вестнике» і «Тав -ри ческих губернских ведомостях» [2, 113].

Через два роки після відкриття було отримано дозвіл на публі-кацію тільки кримськотатарською мовою матеріалів з «Прави -тельственного вестника», за винятком урядових розпоряджень, якімали друкуватися паралельно російською та кримськотатарськоюмовами [2, 117], а місяцем пізніше – право друкувати урядові роз-порядження та оголошення, статті про розшук та інші публікації зперекладом на кримськотатарську мову з «Сенатских и ГубернскихВедомостей» [2, 118].

Не відмовлявся Гаспринський і від такої важливої функції преси,як рекламно-довідкова. Реклама в «Терджимані» – це тема окремоговеликого дослідження. Що ж до довідкових матеріалів, то їм не тіль-ки була присвячена окрема рубрика, а й додаток «Листок объявле-ний». Цікаво, що сьогодні українській місцевій пресі нерідко дорі-кають у тому, що, на відміну від своїх зарубіжних аналогів, вона неприділяє достатньої уваги утилітарній інформації: у місцевих видан-нях нечасто вміщували розклад служби в храмах, графік руху між-міських автобусів і приміських електричок тощо. Гаспринський ж,на відміну від сучасних видавців, тонко відчував насущні потребисвоїх місцевих читачів і завжди йшов їм назустріч (і це при тому, щобільша частина його передплатників перебувала за межами Криму).

Гедонізму сучасної преси відповідала розважальна функціягазети, яка з перших номерів друкувала й цікаві анекдоти, і пові-домлення про місцеві «сенсації». Проте в більшості випадків розва-жальну інформацію супроводжували морально-оцінні коментарі, апотурання низьким бажанням аудиторії у виданні І. Гаспринськогонавіть неможливо було уявити.


142 143

Постаті

тів 3 мільйонів рублів на благодійні й просвітницькі цілі; створенню300 науково-популярних і літературних брошур [14].

Вивчення позиції І. Гаспринського як головного редактора тазмісту публікацій його видання дає підстави стверджувати, щогазета «Терджиман» була поліфункціональним виданням. Най -важливішими функціями газети були: комунікативна, організа-торська, ідеологічна та культурно-освітня. Поряд з ними газетатакож виконувала рекламно-довідкову та розважальну функції,але розвага в розумінні І. Гаспринського завжди залишалася вмежах «файдалы эглендже» (корисної розваги). Вважаємо, щотонке розуміння І. Гаспринським багатосторонніх потреб аудиторіїта їх задоволення стало однією з основних причин успішного довго-ліття газети «Терджиман» (1883–1914).

1. В Бахчисарае… // Переводчик – Терджиман – 1884. – 21 мая. 2. Ганкевич В. К истории создания периодических изданий на

крымскотатарском языке : (попытки И. Гаспринского организоватьиздание газет «Файдалы эглендже» и «Закон») / В. Ганкевич // Куль -ту ра народов Причерноморья. – 1997. – № 1.– С. 39–44.

3. Ганкевич В. Ю. На службе правде и просвещению: краткий био-графический очерк Исмаила Гаспринского (1851—1914 гг.) / В. Ганке -вич. – Симферополь : Доля, 2000. – 328 с.

4. Гаспринский И. Наше чиновничество / И. Гаспринский //Терджи ман. – 1888. – № 18. – 16 мая.

5. Гаспринский И. Ответы на вопросы / И. Гаспринский // Пере -водчик – Терджиман. – 1883. – 20 апреля. – № 2. – С. 3.

6. Гафаров С. Исмаил Гаспринский – великий просвититель /С. Гафаров. – Симферополь : Тарпан, 2001. – 256 с.

7. К читателю // Терджиман. – 1907. – № 86. – 28 дек.8. Керимов И. А. Гаспринскийнинъ «джанлы» тарихи 1883–1914

[«Живая история Гаспринского. По материалам газеты «Терджиман»1883–1914 гг.] / И. Керимов. – Симферополь : Тарпан, 1999. – 408 с.

9. Климович Л. На службе просвещения: о первой тюркоязычнойгазете «Терджиман» и ее издателе И. Гаспринском / Л. Климович //Гаспринский И. Из наследия. – Симферополь : Таврия, 1991. – С. 4–22.

10. Мусульманская печать в России // Терджиман. – 1889. –№ 25. – 8 июля.

11. По поводу интеллигентных татар // Терджиман. – 1890. –№ 41. – 23 нояб. – С. 79.

12. Прохоров Е. П. Введение в теорию журналистики : учеб. пособ. /Е. П. Прохоров. – [5-е изд., испр. и доп.] – М. : Аспект Пресс : Изд-воМГУ, 2003. – 367 с.

жував: «Перше, з чого ми повинні почати, – це підготувати до кра-щого життя наших дітей, щоб майбутнє наше покоління було багат-шим на знання, більше обдарованим любов’ю до народу, представ-ником якого воно буде. Тоді воно займе краще становище, ніж ми, іжиття його буде більш плідним як для них, так і для мусульман -ського суспільства» [4].

Величезні надії І. Гаспринський покладав на кримськотатарсь-ку інтелігенцію й закликав її ніколи не забувати про свій народ:«Йдіть перед народом, ведіть його шляхом культури і просвіти, алене забігайте занадто далеко вперед, тому що тоді народ відстане іголос ваш не буде ним почутий» [11].

Питання впровадження знаменитого звукового методу, створен-ня новометодних (світських) шкіл стали центральними у виданніУчителя вчителів, що постійно запевняв своїх читачів у тім, щоКоран і освіта «не заважають одне одному, як думають багато му -сульман, а навпаки». Переконувати в цьому Гаспринському дово-дилося не тільки своїх одновірців, а й «поважних учених», які вва-жали, що «преса в руках неосвіченого татарського духівництва слу-жила і продовжує бути знаряддям підтримки і поширення релігій-ного, морального і побутового обскурантизму в бідному татарсько-му простолюдді» [10].

Відповідаючи на запитання «Чи слід мусульманину читати газе-ту?», редактор і видавець газети стверджує: «Так, слід. Правда, чита-ти священні книги і корисно, і необхідно, але з цього не випливає, щобпан ефенді або абзі нічого не читав! Для молитви і праці, торгівлі та від-починку є свій час. Одне іншому не тільки не заважає, але одне безіншого неможливе. Охочий може й знайде час почитати і газети, і бага-то іншого, тим більше, що, як відома гітара Ашик-Омера, «газета некаже проти обмивань, вона не каже проти намазу; не бере хабарів, якробить кадій, так чому ж вважати її нечестивою?» Про читання газетибільше не питайте .... Народи, які мають і священні книги, і сотнігазет, будуть сміятися з нас, як ... з дітей» [5]. Таким чином, читаннягазет І. Гаспринський вважав однією з ознак сучасної освіченої нації.

У 1907 р., звертаючись до читача з нагадуванням про історіюзаснування газети, її видавець зазначив: «У 1883 р. «Перевод чик»усіма силами і посиланнями на історію та священні вислови мав дово-дити, що два рази по два – чотири, тобто, що російська мова, російськанаука необхідні... Тепер залишається тільки вишукувати кошти іджерела для тих, хто прагне знань і освіти» [7]. На святкуванні 20-їрічниці газети він наголосив, що саме «Терджи ман» сприяв відкрит-тю і реформуванню 1000 новометодних мектебів, зборові від мецена-


144 145

Постаті

Андрій Борець, асист. (Київ) УДК 007: 304: 070

ÄИñКУРñ НАЦ²Ї В ÏУБЛ²ЦИñòИЧН²ЙòА ЕÏ²ñòОЛЯРН²Й

ñÏАÄЩИН² ÏЕòРА ñòЕБНИЦЬКОÃО

У статті досліджено дискурс нації в публіцистичних та епісто-лярних текстах діяча українського руху початку ХХ ст. П. Стеб -ницького. Визначено його ставлення до гібридних культурних явищта ідентичностей. Доведено, що публіцист дотримувався етнічноїконцепції нації.

Ключові слова: нація, ідентичність, дискурс, П. Стебницький.

ажливим завданням для дослідників історії української журна-лістики є вивчення функціонування концептів «нація», «націо-

нальність» в українській публіцистиці початку ХХ ст. Цей період єнадзвичайно важливим у кількох аспектах. Унаслідок революції1905 р. в українців, які мешкали в Російській імперії, з’явиласяможливість легальної політичної діяльності. Якщо скористатисявідомою схемою, яку запропонував чеський історик М. Грох дляопису розвитку національних рухів у Східній Європі, українськийрух перейшов до політичної фази. Вона характеризувалася постан-ням національних політичних партій та широкою мобілізацієюмас. Ця фаза охоплює період до доби Української революції(1917–1921) і, на думку деяких учених, так і не була завершена.

Характерною особливістю політичної фази українського націо-нального руху була роль преси. Якщо інші національні рухиСхідної Європи спромоглися заснувати мережу національної періо-дики вже під час другої, культурницької, фази, то українці внаслі-док політики імперського уряду (Валуєвський циркуляр таЕмський указ) були позбавлені такої можливості. Винятком булилише українські землі, що входили до Австро-Угорської імперії і денаціональна преса повноцінно функціонувала вже у другій полови-ні ХІХ ст.

Таким чином, становлення мережі української преси на більшо-сті етнічних українських землях збіглося з процесом поширення на

13. Російський державний історичний архів. – Ф. 776, оп. 12,спр. 87. – Арк. 9–9(об).

14. Терджиман. – 1903. – № 13. – 4 апреля.15. Фазылов Р. Къырымтатар эдебиятынынъ тарихы. Къыска бир

назар / Р. Фазылов, С. Нагаев. – Симферополь : Къырымдевокъувпед -нешр, 2001. – 640 с.

16. Хорольский В. Отечественные и зарубежные ученые о глобаль-ных проблемах массмедийной коммуникации / В. Хорольский //Акценты. Новое в массовой коммуникации : альманах ф-та жур-киВоронеж. гос. ун-та и Академии наук региональной печати. – 2007. –Вып. 5–6 (68–69). – С. 48–64.

17. Яблоновська Н. В. Етнічна преса Криму: історія та сучасність /Н. В. Яблоновська. – Сімферополь : Кримнавчпеддержвидав, 2006. –312 с. : 10 іл.

18. Çapraz K. Kırımtatar Türklerinde basın. Yüksek lisans tezi /K. Çapraz. – İstanbul, 1990. – 57 s.

19. Kırıml H. İsmail Bey Gaspralı / H. Kırıml . – Ankara: ŞafakMatbaacılık, 2001. – 46 s.

20. Kırıml H. Kırım tatarlarında milli kimlik ve milli hareketleri.(1905–1916) / H. Kırıml . – Ankara: Türk tarih kurumu basımevi, 1996. –296 с.

21. Lazzerini E. J. Ismail Bey Gasprinskii and Muslim Modernism inRussia, 1878–1914: a Dissertation submitted in partial fulfillment of therequirement for the degree of Doctor of Philosophy, 1973 / E. Lazzerini. –Б. м.: University of modernism, 1973. – 313 p.

22. Lazzerini E. J. Ismail Bey Gasprinskii’s Perevodchic / Tercuman: Aclarion of modernism // Central Asian monuments. Edited by H. B. Pak -soy / E. Lazzerini. – Istanbul : The Isis Press, 1993. – P. 143–156.

В статье рассматриваются функции газеты «Терджиман» сточки зрения ее издателя И. Гаспринского и современных представле-ний о функциях масс-медиа.

Ключевые слова: функции масс-медиа, этническая журналисти-ка, И. Гаспринский, «Терджиман».

The article deals with functions of the newspaper «Terdzhiman» fromthe point of view of its publisher I. Gasprinsky and the modern representa-tions about functions of mass media.

Keywords: the functions of mass media, ethnic journalism,I. Gasprinsky, «Terdzhiman».


146 147

Постаті

В

© Борець А., 2013

реґіональної ідентичності (наприклад, В. Шульгін); малорос якукраїнець російської культури (наприклад, В. Вернадський) [3].

Мета статті – визначити функціонування концептів «нація»,«національність» у публіцистиці й епістолярній спадщині П. Стеб -ницького, діяча українського руху початку ХХ ст., яскравого пуб-ліциста, який більшу частину життя провів у Петербурзі, працюю-чи імперським чиновником високого рангу, і якого сучасники вва-жали фахівцем із російсько-українських відносин. Дуже важливоз’ясувати ставлення публіциста до малоросів як специфічної гіб-ридної ідентичності.

Відправним пунктом аналізу може слугувати ранній текст пуб-ліциста «Малороси в Петербурзі», написаний до революції 1905 р.,опублікований у журналі «Киевская старина» (зазначимо, що в цейперіод П. Стебницький використовував етноніми «малорос»,«малоруський», однак після революції відмовився від них як відпринизливих). У ньому публіцист аналізує видання статистичноговідділу петербурзької міської управи «С-Петербург за переписом 15грудня 1900 року». Його цікавлять дані про малоруську спільнотув Петербурзі, однак публіцист визнає ненадійність висновків, спер-тих на підрахунки видання. Зокрема, зазначає він, в опитувальнійанкеті не було поставлено запитання про національність, через щозробити точні підрахунки щодо кількості малоросів у столиці імпе-рії важко.

Таким чином, головним критерієм щодо належності до тієї чиіншої спільноти, зокрема малоруської, за П. Стебницьким, малобути особисте відчуття індивіда. Ця позиція сьогодні є наївною зогляду на те, що більшість українських переселенців до імперськоїстолиці становили селяни, які на початку ХХ ст. у переважній біль-шості не мали національної ідентичності. Британський дослідникЕ. Вілсон наголошує, що українські селяни залишалися радше«етнічною масою», для яких найголовнішим питанням булоземельне [17, 32–62]. До схожого висновку дійшов і українськийвчений Ю. Присяжнюк: «… українське селянство залишалося напочатку ХХ ст. переважно в полоні патріархальних устоїв і цінно-стей, що означало, по-перше, потенційну можливість кількох варі-антів подальшого національного самовираження, по-друге, попе-редню відмову у стовідсотковій вірності будь-якому із них» [13, 48].

Через відсутність запитання про національність П. Стебницькийнамагається з’ясувати національну належність за іншим пунктомопитувальника – «Рідна мова»: «Такою ознакою, досить суттєвою,але, як відомо, далеко не завжди точно є рідна (материнська) мова.

широкі маси національної свідомості. Саме газети та журнали –поряд із науковими, навчальними та художніми неперіодичнимивиданнями – відіграли надзвичайно важливу роль у тому, що вперіод 1905–1921 рр. тисячі людей усвідомили себе українцями.Велика частина діячів українського руху в цей період працювалаяк публіцисти. М. Грушевський, С. Петлюра, С. Єфремов, О. Ло -тоцький, М. Шаповал та ін. своїми статтями, памфлетами, нариса-ми, фейлетонами сприяли утвердженню української національноїідентичності.

Українські вчені В. Лісовий та О. Проценко, упорядники най-повнішої вітчизняної антології «Націоналізм», зазначають:«Найпершим питанням, яке постає перед дослідником націоналіз-му, є питання про ідентичність. Різноманітні вказування на труд-нощі ідентифікації націоналізму перетворилися на своєрідну«ритуальну фразу», присутню практично в усіх творах» [11, ХІ].Велика кількість різноманітних групових ідентичностей, що трап-лялися на етнічних українських землях на початку ХХ ст., додаютьцій проблемі особливої ваги: розуміння українськими публіциста-ми понять «нація», «національність» визначало те, кого слідвключати в уявлену українську спільноту, а хто мав залишитисяпоза її межами.

Тезу про розмаїття ідентичностей можна проілюструвати міжна-родною дискусією щодо проблеми їхньої термінологізації, яка від-булася на сторінках журналу «Ab Imperio» 2006 р. Німецькадослідниця Р. Вульпіус запропонувала використовувати дихотомію«українофіл» – «русофіл» для означення основних типів ідентично-стей, свідомо відмовившись від терміна «малорос», зважаючи напритаманне йому в зазначену епоху негативне значення [2]. Їй запе-речили М. Долбілов та Д. Сталюнас. На їхню думку, зведення гамиідентичностей до двох типів і відмова від поняття «малорос» «озна-чає неминуче спрощення траєкторії українського руху, припису-вання йому тої визначеності, котру він у другій половині ХІХ ст.навряд чи мав» [4, 360]. Певний підсумок дискусії підбив Е. Гий -дел, який, визнавши можливість запропонованої Р. Вульпіуссхеми, пристав утім на позицію М. Долбілова та Д. Сталюнаса. Надумку вченого, термін «малорос» має право на існування в статусінаукового. Історик навіть запропонував класифікацію малоросій-ства як ідентичності початку ХХ ст.: малорос як носій династичноїлояльності, який у період революції та громадянської війни мусивобирати ексклюзивну національність (наприклад, П. Скоро -падський); малорос як російський націоналіст і водночас носій


148 149

Постаті

ницького суворо обмежувалися публічним дискурсом, зокрема жур-налістським. Проілюструвати цю тезу можна цитатою діяча з листаЄ. Чикаленкові про фейлетон Олександра Олеся, в якому той іронізу-вав із внутрішніх українських суперечок: «А я, правду сказати, недуже люблю оте глузування з земляків, їх безсилля недбалості,нікчемності… Сам грішу таким глузуванням в розмовах межи свої-ми, – а на друкованих сторінках читати таке гірко» [6, 162].

В умовах постійного виклику з боку імперського дискурсу укра-їнські публіцисти застосовували антиколоніальні стратегії. Вони, яквідомо, були примордіалістами: вірили, що українська нація існує здавніх-давен. Ця уявна давність була потужним ресурсом, який доз-воляв протистояти дискурсу «загальноруськості». Прик ладом можебути праця П. Стебницького «Українська справа» (1917) [16]. Уже впершому розділі «Україна до сполучення з Москвою» публіцист,услід за М. Грушевським, говорить про українську Русь, боротьбуукраїнців за свої національні права в часи Б. Хмельницького, націо-нальну свідомість козацтва тощо. Союз з Москвою, як уважаєП. Стебницький, не тільки забрав в України політичну незалеж-ність, а й адміністративними заходами (закриття шкіл, мовна цензу-ра друкованих видань) пригнітив національну свідомість, через що«люд зробився темний та неосвічений» і «було знищено національно-політичне життя на Вкраїні». Характерна назва й третього розділу –«Відродження української національної ідеї». Появу національноїідентичності серед української інтелектуальної еліти в ХІХ ст.П. Стеб ницький у дусі своїх соратників описує як процес відроджен-ня. Історик Г. Касьянов має рацію, коли зазначає умовність терміна«національне відродження», адже йшлося не про реконструкцію пев-ного явища, а конструювання абсолютно нового. Для наукового дис-курсу вчений запропонував термін «націєбудівництво» і пов’язавйого з іншим концептом американського славіста Р. Шпорлюка«український проект»: «Нація мала виникнути спочатку в уяві дія-чів «національного відродження» як умоглядна конструкція, і лишезгодом ця справді «уявлена» спільнота, цей проект були пов’язані вєдине ціле, узгоджені з «об’єктивними» соціально-політичними,культурними, геополітичними та іншими реаліями» [10, 296].

Таким чином, концепція «національного відродження» надава-ла легітимності українському контрдискурсу. Згідно з нею, укра-їнська нація зберегла «вогник» своєї національної свідомості, якумала задовго до поєднання з Московським царством. А відвертийбрак цієї свідомості в селян зручно було пояснювати «народноютемнотою», до якої призвели урядові заходи.

В цьому випадку ця ознака є особливо хисткою, так як… не бувстрого дотриманий етнографічний принцип, і малоруська мова,разом із білоруською, була протиставлена не велико-руській, а про-сто руській мові» (Киевская старина. – 1903. – Т. 6. – С. 509). Самечерез це, зазначає П. Стебницький, кількість малоросів уПетербурзі за мовною ознакою була б просто мізерною: півторитисячі осіб на більш ніж мільйонне місто (за такою логікою, уПетербурзі більше було б англійців, французів та татар, що не від-повідало дійсності). Мовна ознака, на думку автора, може бутиоманливою і з інших причин. Так, лише кожен десятий єврей-меш-канець Петербурга назвав рідною мовою ідиш, тимчасом, як майже40 % назвали рідною мовою російську. Отож, П. Стебницький від-мовляється і від мовної ознаки.

Зрештою, спробу підрахувати кількість українців (малоросів) уПетербурзі П. Стебницький здійснює, спираючись на територіально-етнічний принцип, а саме на кількість селян, що прибули до столиціз малоруських губерній. При цьому він воліє радше проігноруватидані про приїжджих із міст цих губерній: «Менш безсумнівний етно-графічний елемент складають малоруські міщани, які навіть на своїйбатьківщині є досить мішаним населенням, включаючи в себе пред-ставників різноманітних національностей і, головним чином, євреїв»(Там само. – С. 512). Публіцист визнає, що в українських губерніяхсеред селян є певна кількість етнічних росіян, але так само, пише він,серед таких губерній, як Курська, Воронезька, а також у Донськійобласті серед росіян мешкає чимало українців (Там само. – 511).

Таким чином, у перші роки ХХ ст. П. Стебницький під мало-руською спільнотою розумів насамперед українськомовних селян,причому головною її ознакою вважав етнічну. Важливо зазначити,що П. Стебницький помилково припускав, що селяни є носіяминаціональної ідентичності. Очевидно, публіцист плутав це поняттяз відчуттям етнічної самобутності. Суть різниці між двома ідентич-ностями влучно сформулював Е. Сміт: «… те, що ми розуміємо під«національною» ідентичністю, обіймає ще й певне чуття політичноїспільноти, нехай навіть не дуже виразне. Своєю чергою політичнаспільнота означає принаймні якісь спільні інституції і єдинийкодекс прав та обов’язків для всіх членів спільноти. Вона потребуєтакож визначеного соціального простору, добре демаркованої обме-женої території, з якою члени спільноти ототожнюють себе і до якоївідчувають свою належність» [14, 18].

Однак є й інше пояснення приписуванню українським селянамширшої, ніж вони мали насправді, ідентичності. Твори П. Стеб -


150 151

Постаті

що воно тепер більше «нащот земельки». Але ж коли так, та колиВи од нього через ту земельку зовсім на якийсь час одвернетесь, – тояк же воно піде за тою новоявленою інтелігенцією, яку тим часомбудуть підготовляти Ваші українські кафедри?» [6, 57].

Очевидно, П. Стебницький розумів: процес «перетворення»селян в українців не був невідворотним. На твердження Є. Чи -каленка про необхідність поширення національної свідомостінасамперед серед дрібної інтелігенції, бо селянство нібито від укра-їнства все одно «нікуди не втече», П. Стебницький зауважував: «Нескажу, щоб і я так дуже поклонявся мужику як ідолу… Знаю я йоготемну душу, його наскрізь матеріальну підкладку… Але що зтого?... І як Ви без нього обійдетесь?...І як Ви при таких умовахможете з певностью говорити, що він одна не утече?» [6, 95]. Безселянства, впевнений публіцист, національний рух втрачав би своюлегітимність: «Українському руху бракує твердого природногоґрунту, яке дає лиш звичайне, обиходне життя в національних рам-ках. Для нашої інтелігенції ці рамки – все ще мундир, який вонанадіває і скидає по потребі. Перестали б вони бути мундиром тількитоді, коли під інтелігенцією виріс би ґрунт в образі національно сві-домої маси» [6, 85].

Діяльність П. Стебницького, насамперед видання дешевих кни-жок українською мовою на переважно господарські теми та спів-праця з газетами «Село», «Засів», «Рідна справа / Вісті з думи»,мала пробудити національну свідомість у селян. П. Стебницькийбув упевнений, що цей процес досягне своєї мети. 1909 р. у листі доЄ. Чикаленка він пише: «Ось шлю вам два цікаві листи селянина зіСквирщини. Давно збирався послати, та все не лучалось. Побачите,що для нації єсть матеріал в зародках, але коло нього ще треба довгоходити та поливати його, щоб він виріс та злився в щось виразне,сильне і суцільне» [6, 134]. Ці листи були від селянина Мазура зсела Городища (пізніше, 1918 р., П. Стебницький передрукував їх ужурналі «Наше минуле» під заголовком «До історії українськогоруху»). У них селянин, радше бідний, ніж середнього достатку (мавчотири десятини землі на родину з дев’яти чоловік), звертався доправління «Благодійного товариства для видання дешевих і загаль-нокорисних книг» із проханням безкоштовно висилати йому книж-ки українською мовою. Крім того, що вони приносили практичнийзиск у господарських питаннях, Мазур зазначав, що йому «любо тамило читати книжку на своїм ріднім язиці» (Наше минуле. –1918. – Кн. 3. – С. 90). У його листах органічно поєднувалося двадискурси – національний та соціальний. Пишучи про важке життя

Образ уявленої нації, яка свідома своєї мети, відігравав ще однуважливу роль – підіймав статус самого публіциста. Завдяки йомуП. Стебницький виконував функцію легітимного представниканароду: він говорив від його імені. Наприклад, в «Українській спра-ві» публіцист пише: «українці вірили», «українці бажають»,«українці добиваються» у контексті відстоювання права автономії.Цілком очевидно, що насправді йшлося про бажання й заходидосить обмеженої спільноти діячів національного руху, однак задопомогою стратегій ідентифікації та проекції в «український про-ект» на текстовому рівні включаються широкі селянські маси.

У приватному дискурсі в П. Стебницького був більш раціональ-ний погляд на питання нації. Про це свідчить його листування зЄ. Чикаленком. Особливо це стосується періоду після 1905 р.Скасування цензурних заборон уможливило появу українськоїпреси. Є. Чикаленко зазначає, що напередодні заснування газети«Рада» він та його однодумці розраховували на тираж у сто тисяч(!), однак реально наклад видання протягом тривалого часу коли-вався між півтора і двома тисячами примірників [6, 48]. Із цьогоприводу П. Стебницький пише: «Да, Євгене Харлампієвичу, ажтепер, через два роки існування української преси стало видно, якоїціни були наші колишні «безсмысленные мечтанія» про двадця-тип’ятиміліоновий народ і як грубо помилились ми, почавши укра-їнську пресу з «Гром[адської] думки» та «Ради», а не з такого типугазети, як «Хлібороб» або «Рідна справа» [6, 53].

Очевидно, що сподівання про стотисячні наклади українськихгазет покладалися в основному на селян: вони мали стати спожи-вачами національної періодики. Однак реальність, із якою україн -ський рух зіткнувся після революції 1905 р., змусила Є. Чикаленкаі П. Стебницького визнати: селяни у переважній більшості зовсімне мають національної свідомості.

Вплив на більш реалістичне сприйняття селянства мали і вибо-ри до Другої думи. Є. Чикаленко зазначав, що більшість обранихдепутатів була українцями за походженням, однак не мала націо-нальної свідомості: «Ми для нього сіра пляма – пани, він не бачитьміж нами білих і чорних точок, для нього ми всі однакові…» [6, 44].Часом випади Є. Чикаленка проти селянства набувають особливогострих форм. Зрештою це призвело до того, що Є. Чикаленко впитанні залучення передплатників почав орієнтуватися на міську йсільську інтелігенцію, дрібне чиновництво, духівництво.

П. Стебницький заперечував проти цього: «Знов мені здається,що Ви впадаєте в крайність, цілком одкидаючи селянство. Правда,


152 153

Постаті

«Рідних країв», ніж одна «Рада», бо її існування страшенно потріб-не зараз для виховання нас в націю. Розуміється, ми зараз ненація, – і тут нема нічого дивного, нічого нового. Щонайбільше –ми тілько партія, а нація – о, ще до неї далеко» [6, 133].

Що ж тоді П. Стебницький уважав нацією? На це запитанняможна відповісти, врахувавши, що він неодноразово порівнювавукраїнців із поляками. Ще 1909 р. він пише: «… не можна ж намсерйозно рівнятись з польською, справді, нацією» [6, 134]. Пізні -ше, 1916 р., напередодні Лютневої революції, він пише про поль -ську громаду в Петербурзі: «А поляки собі, нічтоже сумняся, кла-дуть камінь за каменем та зводять мури свого будинку… ці жити-муть – яке б не було кругом безладдя – бо міцно тримають організо-ване життя навіть там, де вони розпорошені між чужого осередку…Це – нація» [6, 470].

Ще до початку війни П. Стебницький написав «Ріг Верниго -ри» – розгорнуту рецензію на п’єсу польського драматурга С. Вис -пянського «Весілля», в якій проблема нації ключова.

Головний політичний висновок, який П. Стебницький робить ізп’єси польського драматурга і до якого радить українцям прислу-хатися: нація – це не селянство, інтелігенція чи який-небудь клас,а органічний синтез усіх верств народу, об’єднаних спільноюметою. «… Основою нації є люд, – зазначає П. Стебницький, – ійому належить першорядне місце в національнім рухові, бо він несез собою справжню легендарну силу…» [15, 226]. Але ця сила, якзауважує публіцист, стихійна, некерована, здатна лише на руйну-вання. «Без тісного сполучення в національній роботі культурнихверств з масами люду немає нації і не може бути ні національногоруху, ні національного визволення», – стверджує П. Стебницький[15, 225]. Для успішної реалізації національного проекту насправдіпотрібна єдина умова: «єдність цілі – єдність сил», цитує вінС. Виспянського. Публіцист наголошує, що в основі визвольногоруху національний момент має бути центральним, інші – класовий,економічний, соціальний – мають бути йому підпорядковані.

Після загальних теоретичних питань, П. Стебницький розгля-дає український випадок. Він воліє говорити про українськийнарод, адже українська нація, на його думку, ще в процесі форму-вання. Головна підстава для такого висновку те, що національнийсинтез соціальних класів не відбувся, і, відповідно, немає єдностімети. Очевидно, на тлі революційних подій він остерігав спів -вітчизників від утопій. П. Стебницький запевняє: той факт, щоукраїн ська нація «однобічна», переважно селянська – радше її

на селі, брак землі, неврожаї, утиски панів та їхніх управителів,неможливість дати освіту дітям, він цитує Т. Шевченка, говоритьпро любов до «малоруського язика», про необхідність «Просвіт»,українських книгарень та бібліотек.

Звичайно, селянин Мазур для українського села початку ХХ ст.був радше винятком. Однак на цей елемент можна було спертися впоширенні національної свідомості. Крім того, такі листи були над-звичайно важливими для діячів українського руху як символічнийресурс: він підтримував міф про українське селянство як основудавньої української нації, яке навіть у часи лихоліття зберігалонаціональну свідомість. Детально описані Мазуром адміністратив-ні утиски українського руху на селі давали раціональне пояснення,чому нині більшість селян байдужа до національної справи.

Без успішної мобілізації селян національний рух мав би сумнів-ні перспективи. Відомі спогади Є. Чикаленка про поїздку україн -ських діячів на відкриття пам’ятника Котляревському 1903 р.:майже всі вони розмістилися у двох вагонах і хтось жартував, щоякщо поїзд зійде з рейок, Україна на довгі роки втратить надію нанаціональне відродження. Мала кількість діячів українськогоруху, їхні доктринерські погляди та суперечки, розбрат гнітилиП. Стебницького. Однак нарікав він на це, за рідкісним винятком,лише в приватному спілкуванні. Зокрема в листах до Є. Чикаленказнаходимо такі епітети: «проклята нація», «нація недолюдків» [6,52–64]. Наявна тут і самоіронія: «Якогось треба штучного способурозпложення українців, чи з інкубаторів чи з ікри…» [6, 268–269].Іноді ж П. Стебницький пише з відчуттям розпачу та розчарування:«Сидимо, нидіємо, стогнемо, жаліємось, що нас не чують, не помі-чають, не признають… Так кого ж признаватимуть? Де ми? Купкасектантів, прекраснодушних теоретиків? А що каже практикажиття? Де народ? Де інтелігенція? Кого мають слухати? Хіба жсотня свідомих голосів може говорити за 25 міліонів?» [6, 106]. Зостанньої цитати видно, як гостро П. Стебницький відчував браклегітимності діячів українського національного руху. Однак наго-лосимо ще раз: це був приватний дискурс. Публічний натомістьвимагав одностайності та гомогенності, і тому запитання – «Чимаємо право говорити від імені всіх українців?» – не допускалося.

Слід зазначити, що П. Стебницький також розрізняв поняття«народ» та «нація». У відповідь на лист Є. Чикаленка, в якому тойвкотре прогнозував закриття газети «Рада» через великі дефіцитита брак передплатників, він пише: «Нема чого казати смерть«Ради» буде тяжким ударом, – і краще загинуло б десять «Слів» та


154 155

Постаті

денноросійського патріотизму», поступового формування політич-ної (а не етнічної!) нації. Послідовна реалізація запропонованоїлінії, за сприятливих обставин, дозволила б політичній силі, якавиникла на базі ТУП із березня по червень 1917 р. (а нею, як вияви-лось, стала спадкоємиця УДРП – Українська партія соціалістів-федералістів), стати ефективною та життєдайною «партією центра»в Національно-демократичній революції 1917–1918 рр., й тимсамим сприяти консолідації конструктивних сил українськогополітичного соціуму, знайти «третій шлях» синтезу соціально-еко -но мічних та національних потреб» [7, 83].

Втім, теза про прийняття ідеї політичної нації є сумнівною.Говорячи про необхідність залучення до національного життялюдей, котрі не мали української ідентичності, П. Стебницькийпередбачав їхнє «навернення» до українства. Згідно з примордіа-лістською концепцією нації, ці люди були лише «поверхово» зруси-фіковані, і при вдалій державній політиці національне почуттямало «відродитися». У статті «Державна мова» на шпальтах «Новоїради» публіцист пише: «Україна не ворогує і не воює з російськоюкультурою і російською мовою: нехай собі живуть вони там, де зними звикла людність і поки вона од них не одвикла. Але обстою-вати панування на Україні російської культури і мови не повинні нічистокровні росіяне, ні наші зросійщені земляки» (1918. – 20 ве -рес.). У статті «Іржава зброя», надрукованій у зазначеному виданніще за часів Директорії, П. Стебницький засуджував наміри знищи-ти російські університети й осередки російської культури вУкраїні, однак лише для того, щоб їх поступово «реорганізувати внаціональному напрямку» (1919. – 11 січ.).

Однак, як і у випадку з уявленою спільнотою селян, життя зму-шувало П. Стебницького змінювати погляди. Чимало малоросів, ро -сій ських націоналістів (В. Шульгин, О. Савенко), ставилися доукраїн ського руху відверто вороже. Частина, таких як П. Скоро пад -ський та В. Вернадський, хоч і толерували його, однак, як показуютьнаукові розвідки, й їхнє ставлення було неоднозначне, а про при -йняття української національної ідентичності взагалі не йшлося.

Зокрема відомою є дискусія між М. Грушевським та В. Вернад -ським щодо того, на яких принципах має бути заснованаУкраїнська академія наук. Перший наполягав, аби її було створеноза зразком Наукового товариства імені Шевченка: у ній мали пере-важати національно свідомі українські вчені, і, відповідно, гумані-тарна складова. Натомість В. Вернадський волів бачити установу,створену за зразком Петербурзької академії наук, в якій би вчені –

слабкість, а не сила. Він закликає активно залучати до національноїроботи буржуазію, адже це «інтелектуальна сила нації». «Нехту -вати цими силами, відкидати їх, а тим більше ставити їх в станови-ще, вороже національному рухові, – пише автор, – це була б непро-стима помилка і втрата для національних інтересів» [15, 231].

Щоправда, перед українцями стояло питання, яке не було акту-альним для поляків: чи вважати членами української нації носіївгібридної ідентичності – малоросів? Позиція П. Стебницького щодоцього була хисткою. Повертаючись до його раннього тексту«Малороси в Петербурзі», можна сказати, що він обережно ставив-ся до включення в українську спільноту жителів міста: очевидно, іяк через великий відсоток не українців, які там мешкали, і черезпотужні асиміляційні процеси. Однак після 1905 р., він вважає, щоукраїнці за походженням, але без національної свідомості – «нашіольстерці», як називав їх Є. Чикаленко за аналогією з ПівнічноюІрландією, – можуть бути союзниками українського руху: «… требадержатись драгомановської тактики. Це одинокий шлях для підго-товки націоналізації інтелігентського шару, для зміцнення місце-вих і краєвих сил, для поєднання південноросійської людності наґрунті своїх окремих інтересів, – економічних попереду всього, атоді і всяких інших. При цій умові – націоналізація краю насунесама собою, непомітно, без спеціальних заходів» [6, 114].

У той період П. Стебницький повністю не відкидав гібридних куль-турних явищ, таких як постаті українських письменників ХІХ ст.Так, публіцист присвятив нарис життю та творчості О. Сто ро женка.Письменника та його покоління він називає «добрими російськимипатріотами», які «втратили ширші інтереси на рідній землі, обме-жуючись тільки матеріальними зв’язками з ними». «Але національнастихія, – додає П. Стебницький, – міцно тримала в руках те поверхо-во русифіковане панство…» [9, арк. 1]. У невиданому нарисі «Балачкисмерком» герой, прототип П. Стебницького, відкидає звинувачення«свідомого» українця щодо «зради» лояльних до імперії малоросів:«Які ж вони зрадники, коли не було чого зраджувати?.. не зовсім про-пащий цей люд, в ньому є зародки і громадянського почуття, тількивони десь насподі заглушені…» [8, арк 10]. Крім того, у питанні засну-вання українського банку, що міг би фінансувати національні проек -ти, яке Є. Чикаленко і П. Стеб ницький жваво обговорювали в листу-ванні, останній мав упевненість: очолити інституцію має насампередфахівець, а не обов’язково «свідомий» українець [6, 399].

С. Іваницька навіть зробила такий висновок: «Так П. Я. Стеб -ницький обґрунтовував ідею формування територіального, «пів-


156 157

Постаті

нина, перемінився навіть його тип… киянин десь загубив свої крев-ні зв’язки з Києвом. Дарниця, Полтава, Харків, Ростов – йому бай-дуже, скрізь побіжить, і скрізь житиме: багато для того не треба, –санчата, сакви та те, що на собі. «Рідні» кияне справді ріднішеначальству, ніж своєму рідному місту. Тут вони стали «не помня-щими родства».

Ще одним аргументом на користь того, що П. Стебницькийвагався між розумінням нації як політичної та етнічної спільнот,може бути один із останніх текстів П. Стебницького. Це – концеп-ція відділу україніки, розроблена ним для Національної бібліотеки1922 р. У ній він дає вичерпний перелік книжок, які мали б увійтидо відділу. Перші три пункти такі: 1) всі книжки незалежно відмови, які мають предметом Україну; 2) вся література українськоюмовою незалежно від змістів; 3) всі твори діячів українського пись-менства та культури незалежно від змісту та мови (як приклад, віннаводить польську публіцистику І. Франка, російськомовні твориБ. Кістяковського про методологію права). Після цих пунктів вінробить примітку: «Само тільки українське походження автора не єпричиною прилучення книжки до відділу Ucrainica, коли вона неодповідає умовам п. п. 1 та 2-му» [5, 278]. Очевидно, що третійпункт та примітка до нього, як і приклад Б. Кістяківського, супер-ечили одне одному. Це свідчить про те, що ані в текстахП. Стебницького, ані в українському дискурсі в цілому питаннязалучення / незалучення носіїв гібридної ідентичності до українсь-кої нації так і не було вирішено.

Підіб’ємо підсумки. До 1905 р. П. Стебницький уявляв націю якетнічну спільноту, що переважно складалася з селян. При цьомувін у дусі примордіалістської концепції «національного відроджен-ня» приписував їм національну ідентичність, якої вони насправдіне мали. З часом публіцист, беручи за приклад поляків, став розу-міти націю як синтез усіх верств та класів, об’єднаних спільноюметою. Утім, суттєвою відмінністю української ситуації буланаявність великої кількості носіїв гібридних ідентичностей – мало-росів. Публіцист вірив, що за правильної політики в цих елементів«прокинеться» національна свідомість, і тому декларував готов-ність співпрацювати з ними і навіть включав їх до українськоїнації. Однак коли реальність кидала виклик цим поглядам,П. Стебницький засуджував гібридні ідентичності, вважаючи їх зазагрозу українській спільноті. Таким чином, він обстоював етнічнуконцепцію нації.

незалежно від національності – досліджували історію, мову, приро-ду України «в найширшому загальнолюдському масштабі» [1, 556].М. Попович інтерпретує цей епізод у контексті конфлікту Україн -ської партії соціалістів-революціонерів (найбільшої серед україн -ських партій) та діячами українського руху – прихильниками геть-мана П. Скоропадського: «Можна сказати, що протилежністьпоглядів на національну проблему між переважно УПСРівськимкерівництвом Центральної Ради і політиками, що підтримувалигетьмана, відповідала класичному протистоянню ставлення донації як до етнічної спільноти і як до політичної спільності»[12, 577].

Як відомо, саме підпис П. Стебницького, міністра освіти урядуФ. Лизогуба, стояв під указом про створення Української академіїнаук. І в цьому конфлікті він відкрито підтримав М. Грушевського.У статті «В справі Академії Наук» публіцист стверджував, щохарактер майбутньої установи повністю залежатиме від складу ака-деміків, і тому виступив проти виключно наукового критеріюїхнього відбору. Він наполягав, аби кандидати провадили роботуукраїнською й «мали зв’язок з Україною». Це знизить якіснийрівень академії, допускав П. Стебницький, але інакше «може тра-питися і таке, що справа академії опиниться в руках просто воро-жих до української культури, які гальмуватимуть організацію іроботу українських кафедр» (Нова Рада. – 1918. – 25 серп. – С. 1).

У пізніх текстах, таких як «Осінні хмари», «Рідні кияне»П. Стеб ницький висловлює своє неприязне ставлення до носіївзагальноруської ідентичності та людей, нечутливих до національ-ного питання. Останніх він порівнює з осінніми хмарами:«Щохвилі міняють вони своє обличчя і несподіваними комбінація-ми контурів деколи нагадують мені щось знайоме, – характернупостать або недавню подію, – немов дійсне життя, пробігаючи, від-билось на небі великими незграбними тінями» (Промінь. – 1919. –12 жовт.). Плинністю, аморфністю, непевністю – цими характери-стиками наділяє публіцист людей, що не мають національної іден-тичності. «Герой часу, – пише П. Стебницький. – Це все ще й досі –«Хтось у сірім», – власне у сірій шинелі. Це єдиний елемент, щозавжди себе певний і не боїться того, що буде завтра, бо живе лишетим, що має сьогодні… Він однаково близький усім трьом стихіям(українській, російській, інтернаціональній. – А. Б.), однаковохоче йти під усі три прапори і однаково легко їх покидає, бо йомусамому цікаво одне: де кращі здобутки». Надто, як зазначає публі-цист, це стосується жителів Києва: «… перемінилась психіка кия-

158 159

ПостатіЖурналістика. Вип. 12 (37). 2013

16. Стебницький П. Я. Українська справа / П. Я. Стебницький(П. Смуток). – Петроград : Друкарь, 1917. – 46 с.

17. Wilson A. Ukrainian Nationalism in the 1990s. A Minority Faith /Andrew Wilson. – Cambridge : Cambridge University Press, 1997. –302 p.

В статье исследуется дискурс нации в публицистических и эпи-столярных текстах деятеля украинского движения начала ХХ в.П. Стебницкого. Выясняется его отношение к гибридным культурнымявлениям и идентичностям. Доказывается, что публицист придер-живался этнической концепции нации.

Ключевые слова: нация, идентичность, дискурс, П. Стебницкий.

The article deals with the discourse of nation in the journalistic andepistolary texts of P. Stebnitskiy, the figure of the Ukrainian nationalmovement of the beginning of the 20th century. His attitude to the hybridcultural phenomena and identities is discovered. It is proved that thecolumnist adhered to the ethnic conception of nation.

Keywords: nation, identity, discourse, P. Stebnitskiy.

1. Вернадский В. И. Первый год Украинской академии наук //Вибрані наукові праці академіка В. І. Вернадського / НАН України,НБУВ ; [голова редкол. О. С. Онищенко]. – К., 2011. – Т. 1 : Володи -мир Іванович Вернадський і Україна. Книга 1 : Науково-організаційнадіяльність (1918–1919). – 2011. – С. 543–567.

2. Вульпиус Р. Слова и люди в империи : к дискуссии о «проекте боль-шой русской нации», украино- и русофилах, наречиях и народностях… /Рикарда Вульпиус // Ab imperio. – Казань, 2006. – № 1. – С. 353–358.

3. Гыйдел Э. Об «украинофильстве» Георгия Вернадского, иливариация на тему национальных и государственных лояльностей /Эрнест Гыйдел // Ab imperio. – 2006. – № 4. – С. 329–346.

4. Долбилов М. Слова, люди и имперские контексты : дискуссия про-должается / Михаил Долбилов, Дариус Сталюнас // Ab imperio. –2006. – № 1. – С. 359–365.

5. Дубровіна Л. А. Концепція книжкового фонду українікиП. Я. Стебницького / Л. А. Дубровіна, О. П. Степченко // Рукописна такнижкова спадщина України. – 2003. – Вип. 8. – С. 273–283.

6. Євген Чикаленко. Петро Стебницький. Листування. 1901–1922роки / [упорядкув. Н. Миронець, І. Старовойтенко, О. Степченко]. –К. : Темпора, 2008. – 628 с.

7. Іваницька С. Г. «Український проект» у діяльності та оцінкахП. Я. Стебницького (1905–1908) / С. Г. Іваницька // Наукові праціісторичного факультету Запорізького національного університету. –2009. – Вип. 27. – С. 76–84.

8. ІР НБУВ. – Ф. 244, спр. 2, 19 арк.9. ІР НБУВ. – Ф. 244, спр. 93, 10 арк.10. Касьянов Г. В. Теорії нації та націоналізму : моногр. / Геор -

гій Касьянов. – К. : Либідь, 1999. – 352 с.11. Лісовий В. Націоналізм, нація та національна держава / Ва -

силь Лісовий, Олег Проценко // Націоналізм. Теорії нації та націона-лізму від Йогана Фіхте до Ернеста Ґелнера : антологія / упоряд.Олег Про ценко, Василь Лісовий. – [2-ге вид., переробл. і доповн.]. –К. : Смолоскип, 2006. – С. ХІ–ХХХVII.

12. Попович М. В. Нарис історії культури України / Мирослав По -пович. – К. : АртЕк, 1999. – 728 с.

13. Присяжнюк Ю. П. «Незручні селяни» в історіографії націєтворчихпро цесів Наддніпрянщини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. / При сяж -нюк Ю. П. // Історичний архів. Наукові студії. – 2011. – Вип. 7. – C. 42–49.

14. Сміт Е. Д. Національна ідентичність / Ентоні Д. Сміт ; [пер. зангл. П. Таращука]. – К. : Основи, 1994. – 224 с.

15. Стебницький П. Я. Ріг Вернигори // Поміж двох революцій :Нариси політичного життя за р. р. 1907–1918 / Петро Стебницький(П. Смуток). – К. : Час, 1918. – C. 207–234.


160 161

Постаті

163

Лілія Монич, аспірантка (Київ)УДК 007: 304: 070: 82–92

Л²òЕРАòУРНО-КРИòИЧН² ÆАНРИ ЯК ФОРìА ÏУБЛ²ЦИñòИКИ НА

ñòОР²НКАХ Л²òЕРАòУРНО-ХУÄОÆН²ХВИÄАНЬ «ВñЕñВ²ò» òА «КУР’ЄР КРИВБАñУ»

У статті досліджено літературно-критичні жанри, їх репрезен-тація в журналах «Всесвіт» та «Кур’єр Кривбасу». Розглянуто особ-ливості жанрового різноманіття на сторінках літературно-худож-ніх видань.

Ключові слова: публіцистика, жанри, літературно-художнівидання.

ітературно-художні видання впродовж тривалої історії свогоіснування в Україні стали невід’ємною частиною її медійного

простору. Важливість та авторитетність таких журналів підтвер -джується тим, що вони витримали випробування часом і сьогоднізалишаються особливим сегментом журналістики загалом. Незва -жаючи на багате минуле, видання в сучасних умовах, на жаль,«виживають», але продовжують виконувати свою просвітницькуфункцію. Важливість літературно-художніх журналів зумовленатим, що саме їх існування є своєрідним показником рівня культурисуспільства.

Вивченню літературно-художніх видань присвячена мала кіль-кість праць. Найґрунтовнішою з них є дисертаційне дослідженняО. Іванової «Літературно-мистецька періодика в соціальнокомуні-каційному просторі України початку XXI століття». Об’єктомдосліджень видання цього типу стали також у статтях А. Пили -пенко, Л. Реви, О. Левицької.

Мета статті – проаналізувати ступінь представлення літературно-кри тичних жанрів на сторінках видань «Всесвіт» та «Кур’єр Кривба су».

Літературна критика та публіцистика – нерозривні явища.Одним з доказів цього є існування літературно-художніх журналів,на сторінках яких ці два феномени взаємодіють та взаємодоповню-

162

ють одне одного. Для того, щоб дослідити ці процеси необхідночітко визначити, чим є кожне з досліджуваних понять.

Досі не існує єдиного тлумачення поняття «публіцистика».Складним є визначення її меж і сфер, які вона охоплює. Найпов -ніше розуміння терміна можна знайти у львівської дослідниціМ. Ти таренко. Проаналізувавши значну кількість праць, присвя -чених дослідженню явища публіцистики, вона не тільки визначаєсфери її функціонування (як сфера літератури – художня публіци-стика; як сфера філософії, релігії науки – світоглядна публіцисти-ка; як сфера журналістики), рівні її актуалізації (публіцистика якстиль, метод, жанромислення та ін.), а й подає досить повне та ґрун-товне визначення публіцистики: «…це складний соціокультурнийфеномен, що одночасно виявляє себе у сферах журналістики, літе-ратури, філософії; актуалізується на різних рівнях (метод, жанр іт. д.) з метою продуктивного впливу на об’єкт (особа-людство, краї-на-світ), який в результаті стає суб’єктом (співтворцем-відтворюва-чем) феномену, впроваджуючи його в приватне та суспільне життя(від самопізнання і світопізнання – до самореалізації та світопере-творення), забезпечуючи історичну тяглість феномену в просторі тачасі» [10].

Літературна критика ж «має своїм завданням давати ідейно-естетичну оцінку творам письменників, показувати їхнє місце влітературному процесі доби, розкривати позитивні і негативні яко-сті» [1, 12]. Інколи її називають пристрасним інтуїтивно-інтелекту-альним прочитанням текстів; публіцистикою, що базується на літе-ратурному матеріалі, або «практичною теорією літератури» [8]. Цевідносно самостійний вид творчої діяльності, який спирається напрактичний тип мислення. «Літературна критика – засіб регулю-вання і корекції літературного процесу, спілкування письменниківз читачами. Основна її суспільна функція – регулятивна, яка під -тримується і забезпечується як нормами і кодифікованими прави-лами, так і громадською думкою освіченої верстви» [7, 413]. Отже,літературна критика є невід’ємною частиною такого складногофеномену, як публіцистика.

Основними жанротворчими чинниками в цій сфері вважаються:а) предмет естетичного судження; б) мета, завдання, ставлення кри-тика до предмета оцінки; в) орієнтація критика на адресата крити-ки – читача і тип друкованого органу (засобу мас-медіа) [3, 12].

Провідними жанрами літературної критики вважаються такі:літературні портрети, анотації, рецензії, статті, огляди, есе [1, 12].Інколи до цього списку додають і замітку [6]. Р. Гром’як доповнює

Медіаконтентìåä³àêîíòåíò

Л

© Монич Л., 2013

основні типи останнього: літературно-художнє видання, науково-публіцистичне та інтелектуальне видання.

Нас цікавить саме «товстий» журнал як літературно-художнєвидання. Дослідниця подає таке тлумачення цього виду: «це підтип, щоорієнтує аудиторію у вирі літературного життя й літературного процесусучасності, зокрема поточних подіях, явищах, тенденціях. У такомувиданні публікуються нові твори мистецтва сло ва, що мають, на думкуредакції, художню вартість і демонструють тенденції розвитку літера-тури. Тут також подаються критичні і публіцистичні матеріали пролітературу, надається слово науковцям і митцям, а також хроніка подійнавколо літератури: фестивалі, конкурси, пам’ятні дати тощо».

Отже, літературно-художній журнал повністю відповідає основ-ному завданню літературної критики: допомагає читачам зорієнту-ватися в літературних новинках, зрозуміти особливості змісту іформи художнього твору, сприяє формуванню естетичних смаків тавиявленню провідних тенденцій літературного процесу тощо.

Представниками цього виду журналів є «Всесвіт» та «Кур’єрКривбасу». Загалом «картина інформаційної наповненості літера-турно-мистецьких журналів – строката, вона свідчить про різні під-ходи редакцій до питань кількості інформації, що повідомляється,її контекстуалізації, чим витворяється осередок ЗМК, що в одномусегменті мас-медійного поля співіснують без прямої інформаційноїконкуренції» [5, 202]. Однак ці видання мають певні спільні риси:на відміну від інших, обидва друкують твори зарубіжних письмен-ників, а також літературно-критичні матеріали про літературнежиття за кордоном. Відмінність же полягає у тому, що «Кур’єрКривбасу» надає платформу і для сучасних українських письмен-ників, багато публіцистичних матеріалів присвячено саме укра-їнському літературному процесу.

Важливо згадати, що «Всесвіт» видається з 1925 р. із певнимиперер вами, а «Кур’єр Кривбасу» – з 1994 р. І все ж останній порів-няно міцно тримається на медійному ринку України, незважаючина своє складне фінансове становище та припинення виходу бага -тьох видань літературно-художнього спрямування. Тираж за ста-ном на 2011 р. в обох видань був однаковий: близько 2000 примір-ників. Видання мають свої інтернет-сторінки. Відмінність полягаєв тому, що тексти матеріалів «Всесвіту» доступні в електронномуваріанті, а «Кур’єр Крив басу» розміщує лише анонс матеріалів, якіз’явилися на сторінках чергових номерів.

Обсяг «Всесвіту» – 240 сторінок. «Кур’єр Кривбасу» виходить на400 сторінках формату А-4. Журнали мають більш-менш сталу руб-

цей перелік такими видами, як фейлетон, пародія, ювілейна про-мова, некролог, монографія, діалог, звернення до письменника.Дослідник виділяє види статей: проблемна, оглядова, дискусійна.Помітно, що жанрова система літературної критики перегукуєтьсяз журналістськими жанрами. Це не дивно, оскільки саме «існуван-ня різнотипних органів преси витворило систему жанрових формлітературно-художньої критики» [3, 13].

Те, що літературна критика ближча до журналістики, ніж долітератури, пов’язане і з тим, що «журналістські тексти порівняноз літературно-художніми багатоаспектніші перш за все у формаль-ному відношенні, активно інтегрують більш різнохарактерні знако-ві утворення… це породжує особливі форми взаємовпливу текстів інакладення відповідних асоціативних комбінацій» [4, 272].

У дослідженні «Історія української критики» Р. Гром’як зазна-чає надзвичайне різноманіття жанрів, пов’язане з їх унікальнимтрансформаційним потенціалом. Наприклад, рецензія може става-ти рецензією-переказом, рецензією-відгуком, рецензією-памфле-том, рецензією-фейлетоном залежно від художньо-естетичних яко-стей аналізованого художнього твору, а також ставлення до ньогокритика. Крім проблемної, дискусійної та оглядової статей, мо -жуть бути також і стаття-трактат, і стаття-портрет.

Отже, літературна критика поєднує основні роди журналістськихжанрів (інформаційно-публіцистичні, аналітико-публіцистичні тахудожньо-публіцистичні) для підпорядкування їх «основній своїй метіі функції: оцінювати інтерпретуючи їх, нові твори чи тенденції літера-турного процесу, привернути до них увагу сучасників, формувати зприводу них громадську думку; або по-новому, крізь призму актуаль-них потреб, витлумачити сенс творів, написаних раніше» [3, 14].Існування вичерпного переліку жанрів цієї галузі практично немож-ливе. Адже критик, письменник, журналіст, ставлячи перед собоюпевне завдання, не обмежений у виборі засобів для його виконання, щоу свою чергу спричиняє появу різноманітних комбінованих жанрів.

О. Голік у дисертаційному дослідженні «Взаємокореляція тавзаємозбагачення жанрів: новітні тенденції розвитку журналіст -ської творчості» підтверджує тенденцію поєднання родів журналі-стики: «…художньо-публіцистичні жанри активно взаємоперехо-дять та взаємокорелюють з аналітичними формами, вносячи в їхнійколорит невимушеності, експресивності, жвавості…» [2, 153].

Найширше поле представлення літературно-критичних жан-рів – це однозначно літературно-художні видання, вид «товстого»журналу за визначенням О. Іванової. Дослідниця розрізняє три


164 165

Медіаконтент

сок використаних джерел. Такий вільний підхід до оформленняматеріалів знову ж таки свідчить про те, що редакція не обмежуєавторів у виборі способів досягнення ними поставленої мети.

На сторінках видання також з’являються різні види статей: про-блемні (С. Куш «Інший» вимір мистецтва», І. Андрусяк «Повер - не н ня містики» тощо), статті-інтерв’ю (М. Гнатюк «Спасове яблукоЕмми Андієвської»). «Кур’єр Кривбасу» вміщує також різноманіт-ні види рецензій: рецензії-оглядові статті (Я. Голобородько «Зоровапластика перцепцій», «Актуальний ноесис Павла Загребельного»),рецензії-відгуки (Т. Зарівна «Непрочитаний епос»), рецензії-реплі-ки (М. Слабошпицький «Роман, якого в нас ще не було», О. Коцарев«Антологія» внутрішніх станів та екзистенційних ситуацій»).

У журналі трапляються й есе (В. Крой «Студія кавунових ку -льок»), а також художні репортажі (Л. Таран «Як я ходила намамонтів дивитися»).

Концепція журналу «Всесвіт» щодо вибору тем та форм їх жан-рового вираження відрізняється від «Кур’єра Кривбасу». На своїхсторінках видання друкує як літературно-критичні матеріали, такі велику кількість журналістських текстів (інтерв’ю, замітки, есе),які стосуються не тільки літератури, а й мистецтва, філософії,культури загалом, а також подій, що відбуваються в літературномуй суспільному житті України і закордону.

Спільним у текстах обох літературно-художніх журналів є поси-лання на наукові джерела. Це свідчить про серйозність підходуавторів до підготовки матеріалів і про глибокий ступінь розуміннята опрацювання висвітлюваних ними тем. Як і в «Кур’єрі Крив -басу» у «Всесвіті» трапляється жанр портретного нарису (М. Стріха«Віктор Коптілов – перекладач російських поетів «Срібного віку»,Б. Завідняк «Вільям Вордсворт»). Також на сторінках журналузнаходимо і жанр рецензії, але в основному в її класичному варіан-ті (І. Дзюба «Таємниця початку виникає із Словом», Г. Тригуб«Таємниця українського спадку по-англійськи» тощо), на відмінувід матеріалів «Кур’єра Кривбасу».

Значна частина текстів у «Всесвіті» – статті (Н. Харчук«Українська поезія заговорила мовою бенгалі», Б. Шалагінов «Кар -навал і містерія…», Л. Якимчук «Чорний театр, який дихає світ-лом» тощо). Це й статті-огляди (О. Курилас «Злі вівці» – міжнарод-на зустріч перекладачів у Берліні та на Лейпцизькому книжковомуярмарку»), статті-дискусії (А. Савенець «Ударимо патріотизмом поколоніалізму: українська версія»), проблемні статті (С. Тарадайко«Вершник», «Перевертаючи навпаки»).

рикацію. «Nota Bene», «Поезія», «Проза. Драма», «Письменник.Література. Життя», «На закінчення номера», «Презентація«Всесвіту» – рубрики, які з’являються в кожному номері «Все -світу». Інколи також з’являється «Читацька орбіта».

«Кур’єр Кривбасу» має такі постійні рубрики: «Проза», «Уні -верс», «Поезія», «Витоки», «Scriptible», «Книгопанорама», «Авто -ри номера», «Чергові числа»; періодично з’являються: підрубрики«Нові автори нового століття», «Сербія – велика таїна», «Хвірткадо загубленого саду», рубрики В. Крой «One Drink Date: коктейль замериканської культури», «Тема», «Альтернативна історія».

Літературно-критичні матеріали з’являються у «Кур’єрі Крив -басу» в основному в рубриці «Scriptible» (В. Вознюк «Володимир іМихайло Івасюки», І. Андрусяк «Повернення містики», Я. Голобо -родько «Актуальний ноесис Павла Загребельного» тощо). Однакматеріали такого типу з’являються і в інших рубриках («Уні -верс» – Н. Бідасюк «Бгараті Мухерджі – шлях від Індії до Амери -ки», Ю. Прохасько «Про розлад і розпад без розпачу»; «Нові авторинового століття» – «Антологія» внутрішніх станів та екзистенцій-них ситуацій»; «One Drink Date: коктейль з американської культу-ри» – В. Крой «Блаженне невігластво», М. Коваль «Філософія і му -зика слова: про творчість Вільяма Гесса» тощо). Отже, виданнянемає чітких структурних вимог до формування рубрик, адже їхнаповнення неоднакове в різних номерах.

Ця тенденція може бути пов’язана з тим, що «особливістю літератур -ного журналу є те, що контент формується спонтанно, без заздалегідьвстановлених якісних (тема) і кількісних (обсяг) обмежень матеріалів,і саме достатня кількість матеріалів утворює номер видання» [9].

Характерною рисою журналу є велика кількість літературно-критичних текстів, присвячених літературним постатям, тобтопортретні нариси (С. Сапеляк «Велика правда Олени Теліги»,Ю. Вин ничук «Блудний син української літератури», Н. Шпи льо -ва-Саїд «Ричард Бротіган: карамелізація по-робітницьки» тощо).Наприклад, у номері за січень-лютий 2011 р. з шести критичнихматеріалів чотири є портретними нарисами.

Особливістю видання також є те, що воно «охоче посилається усудженнях на науковців та апелює до стабільного горизонту очіку-вання підготовленого і вихованого на хорошій літературі читача»[4, 260]. У багатьох його матеріалах автори не тільки зазначаютьімена науковців, а й оформлюють посилання на конкретні науковіджерела, якими вони користувалися. У портретному нарисі О. Шаф«Життя потойбіч…» («Кур’єр Кривбасу», 2011) навіть подано спи-


166 167


10. Титаренко М. Феномен публіцистики: проблема дефініцій /М. Титаренко // Вісник Львівського університету. Сер. журналісти-ка. – Л., 2007. – Вип. 30. – С. 41–50.

В статье исследованы литературно-критические жанры, их реп-резентация в журналах «Всесвит» и «Курьер Кривбаса». Рассматри -ваются особенности жанрового разнообразия на страницах литера-турно-художественных изданий.

Ключевые слова: публицистика, жанры, литературно-художе -ственные издания.

The object of research of the article are literary and critical genres, theirrepresentation in the magazines «Universe» and «Courier of Krivbass».The features of genre diversity in the pages of literary and art magazinesare reviewed.

Keywords: journalism, genres, literary and art publication.

Матеріали обох журналів відрізняються також за обсягом. У«Кур’єрі Кривбасу» вони набагато більші, але кількість на одинномер менша. У «Всесвіті» тексти менші, але кількість їх більша.

Отже, проаналізовані літературно-художні журнали мають якспільні, так і відмінні риси. Найпопулярнішими літературно-кри-тичними жанрами на їх сторінках є портретні нариси, рецензії тастатті. Незважаючи на складні умови, в яких доводиться існувативиданням такого типу, вони розвиваються і продовжують вдоскона-люватися.

1. Галич О. А. Теорія літератури : підруч. для студ. філол. спец.вищ. навч. закл. / Галич О. А., Назарець В. М., Васильєв Є. М. ;О. А. Галич (наук. ред.). – [2-е вид., стер.] – К. : Либідь, 2005. – 488 с.

2. Голік О. В. Взаємокореляція та взаємозбагачення жанрів: новітнітенденції розвитку журналістської творчості : дис. ... канд. наук ізсоціальних комунікацій. спец. 27.00.04 – «Теорія та історія журналі-стики» / Голік О. В. ; КНУТШ. – К., 2009. – 283 с.

3. Гром’як Р. Т. Історія української літературної критики (відпочатків до кінця ХІХ століття) : посіб. для студ. гуманіт. ф-тів вищ.навч. закл. / Гром’як Р. Т. – Т. : Підручники & посібники, 1999. –224 с.

4. Іванова О. А. Літературно-мистецька періодика в соціальнокому-нікаційному просторі України початку XXI століття : дис. ... д-ра наукіз соціальних комунікацій / Іванова О. А. ; Одеський нац. ун-тім. І. І. Меч никова. – Одеса, 2010. – 462 с.

5. Іванова О. А. Сад літератури в журнальній оптиці сучасності :медіакомунікаціії з, для і про літературу / О. Іванова. – Одеса :Астропринт, 2009. – 368 с.

6. Кузьменко К. О. Тональність та міра критики в критичній статті(на прикладі сучасних українських рецензій) [Електронний ресурс]/К. Кузьменко. – Режим доступу: http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=2294.

7. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ко -валів та ін. – [2-ге вид., випр. і доп.] – К. : Видавничий центр «Ака -демія», 2006. – 752 с.

8. Наєнко М. К. Літературна критика і критерії художності [Елек -тронний ресурс] / М. К. Наєнко. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/fils/2009_12.pdf.

9. Пилипенко А. Контент літературного журналу: принципи моде-лювання [Електронний ресурс] / А. Пилипенко // Вісник книжковоїпалати. – 2012. – № 2. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/ por-tal/soc_gum/vkp/2012_2/st_5_02.pdf.


168 169


гендерної рівності, формують громадську думку й утверджують ген-дерні цінності. Залежно від типу видання визначається його гендерненаповнення. Зокрема, проведемо дослідження гендерного контенту задопомогою методу контент-аналізу. При цьому спробуємо з’ясуватитематичне, жанрове, ілюстративне наповнення видань, авторськийсклад редакційних колективів, а також характеристику реклами.

Контент-аналіз – це метод збирання кількісних даних про дослід-жуване явище чи процес, які містяться в документах [4, 34]. У нашо-му випадку під документом розуміються друковані засоби масовоїінформації, а саме сучасні жіночі періодичні видання «Натали» і«Женский журнал». За допомогою контент-аналізу можна проводи-ти порівняльний аналіз (при роботі з текстами, створеними різнимиджерелами), аналізувати динаміку певного явища, якщо розглядатиупорядкований в часі набір текстів одного джерела [4, 35].

Сучасний всеукраїнський глянцевий журнал для жінок «Натали»складається з таких структурних одиниць (рубрик), тобто категорійаналізу тематичного наповнення видання. Серед них: «Слово редак-тора» – звернення редактора до читачів видання; «Дівчина з обкла-динки» – інформація про модель номера; «Мікс» – новинки длядогляду за зовнішністю; «Особисте життя» – цікаві історії та порадина кожен день; «Робота та кар’єра» – історії професійного успіху;«Культура» – розповіді про життя та творчість відомих людей;«Мода» – модні тенденції нового сезону; «Краса та здоров’я» – різно-манітні поради для догляду за собою; «Дім / меню» – поради дляінтер’єру житла та рецепти страв; «Інша країна» – розповіді проможливість відпочинку, подорожі, екскурсії у будь-які куточкисвіту; «Гороскоп» – зодіакальний прогноз; «P.S.» – адреси рекламо-ваної в журналі продукції (косметики, одягу, прикрас і т. д.). Ре -зультати дослідження показали, що найвищий відсотковий показ-ник у таких категорій, як «Дім / меню» (15,0 %), «Інша країна»(13,9 %), «Особисте життя» (13,1 %), «Краса та здоров’я» (11,0 %).Тож, вважаємо, їх основними тематиками журналу.

Отже, видання в гендерному аспекті можна вважати орієнтова-ним як на жіночу, так і на чоловічу аудиторію. Рубрика з найвищимпоказником «Дім / меню» може зацікавити обидві категорії читачів,хоча все ж більше уваги викликає у жінок-домогосподарок, якімають час на приготування їжі та створення домашнього затишку.Але варто зазначити, що в рубриці «Краса та здоров’я» подекуди єпоради виключно для чоловіків.

Щодо жанрового наповнення журналу «Натали», то серед інфор-

Мирослава Чорнодон, аспірантка (Київ)УДК 007: 304: 070

ÃЕНÄЕРНИЙ КОНòЕНò ñУЧАñНИХÏЕР²ОÄИЧНИХ ВИÄАНЬ ÄЛЯ Æ²НОК В УКРАЇН²

У статті розглянуто гендерний контент сучасних періодичних виданьдля жінок (на прикладі всеукраїнських журналів «Натали» і «Женскийжурнал»). Досліджено гендерний контент видань за допомогою методуконтент-аналізу. З’ясовано тематичне, жанрове, ілюстративне напов-нення журналів, авторський склад видань, а також розміщення реклами.

Ключові слова: гендерний контент, видання для жінок, журнали.

итання гендерного контенту сучасних періодичних видань дляжінок залишається малодослідженим. Тож завдяки аналізу

сучасних жіночих журналів, а саме: «Натали» і «Женского журна-ла», спробуємо об’єктивно з’ясувати особливості гендерного напов-нення сучасної періодики для жінок.

Гендер – соціальна стать, поняття, що визначає соціальну статьлюдини на відміну від біологічної статі. Гендерна рівність – це систе-ма волевиявлення двох статей – жінок та чоловіків у громадськомусуспільстві як рівних у можливостях і правах, що законодавчозакріплені й реально забезпечені в політико-правових принципах,діях, розбудові суспільних і державних структур з урахуванням ген-дерних інтересів, потреб [1, 15].

В українському журналістикознавстві особливості гендерногочинника в пресі досліджували Н. Сидоренко, М. Скорик, В. Слінчук,Т. Старченко, О. Сушкова, Л. Таран, Н. Остапенко, А. Волобуєва таін. Спробу розглянути вираження концепту «жінка» в українськіймові здійснила мовознавець Т. Сукаленко.

Мета статті полягає в з’ясуванні гендерного контенту сучаснихперіодичних видань для жінок. Для дослідження цього питаннявикористано такі наукові методи, як аналіз, контент-аналіз, порів-няльний метод та індукція.

Засоби масової інформації є важливим чинником розвитку ген-дерного паритету, нерідко саме ЗМІ висвітлюють ті чи інші проблеми


170 171


Ï

© Чорнодон М., 2013

зірок; «Гороскоп» – зодіакальний прогноз на місяць; «Ось, ви, де» –розповідь про зарубіжну знаменитість.

Таким чином, проведене дослідження показало, що найвищий від-сотковий показник у таких категорій аналізу змісту видання, як«Краса» (17,1 %), «Модні новини» (11,0 %), «Тема» (7,4 %), «Привіддля радості», «Гурме» (по 6,1 %), «Аптечка» (5,9 %). Отже, рубрики знайвищими показниками більше стосуються саме жіночої статі, адже вних подано інформацію про новинки косметичної індустрії, тенденціїмоди, медичну продукцію для жінок та поради для приготування смач-них страв. Тож журнал насамперед орієнтується на жіночу особистість.

Що стосується жанрового наповнення «Жіночого журналу», тосеред інформаційних жанрів переважають замітки, статті та інтерв’ю(78,6 %). Аналітичні жанри представлені проблемними статтями(19,3 %). Художньо-публіцистичні жанри, передусім, виражаються внарисах (максимально один матеріал у номері) (приблизно 2 %).

Таким чином, переважають матеріали інформаційних жанрів, пуб-лікації аналітичних жанрів найчастіше розміщені в рубриці «Психо»,незначну частину становлять публікації художньо-публіцистичнихжанрів. Якщо отримані дані аналізувати з погляду гендерного контен-ту журналу, то вони досить передбачувані для жіночої періодики.

Ілюстративний матеріал представлений фотографіями та малюн-ками, розташованими на кожній сторінці видання (в «Женском жур-нале» приблизно 180 сторінок, стільки ж зображень). Майже 50 %ілюстративного матеріалу становлять рекламні сюжети, тобто жур-нал надзвичайно насичений рекламою різноманітної продукції.

Стосовно авторського складу, то слід зазначити, що авторамижурнальних матеріалів є жінки – 12 осіб. А чоловіки займають поса-ди фотографів – 2 чоловіки.

Огляд тематичного наповнення двох журналів для жінок вУкраїні дав змогу з’ясувати, що в журналі «Натали» найвищий від-сотковий показник у рубрики «Дім / меню» (15 %), розрахованійпередусім на жінок, які мають удосталь часу для приготування їжі тастворення домашнього затишку. В «Женском журнале» найвищийзмістовий показник у рубрики «Краса» (приблизно 17 %). Тобто осо -бливу увагу приділено зовнішності жінки. Підтвердженням цієїдумки є той факт, що один із найвищих відсотків у рубрики «Модніновини», розрахованій виключно на жінок. Чимала кількість рек-ламних матеріалів, у кожному номері «Натали» їх приблизно 18, а в«Женском журнале» майже 30 публікацій.

В обох виданнях переважну кількість становлять матеріалиінформаційних жанрів: у журналі «Натали» – 64,7 %, в «Женском

маційних жанрів переважають інтерв’ю. Аналітичні жанри пред-ставлені здебільшого проблемними статтями та коментарями.Художньо-публіцистичні жанри найчастіше виражаються в замаль-овках (один чи два матеріали в номері журналу). Інформаційніжанри становлять 64,7 %, аналітичні жанри – 12,6 % та художньо-публіцистичні жанри – 2,6 %. З точки зору гендерного контенту,отримані показники засвідчують, що жіночі журнали, насамперед,цікавлять аудиторію читачів, які бажають отримати інформацію роз-повідного, біографічного характеру про життя знаменитостей, яскра-ві місця для відпочинку, тенденції моди, рецепти страв, гороскопі т. п. Матеріали такого характеру можуть привернути увагу якжіночої, так і чоловічої аудиторії. Слід зазначити, що в кожномуномері журналу приблизно 18 рекламних матеріалів, які здебільшо-го розраховані на жінок, та майже 10 % цих публікацій мають ген-дерно нейтральне забарвлення або ж рекламують продукцію длячоловіків.

Ілюстративний матеріал (фото, малюнки) розміщені на кожнійсторінці видання (у журналі «Натали» приблизно 195 сторінок, неменше й зображень). Майже 40 % ілюстративного матеріалу станов-лять рекламні оголошення. Журнал надзвичайно багатий ілюстра-тивним рядом, що викликає ще більшу зацікавленість у читачів.Авторами публікацій виступають виключно жінки – 16 осіб.Чоловіки обіймають посади фотографів і дизайнерів – 6 чоловік.

«Женский журнал» тематично розгалужений і складається зтаких структурних одиниць змісту (рубрик): «Від редактора» –щомісячне тематичне звернення до читачів; «Привід для радості» –найважливіші культурні події місяця; «Зворотний зв’язок» – відпо-віді редакції на листи читачів; «Що новенького» – новинки мисте -ц тва; «День жінки» – історія життя знаменитої жінки; «Думки /форми» – життєтворчість неординарної особистості; «Сузір’я» – описвзаємостосунків відомих людей; «Модні новинки» – тенденції моди;«П’ятірка» – п’ять цікавих історій із життя зірок; «Тема» – про-блемні статті різноманітної тематики; «Чоловік місяця» – інтерв’ю звідомим чоловіком; «Дім» – інтер’єрні новинки; «Жіночі історії» –змалювання долі відомої жінки; «Психо» – статті психологічного ха -рактеру; «Жіночий погляд» – думки жінок щодо різних аспектівжиття; «Краса» – новинки косметичної індустрії; «Правила гарноготонусу» – формула життєвого успіху знаменитої людини; «Здоро -в’я» – поради для здорового життя; «Аптечка» – рекламні матеріалимедичної продукції; «Гурме» – поради для смачної кухні; «Подоро -жі» – опис найяскравіших куточків світу; «Party» – публічне життя


172 173


(2011. – № 7), «Жінка – Єва» (2011. – № 6). Чимало матеріалів при-свячено питанню кар’єрного зростання жінки та її ролі в суспільстві,що формулюється в «Натали» таким чином: «бізнесвумен» (2011. –№ 5), «леді-бос» (2011. – № 9) чи в «Женском журнале»: «жінка –незламна особистість» (2011. – № 1). Значна частина публікацій при-свячена зовнішності жінки: «Я (жінка) – краса життя» (Натали. –2011. – № 2), «Жінка – квітка» (Женский журнал. – 2011. – № 4) тощо.

Таким чином, більшість сучасних жінок намагаються виявити себеяк у професійній діяльності, так і в особистісній сфері, виконуючи різ-номанітні соціальні ролі; поєднуючи професійні, соціальні, духовні,особистісні аспекти життєдіяльності. Саме всебічно розвиненою жінказмальовується на сторінках сучасних періодичних видань для жінок,що засвідчує аналіз контенту «Натали» та «Женского журнала».

1. Кушнір Р. Сучасна жінка в сучасному суспільстві [Електроннийресурс] / Роман Кушнір. – Режим доступу : romankushnir.livejournal.com/2380.html.

2. Мельник Т. М. Гендерна політика в Україні / Т. М. Мельник. – К.,1999. – 65 с.

3. Різун В. В. Методи наукових досліджень у журналістикознав-стві : навч. посіб. / В. Різун, Т. Скотникова. – [2-ге вид., перероб. ідоп.]. – К. : Преса України, 2008. – 144 с.

4. Сучасна жіноча преса в Україні : покажчик / упоряд. А. Во ло -буєва, Н. Сидоренко. – К., 1998. – 75 с.

5. Таран Л. Гендерні проблеми і засоби масової інформації / Таран Л. //Гендер і культура : зб. ст. / [упоряд. В. Агеєва, С. Оксамитна]. – К. :Факт, 2001. – С. 154.

В статье расмотрен гендерный контент современных изданий дляженщин (на примере всеукраинских журналов «Натали» и «Женскийжурнал»). Исследован гендерный контент изданий с помощью методаконтент-анализа. Выяснено тематическое, жанровое, иллюстратив-ное наполнение журналов, авторский состав изданий, а также разме-щение рекламы.

Ключевые слова: гендерный контент, издания для женщин, журналы.

The scientific research paper is implemented gender content of modernpublications for women (for example, the Ukrainian magazines «Natalie»and «Woman’s Journal»). A study of gender content of periodicals by themethod of content analysis. Clear thematic, genre, illustrative filling jour-nals, authors of publications and advertising.

Keywords: gender content, publications for women, journals.

журнале» – 78,6 %. Матеріали аналітичних жанрів теж наявні в цихвиданнях, відповідно 12,6 % («Натали»), 19,3 % («Женский жур-нал»); це переважно проблемні статті, в яких подано різноманітніпоради для жінок щодо певних аспектів життя (здебільшого особи-стого), а також коментарі психологів. Незначна частина публікаційвідповідає художньо-публіцистичним жанрам: «Натали» – 2,6 %,«Женский журнал» – 2,1 %.

Ілюстративне наповнення видань представлено надзвичайнояскраво, адже «Натали» і «Женский журнал» – це глянцеві, високо -якісні, кольорові журнали, насичені різноманітними малюнками тафотографіями. Значна їх кількість рекламного спрямування. Вартозазначити, що в журналі «Натали» у кожному номері майже 40 %ілюстративного матеріалу становлять рекламні зображення. В «Жен -ском журнале» цей показник ще вищий (50 %). Реклама переважноорієнтована на зацікавлення жінок тією чи іншою продукцією.

Щодо авторського складу, то слід зазначити, що авторами обохжурналів є виключно жінки. Наголосимо, що гендерний концепт«жінка» вживається в досліджуваних виданнях з різним змістовимнаповненням, що підтверджує думку про багатогранність місця, роліта призначення жінки в суспільстві. Дослідник Р. Кушнір вважає,що з точки зору функціональної психології на сучасному етапі роз-витку суспільства жінки у своїх вчинках можуть використовуватичотири базових інструменти: слабкість, силу, розум і сексуальність.Чоловіки можуть використовувати лише інструмент сили й розуму.Слабкість – соціально прийнятна можливість демонстрації фізіоло-гічної або психологічної неспроможності виконати дію. Сила – со -ціально прийнятна можливість демонстрації фізіологічного або пси-хологічного самоствердження і відповідно виживання. Розум – мож-ливість використання психофізіологічного мисленнєвого апаратудля ефективного самовиживання. Сексуальність, як інструментжінки, пов’язаний не так із відсутністю такої риси і відповідно мож-ливості використання її в чоловіка, як із природно сильнішим сексу-альним потягом середньостатистичного чоловіка загалом до жінок,ніж середньостатистичної жінки загалом до чоловіків. Більшістьуспішних жінок використовують вищеназвані інструменти послідов-но й рівноцінно. Мабуть, у цьому й полягає велике мистецтво –мистецтво бути жінкою [2, 1].

На сторінках «Натали» та «Женского журнала» найчастіше жінкавиступає у взаєминах з чоловіком, що виражається у зіставленнях (наприкладі першого видання), як-от: «Жінка – мрія» (2011. – № 4),«Жінка – зірка» (2010. – № 4), «Жінка – неприступна фортеця»


174 175


глядають такі українські дослідники, як В. Кобишева (вивчала про-блеми типології періодичних видань про культуру), В. Гуменюк(розглядає театральну проблематику та особливості її висвітлення упресі). Мистецька критика знайшла своє відображення в працяхІ. Бурнашова, А. Білик, В. Собіянського. Крім того, В. Галацькадосліджує жанрові модифікації та специфіку вираження автор -ської свідомості в сучасній журнальній театральній критиці.

Чисельність читацької аудиторії спеціалізованих журналів здосліджуваної тематики безпосередньо залежить від популярностітеатрального мистецтва в Україні. За роки незалежності кількістьпрофесійних театрів у країні змінилась: зі 125 (1990) їх кількістьзросла до 140 (2010) [1]. Спостерігається й активна гастрольнадіяльність закордонних театрів. Поряд з цим суттєво зменшиласькількість відвідувань цих мистецьких закладів: 1990 р. – 33,3 %населення, 1994 р. – 19,6 %; 2010 р. – 14,4 %. Ці дані ілюструютьнегативні наслідки від непослідовної політики української влади,що викликала певні суспільно-політичні, економічні й культурно-освітні проблеми. Зниження купівельної спроможності населенняпризвело до вимушеного обмеження витрат на духовні потреби,оскільки значна частина потенційної аудиторії не може повністюзадовольнити свої життєві запити. Ситуацію ускладнює засиллямасової культури, яка накидає псевдоцінності. Однак культурно-мистецьке середовище України не втратило надбань нації й сьогод-ні не пасивне. Відповідно, є необхідність тримати аудиторію в курсіподій світового та вітчизняного театрального життя.

Матеріали з мистецької тематики можна знайти в різних видахвидань, однак публікації з питань театрального життя у неспеці-альній періодиці не можуть повністю задовольнити інформаційніпотреби аудиторії. Як зазначають російські науковці С. Распоповата Н. Соколова, у неспеціальних часописах переважає поверховийрозгляд театральної тематики [6]. Погоджуємося з тезою, оскількивидання широкого профілю і не мають ґрунтовно вивчати різнома-нітні аспекти театральної дійсності.

Часописи про театр створюються мистецькими угрупованнями,офіційними організаціями та прихильниками цього виду мистецт-ва. Вони мають допомагати орієнтуватися аудиторії в подіях та яви-щах театральної сфери.

Підставою для публікацій є театральні прем’єри, фестивалі,концерти, мистецькі виставки, дискусійні явища театральної дій-сності, спілкування з діячами культури, в межах якого розкри-ваються певні постаті, їхнє бачення театру та особистий внесок у

Валерія Талалай, магістр (Київ)УДК 007: 304: 070+655.424.7.044(477)

òЕАòРАЛЬНА ÏЕР²ОÄИКА В ñУЧАñН²ЙУКРАЇН²: ОñОБЛИВОñò² КОНòЕНòУ

У статті розглянуто сучасний стан театральної періодикиУкраїни. На прикладі видань «Український театр», «Коза», «Про сце -ніум», «Театрально-концертний Київ», «Кіно-театр» визначено особ-ливості контенту українських журналів про театр.

Ключові слова: театр, театральна періодика, спеціальні журнали.

реса виступає своєрідним лакмусом у взаємодії із новими яви-щами дійсності, під впливом яких видозмінюється. Незва -

жаючи на це, вона не втрачає властивості формувати для читачакритерії важливості та цікавості [3]. Динамічні процеси в політико-ідеологічній, економічній сферах другої половини 80-х – 90-х рр.ХХ ст. спричинили як позитивні, так і негативні перетворення дру-кованих ЗМІ, й сьогодні в Україні сформувалася нова система віт-чизняної періодики [2], різнобарвна й різнопланова щодо типології.

За часів СРСР спеціалізована преса мала свою сформовану нішуй активно підтримувалася державою. У нових умовах позиції про-фільних видань, зокрема театральної журнальної преси, змінили-ся. Тому можливим і пріоритетним є дослідження сучасного станутеатральної періодики в Україні та визначення особливості контен-ту спеціалізованих видань.

Актуальність дослідження зумовлена необхідністю аналізу,який би зумів охарактеризувати сучасну театральну журнальнупресу та розкрити особливості профільного інформаційного просто-ру в Україні. Звернення до такого роду періодики не випадкове,оскільки, інформуючи суспільство, спеціалізована журнальнапреса виступає платформою для подальшого розвитку галузі йвиконує роль вікна в окремий аспект реальності. Зазначені видан-ня не лише публікують матеріали з культурологічної тематики, а йсприяють розвитку особистості читача та формують інтелектуаль-ний простір нації.

Друкована театральна преса практично не досліджена вітчизня-ними науковцями. Проте деякі аспекти названої теми частково роз-


176 177


Ï

© Талалай В., 2013

За словами подружжя Поліщуків, журнал «створюється гарячи-ми головами й серцями, народжується у копіткій роботі завзятихрук, його сторінки говорять щирі незаангажовані слова» [5].

Крім того, театральну проблематику висвітлюють часописи«Театрально-концертний Київ» та «Кіно-театр».

Перший журнал має солідний, як для мистецької періодики, вік – уцьому році йому виповнилося 70 років. На своїх сторінках видання роз-глядає події театрального життя, зокрема прем’єри, бенефіси, гастролі,мистецькі виставки, нагороди. Журнал уміщує анонси, репертуар тааналітичні матеріали з театрального життя столиці. Видання Націо -нальної спілки театральних діячів України виходить шість разів на пів-року, накладом 1000 примірників. До редколегії часопису увійшлиписьменники, публіцисти, критики. Мистецький журнал «Кіно-театр», з ідентичним накладом, проте іншою періодичністю (шістьразів на рік), у 1995 р. був заснований студентами Національного уні-верситету «Києво-Могилянська академія», слухачами курсу «Кіно -мистецтво» на чолі з кінокритиком Ларисою Брюховецькою. Не дивно,що у виданні домінують теми зі сфери кіноіндустрії.

Очевидно, що зазначені видання орієнтуються на конкретну цільовуаудиторію з підвищеним інтелектуальним рівнем. Пуб лікації містятьспеціалізовану інформацію, виклад якої від повідає вимогам науково-популярного стилю. Так, у журналі «Україн ський театр» у кількохномерах у центрі уваги була постать режисера, яка «множиться варіан-тами втілень, інтерпретацій, думок, трактувань, рішень» (2011. – № 1).Вивчаючи театральне мистецтво, редколегія «Кози» видала серію ста-тей, присвячених звуку, починаючи з основних понять про акустикуприміщень і закінчуючи цікавими фактами з біографій архітекторів-акустиків (Театр і звук. – 2009. – № 1; Античний театр в таємниці йоговражаючої акустики. – 2010. – № 2; Об’єктивність чи суб’єктивністьсприйняття звуку? – 2010. – № 3/4). Матеріали подано з поясненнямтермінів та (за необхідності) ілюстративним матеріалом.

Аналіз контенту зазначених журналів дозволяє визначити такізмістово-тематичні складові видань: функціонування театру яксинтетичного виду мистецтва; життя театральної галузі; соціокуль-турна проблематика. Наголосимо, матеріали відрізняються специ-фічною стилістикою й ґрунтовністю журналістського аналізу.Наприклад, у більш модерному та креативному виданні «Коза» спо-стерігається дифузія літературних і журналістських прийомів.

Очевидно, що публікації про функціонування театру як синте-тичного виду мистецтва є найважливішими в спеціалізованій пресі.Матеріали на цю тему становлять таку частку: «Український

мистецтво. Так, всеукраїнський науково-популярний журнал«Український театр» (наклад – 400 примірників; періодичність – разна два місяці) позиціонується як «компас у бурхливому і яскравомутеатральному морі» [7]. За словами головного редактора виданняАлли Підлужної, «Український театр» – єдиний профільний вітчиз-няний часопис, з датою народження – 1917 р. Авторами журналу єлюди з театральною освітою та журналісти. Як стверджує головнийредактор, у роботі колективу важливими є щирість, професіоналізмта любов до справи. Крім того, А. Підлужна зазначає: «Ми доклада-тимемо зусиль для того, щоб наш Журнал хотілося читати не тільки вантракті, а й після вистави, повертатися до його статей і згодом» [4].

Оскільки часопис функціонує при Національній спілці теат-ральних діячів України, його тематичне наповнення та мова від-значаються поміркованими поглядами, стриманою критикою.

Фахове некомерційне видання Львівського національного уні-верситету імені Івана Франка «Просценіум» (наклад – 400 примір-ників; періодичність – три рази на рік) видається з 2001 р. двомамовами (українською та англійською). На сторінках журналу, крімрецензій, проблемних статей, інтерв’ю, можна знайти теоретичнірозробки з питань розвитку сучасного українського та світовоготеатру, методології, історії та теорії сценічного мистецтва. Окремуувагу в часописі приділено театрально-педагогічному досвіду.Регулярно виходять друком переклади п’єс зарубіжних авторів.Редакційний колектив видання – режисери, актори, мистецтво-знавці, студенти профільних спеціальностей та журналісти.

Цікавим явищем у сучасній українській періодиці є незалежнийтеатральний журнал «Коза» (наклад – 500 примірників; періодич-ність – тричі на рік). З 13 травня 2009 р. виходить часопис, якийстворюється вручну: оригінальні тексти, мальовані шрифти таавторські ілюстрації, розроблені спеціально для видавничого про-екту, якісно вирізняють журнал з-поміж інших ЗМІ. Проте шриф-тові експерименти не завжди є вдалими (текст стає частиною зобра-ження – це робить дизайн оригінальним, проте інколи публікаціїдосить важко сприймаються під час читання). Однак редакціянамагається вирішити цю проблему. Видавці журналу, Богдан таОлена Поліщуки, позиціонують часопис як «своєрідний символ чинавіть прапор вільного мистецтва… він присвячений мистецтву йсам є мистецтвом». Зазначимо, часопис не залежить від державнихта приватних організацій й функціонує як самостійний мистецькийпроект, тому тон окремих публікацій буває явно революційним тавідверто провокативним.


178 179


характерні проблеми розповсюдження (досить важко знайти у віль-ному продажі), частина мистецьких видань порушує періодичністьвиходу. Сьогодні театральні часописи видаються мізерними тира-жами й не можуть задовольнити інформаційні потреби населенняУкраїни. Дефіцит вузькоспеціальної інформації активно компенсу-ється електронними ресурсами в інтернеті. Однак сьогодні викори-стання новітніх технологій, які мають чимало переваг, зокрема вспрощеному процесі створення й розповсюдження інформаційногопродукту, не може повністю замінити друковану періодику. Дляпевних груп населення доступ до всесвітньої мережі й досі залиша-ється ускладненим, також існує численна аудиторія, яка не готовавідмовитися від паперових видань.

Брак гострої театральної критики, вибірковість у висвітленнімистецьких явищ (у гонитві за прибутками «комерційно неприваб-ливі» аспекти театру, як правило, залишаються без уваги редакціївидань), маргіналізація творчих особистостей, які нехтують інтере-сами цільової аудиторії, – ті негативні явища, які характерні длясучасної української театральної періодики.

Отже, дослідження профільного інформаційного простору вУкраїні не лише ілюструють ступінь розвитку вітчизняної теат-ральної преси, а й визначають сьогоднішній стан культури в ціло-му. Недостатній рівень державної підтримки, засилля масовоїкультури та зниження купівельної спроможності потенційної ауди-торії призвели до кризи друкованої спеціалізованої мистецькоїперіодики. Варто зазначити, мистецька сфера (зокрема театральнапреса, яка її досліджує) перебувають у прямій залежності від полі-тичної та економічної ситуації. Тому поліпшення сучасного станумистецької преси, зокрема контенту, матиме відповідні якіснізміни й у інших сферах.

1. В Україні кількість відвідувань театрів у 2010 р. виросла на6,4 % – до 6,6 млн [Електронний ресурс] / Інформаційне агентствоРБК-Украї на. – Режим доступу: http://www.rbc.ua/ukr/newsline/show/v-ukraine-chislo-poseshcheniy-teatrov-v-2010-g-vyroslo-na-6-4-14072011181400 (12.02.2012).

2. Костилєва С. Становлення і розвиток друкованих засобів масовоїінформації новітньої України (друга половина 80-х – 90-ті рр. ХХ ст.) :автореф. дис. … д-ра іст. наук: 07.00.01 / Костилєва Світлана Олек -сандрівна. – Донецьк, 2004. – 36 с.

3. Кулик В. Дискурс українських медій: ідентичності, ідеології,владні стосунки / В. Кулик. – К. : «Критика», 2010. – 656 с.

театр» – 49 %; «Просценіум» – 52 %; «Коза» – 63 %; «Театрально-концертний Київ» – 31 %; «Кіно-театр» – 42 % (серед публікацій протеатр). Вивчаючи історію, розвиток, досягнення театру, авторивидань знайомлять читачів із визначними культурними діячами таспецифікою мистецтва (на прикладі вистав, концертів, поглибленогоаналізу творчості окремого митця тощо). Розглядаючи особливостіпевних театральних явищ, яким дається естетична та історична оцін-ка, у виданні окреслюється проблемне коло питань, актуальних длясучасної української та закордонної театральної сцени. Ці матеріаливиконують роль інструмента в популяризації не лише театру якмистецького явища, а й тих ідей та думок, які він транслює.

Важливою змістово-тематичною складовою є розгляд сучасногожиття театральної галузі: події, які відбуваються на вітчизняній тасвітовій сцені (прем’єри, гастролі, ювілеї класиків театру тощо).Матеріали цієї тематики нагадують читачеві, що театр не лишечисте мистецтво, а й активно функціонуючий організм. Значначастина публікацій цього блоку належить журналам «Українськийтеатр» (34 %) та «Театрально-концертний Київ» (56 %). Рештавидань має такі показники: «Просценіум» – 29 %; «Коза» – 28 %;«Кіно-театр» – 39 %. Відтворюючи події, автори видання не лишеперетворюють читача на очевидця дійства, а й порушують важливіпроблеми.

Крім суто театральних тем, на шпальтах видань є публікаціїсоціокультурного спрямування («Український театр» – 17 %;«Прос ценіум» – 19 %; «Коза» – 10 %; «Театрально-концертнийКиїв» – 13 %; «Кіно-театр» – 19 %). Наявність цієї складової є про-явом специфіки театрального мистецтва, що відтворює дійсність іпередає історико-культурну інформацію. Так, у журналі «Україн -ський театр» аналізують театральне явище та намагаються просте-жити причиново-наслідкові зв’язки з подіями, що вплинули нареальність, відображенням якої стала театральна вистава. Крімсуто професійних тем, також роблять спробу розкрити особистістьмитця, його духовний світ.

Аналіз проблемно-тематичного контенту сучасних театральнихжурналів України свідчить про залежність змістового наповненнячасопису від поглядів власників журналів та завдань, які вониперед собою ставлять. І мова йде не лише про домінування явищмасової чи елітарної культури, а й про вибірковість в описі теат-ральних подій. Від форми власності залежить тираж та періодич-ність часопису: найбільшим накладом виходять журнали за дер-жавної підтримки. Однак для всієї театральної журнальної преси


180 181


Любов Хом’якова,здобувач (Київ)УДК 007: 304: 070: 82-92

Л²òЕРАòУРНО-ХУÄОÆН²Й КОìÏОНЕНòУ òИÆНЕВИКУ

«ÄÇЕРКАЛО òИÆНЯ. УКРАЇНА»

У статті розглянуто приклади використання елементів образно-го потенціалу художньої літератури у мас-медійному просторі наматеріалах тижневика «Дзеркало тижня. Україна».

Ключові слова: мас-медіа, художня література, образність, інтер-текстуальність.

овий тип суспільства кінця ХХ – початку ХХІ ст., який, з точкизору різних теорій та концепцій сучасності, називають «пост -

індустріальним», «технотронним» чи «технологічним», «пост гума -нітарним», «постмодерним», та найбільшою мірою – «інформацій-ним», породив і надалі породжує новий тип культури – «культуритотальної інформаційності» [2, 7]. Актуальним постає питання«комунікаційного вписування літератури як соціокультурного фено-мена в контекст епохи» [2, 1], вивчення «феноменальності життялітератури в соціальнокомунікаційному просторі сучасності» [2, 2].

Література – це образне осмислення дійсності, «образ світу, вслові явлений» (Б. Пастернак). Здатність бачити в конкретно-чут-тєвих, звичайних, тривіальних життєвих реаліях загальне, незви-чайне, вищі ідеї та сенс і словесна, умоглядна форма художньогосвіту роблять літературу мистецтвом, яке дає читачеві не лишеестетичну, а й інтелектуально-емоційну насолоду. Це мистецтво«апелює до пам’яті органів відчуття людини так само, як і до інтуї-ції, ірреального, трансцендентного» [1, 42]. До того ж літературапізнає життя в особливому ракурсі – ціннісному, виступаючимогутнім засобом розвитку й самовдосконалення людини. Ідеали,моральні істини й орієнтири, винесені читачем з літературноготвору, більшою або меншою мірою, десь на підсвідомому рівні,можуть стати власною життєвою програмою.

У сучасному інформаційному суспільстві, де серед «глобальнихзагальнокультурних змін» дослідники-гуманітарії виокремлюють

4. Підлужна А. Нові координати теми / А. Підлужна // Українськийтеатр. – 2011. – № 2–4. – С. 3.

5. Поліщук Б. Вступне слово / Б. Поліщук, О. Рачковська // Коза. —2010. – № 2. – С. 1.

6. Распопова С. Публикации о театре в неспециализированной прес-се / С. Распопова, Н. Соколова // Журналистика в 2009 году: транс-формация систем СМИ в современном мире : сборник материаловМеждународной научно-практической конференции. – М. : Факультетжурналистики МГУ имени М. В. Ломоносова, 2010. – С. 335–336.

7. Український театр [Електронний ресурс] // Theater : современ-ный театр в Украине. – Режим доступу: http://teatre.com.ua/etc/ukra-jnskyj-teatr/(10.01.2012).

В статье рассматривается современное состояние театральнойпериодики Украины. На примере изданий «Український театр»,«Коза», «Просценіум», «Театрально-концертний Київ», «Кіно-театр» определены особенности контента украинских журналов отеатре.

Ключевые слова: театр, театральная периодика, специализиро-ванные журналы.

In the article analyzed modern state of Ukrainian theatre periodicals.On samples of such issues as «Ukrayinsky theatr», «Koza»,«Prostsenіum», «Teatralno-concertny Kyiv», «Kino-teatr» we study pecu-liarities of Ukrainian theatre magazines content.

Keywords: theatre, theatre periodicals, special magazines.


182 183


Н

© Хом’якова Л., 2013

Публікації інформаційно-аналітичного тижневика «Дзеркалотижня. Україна» дають можливість проілюструвати, як у мас-медійному просторі функціонує література. Її рецепція журна-лістським дискурсом (на сторінках цього видання) здійснюється задопомогою таких прийомів:

1) Пряме цитування – найпоширеніший прийом, який щеможна назвати «посиланням на авторитет» з метою підтвердженнявласної думки. Наприклад, у новорічному зверненні головногоредактора Юлії Мостової («Про Драконів ані слова») читаємо:«Нашим наймолодшим читачам ми бажаємо взаємного кохання;тонкого нюху, здатного відчути Справу всього свого життя; коладрузів, на яких можна не тільки клікнути, а й обпертися. «Мы рож-дены для наслаждения трудом, дракой и любовью», – це визначивІсаак Бабель майже сто років тому, ще при «живих динозаврах». Іхіба щось із цього застаріло?» (2011/2012. – № 48) (І. Бабель, опо-відання «Гі де Мопассан»).

Цитування не завжди супроводжується прямим посиланням наавтора літературного твору. Здебільшого це стосується фраз, які,увійшовши в загальнокультурну пам’ять людства, стали крилати-ми. Так, у статті «Роздраконимо вуглепром?» Є. Шибалов зазначає:«Тема приватизації шахт залишалася довгограючою чимало років.В 2010–2011 роках процес пішов. Але зовсім не так, як його бачилиідеологи роздержавлення. Замість прозорого розпродажу з відкри-тими конкурсами, як уявляли наївні мрійники, у хід пішли склад-ні та сумнівні інструменти оренди й концесії, не до кінця зрозумілімеханізми приватно-державного партнерства. Всупереч завітамкласиків кінематографа, які радили «не путать свою личнуюшерсть с государственной», усе змішалося в домі Облонських, яксказали б класики літературні» (2012. – № 2) (з роману Л. Толстого«Анна Кареніна»).

В опитуванні на тему «Чи можлива зміна влади в Українінаступного року?» серед людей, «шанованих нами, а також тих,чия думка нам цікава» (2011/2012. – № 48), багато учасниківпослуговувалися посиланнями на класику. Зокрема, Р. Безсмерт -ний зазначив: «… повернувши Конституцію 1996 року, нинішнійпрезидент узяв на себе відповідальність за все, що відбувається вкраїні. Таким чином, відповідальність персоніфікована, рейтингпрезидента стрімко падатиме. Очевидно, це викличе фіаско Партіїрегіонів на виборах. Ви скажете, що потім через прокуратуру,податкову та інші силові структури мажоритарників заженуть добільшості. Як казав Шельменко-денщик: «Так то воно так. Тільки

«руйнування уявлення про цілісність, «богонатхненність» світу йлюдини; втрату словом привілейованого культуротворчого стано-вища; кризу естетичного, художнього» [9, 9], література «опинила-ся у товщі інформаційного потоку на рівних, у той час як ранішелітература завжди знаходилась на своєму, особливому місці» [7, 9].Впливи з боку інших сфер суспільної діяльності «реалізуютьсячерез зміну функцій і ціннісних характеристик літератури та трак-туються чи то як її еволюція, чи то як мутація, чи то як колонізаціяполітикою, рекламою, мас-медіа тощо» [2, 1], тому постає «питан-ня розмивання межі між літературою як соціокультурним просто-ром та іншими осередками соціальної дійсності, нівелювання авто-номності цього поля, втрати авторитету та «символічного капіталу»мистецтва слова» [2, 4].

Відомо, що «науково-теоретична традиція не лише розрізняє, а йчасто протиставляє ідею та образ, публіцистичність і художність.Але творча практика письменників і публіцистів свідчить про мож-ливості їх продуктивної інтеграції» [8, 1]. Знаходячи «нові спосіббуття, простір існування» [9, 1], художня література постає одним зелементів, які органічно входять не лише в публіцистичні, а й умедійні тексти загалом: її розглядають як «одне із соціальних полів,а – відповідно – сегмент царини соціальних комунікацій» [2, 1].

Щодо медіаіндустрії художній дискурс постає «єдиним просто-ром культурної пам’яті» [5, 101]: «З моменту, коли автор почав фік-сувати свої ідеї за допомогою тієї чи іншої знакової системи, вінзанурюється у світ смислів, який склався набагато раніше, ніж вінприступив до породження свого тексту. Для журналіста цей світ –перш за все соціокультурна система, в рамках якої він має наміртворити, використовуючи її факти, символи і постулати» [7, 13].Художня література – вагомий сегмент соціокультурної системивсього людства, і в першу чергу саме літературно-художній кон-текст постає у будь-якому творі, і в журналістському зокрема,«джерелом інтертекстуальності як взаємодії смислопороджуваль-них структур» [5, 101]. Механізм дії такого явища загальновідо-мий: «колективні фонові знання формують можливість підтексту,на розуміння якого завжди розраховує автор» [7, 88].

Що ж до дискурсу журналістського, то «справа тут не тільки в яви-щах інтертекстуальності як прихованого чи відкритого відсиланняодного тексту до іншого тексту. Самі дискурси як такі можутьзустрічатися, перетинатися й взаємодіяти в межах єдиного тексту… Укомунікативному просторі сучасного суспільства саме журналіст -ський текст стає зоною максимальної інтердискурсивності» [6, 92].


184 185


кіна. А в публікації Олега Бондаренка під назвою «ЗрозумітиЄвразійський союз» відчуваємо «посилання» на Ф. Тютчева: «Чиварто говорити про те, що саме існування такої величезної країни,як Росія, з погляду Європи немислиме – ця країна надто велика длярозуміння європейця. Вона сама собі ЄС, і мірками Євросоюзу її,вибачте за банальність, не виміряєш» (2012. – № 1).

Загалом, згадування реалій, які є елементами художньої дійсно-сті певного літературного твору, надзвичайно ефективне. Ці реаліїстають у журналістському тексті образами-символами, що функ-ціонують у певній унікальній системі асоціацій. Назва статті«Свєчной заводік» замість інституту» (2012. – № 12) одразу нагадуєпро незабутнього о. Федора (І. Ільф та Є. Петров, «Дванадцятьстільців») і вказує на певні пріоритети сучасного суспільства. А отпублікація «Шинель Могильова, або 100 днів після наказу»(2012. – № 6) викликає у пам’яті безсмертний образ чиновника,створений М. Гоголем (повість «Шинель»).

4) Згадування конкретних літературних творів, назви яких єпромовистими, добре відомими, символічними для читачів. У вжеаналізованому опитуванні «Чи можлива зміна влади в Українінаступного року?» письменниця О. Забужко вводить в образнийконтекст знаковий твір О. Довженка: «Штука в тому, що, доки«нема такої партії», доти зміна влади в Україні реально можливатільки шляхом прокремлівського путчу. І грубою помилкою було бвважати, ніби Кремлеві потрібна на чолі України «просто» маріо-нетка, – Кремлеві, вперше за 20 років загнаному в кут, уже потріб-на «Україна в огні», не більше й не менше. І можна не сумніватися,що в наступному році він завзято над цим працюватиме»(2011/2012. – № 48).

5) Згадування імен літературних героїв, які стали «іменами-типами», «іменами-характерами». «Український арт-соціум нага-дує Елочку-Людоїдку» (2012. – № 18) – слова з інтерв’ю А. Со -ломухи (знаний живописець і фотограф українського походження),які використала для заголовка своєї статті К. Гребінь.

6). Використання епіграфів з художньої літератури. «Реформиминущі, а класика вічна. Спостерігаючи за метушнею, яка вчини-лася навколо новостворюваної системи контролю харчової про -дукції в Україні, раз за разом спливає в пам’яті незабутнійОстап Бендер з його «… Вистачить з нас державної діяльності.Настав час зайнятися справою». От і наші великі комбіна… вибач-те, реформатори, вочевидь, так вважають, затіявши «за євродосві-дом» реформування системи контролю продовольства та харчуван-

трошечки не так». Це вже було» (2011/2012. – № 48) (із комедіїГ. Квітки-Основ’яненка «Шельменко-денщик»).

Правозахисник Є. Захаров у своїй відповіді на зазначене запи-тання згадує безсмертну й надзвичайно влучну пушкінську дефіні-цію: «Отже, цілком реальним може виявитися сценарій, коли сотнітисяч людей, яким нема за що купити харчі, бо їм не платятьзарплат і пенсій, вийдуть на вулицю і вимагатимуть зміни влади. Ідобре ще, якщо вимагатимуть, а не заберуть силою. Дуже не хоті-лося б побачити «російський бунт, безглуздий і нещадний», томущо насильство породжує тільки більше насильство. Але людейможуть довести і до такої безнадії, коли вони забудуть про почуттясамозбереження. Не дай Бог!» (2011/2012. – № 48) (повість «Ка -пітанська дочка»), а письменник А. Курков звертається до укра-їнського велета думки – Т. Шевченка: «Вашингтона з новим і пра-ведним законом» українцям доведеться чекати ще довго»(2011/2012. – № 48) («Юродивий»).

2) Трансформація цитат із літературних творів, або квазіциту-вання, часто трапляється в заголовках статей. Наприклад, «Упошуках втраченого розуміння» Г. Трегуб (2012. – № 6) замість «Упошуках втраченого часу» М. Пруста, «Святі отці і діти» О. Коре -гіна (2012. – № 16) замість «Батьків і дітей» І. Тургенєва; «Вранці –стільці, увечері – тендер…» К. Амосової (2012. – № 17) – перефра-зована цитата з роману І. Ільфа та Є. Петрова «Дванадцять стіль-ців», «Шуро, пиляйте труби – вони золоті!» А. Єрьоменко (2012. –№ 18) – із роману «Золоте теля» тих самих авторів тощо.

Знаходимо квазіцитування й безпосередньо в тексті публікацій,коли автор не дослівно цитує першоджерело, а звертається голов-ним чином до основної ідеї висловленого, до змісту: «Яким чиномсанлікарі забезпечать профілактику харчових отруєнь, якщо вониусуваються від контролю харчів? Іще раніше їх фактично позбави-ли можливості здійснювати нагляд за суб’єктами господарювання,запровадивши законодавчу норму про обов’язкове письмове попе-редження за десять днів до перевірки. «До вас їде ревізор!» – «Чогозволите?» – ситуація воістину гідна пера Гоголя» (2012. – № 2).

3) Алюзії (є прерогативою художнього тексту, але подекудитрапляються і в журналістському). Наприклад, початок статтіСвітлани Ісаченко про віднайдення на Буковині земляної обсерва-торії періоду цивілізацій Давнього Сходу: «Вчений Кіт, що правивувесь цей рік, завів чернівецьких археологів у таємничі хащі пра-давнього лісу і несподівано подарував унікальне відкриття»(2011/2012. – № 48) – вступ до поеми «Руслан і Людмила» О. Пуш -


186 187


тичного тижневика «Дзеркало тижня. Україна» у матеріалах най-різноманітнішої тематики. Це свідчення того, що в медійному про-сторі літературні елементи сприяють розширенню загального тлажурналістського тексту, дають можливість читачеві осягнути сутьописаного явища в загальнокультурному контексті певного соціу-му. Усе це дозволяє журналістам збагатити, вдосконалити формусвого твору, надати йому яскравості, оригінальності, посилити емо-ційний вплив на реципієнта, що сприятиме актуалізації фоновихзнань, особистісному зростанню читача, вихованню естетичнихсмаків.

Отже, літературно-художні образи стають одним із носіїв змістужурналістського твору, компонентом форми та перетворюються насвоєрідний «образ літератури у журналістиці». Апеляцію дохудожньої літератури у медійному дискурсі можна вважати апеля-цією до вічних цінностей людства, до його моралі й совісті.

1. Біличенко О. До проблеми формування соціокомунікативнихзасад дослідження художньої літератури / О. Біличенко // ВісникКнижкової палати. – 2011. – № 7 (180). – С. 43–45.

2. Іванова О. А. Літературно-мистецька періодика в соціальнокому-нікаційному просторі України початку ХХІ століття : автореф. дис. …д-ра наук із соц. комунікацій: 27.00.01 / Олена Андріївна Іванова. – К.,2010. – 31 с.

3. Кухта М. Духовно-моральний стан суспільства і засоби масовоїінформації / М. Кухта // EX PROFESSO : зб. наук. пр. / редкол. :В. Д. Демченко (відп. ред.) та ін. – Дн., 2001. – Вип. 3. – С. 162–166.

4. Лизанчук В. Яке змістове навантаження несе слово журналісталюдині? / В. Лизанчук // Там само. — С. 32—39.

5. Переломова О. С. Інтертекстуальність як системотвірна текстово-дискурсивна категорія / О. С. Переломова // Гуманітарний вісникЗапорізької державної інженерної академії : зб. наук. праць / голов.ред. В. Г. Воронкова. – Запоріжжя, 2008. – Вип. 34. – С. 94–102.

6. Силантьев И. В. Интердискурсивность журналистского текста: кпостановке проблемы / И. В. Силантьев // Средства массовой информа-ции в современном мире. Петербургские чтения: мат. межвуз. науч.-практ. конф. / под ред. В. И. Конькова. – С.Пб. : Роза мира, 2004. –С. 91–92.

7. Черникова Е. В. Литературная работа журналиста: учеб. для студ.вузов / Е. В. Черникова. – М. : Гардарики, 2007. – 187 с.

8. Шаповаленко Н. М. Форми синтезу ідейно-публіцистичного таобразно-художнього начал у творах Івана Багряного : автореф. дис. … канд.філол. наук: 10.01.08 / Надія Миколаївна Шаповаленко. – К., 2007. – 18 с.

189

ня в країні. Для цього вирішено створити єдиний контролюючийорган на основі Державної ветеринарної та фітосанітарної службиУкраїни» (2012. – № 2), – так починають свою статтю Т. Бутусова іЛ. Суржик. І епіграф – відповідний: «Контору із заготівлі рогів ікопит було відкрито з багатьох причин. І. Ільф, Є. Петров,«Золоте теля» (2012. – № 2).

Окремо зазначимо: складається таке враження, що певна части-на українського соціуму, як влучно зазначив О. Макаров, авторстатті «Казка про нараду» (про засідання комісії з пошуку нетради-ційних джерел наповнення бюджету), працює «за «Золотим телям»(2011/2012. – № 48). Певно, що так воно і є, адже преса – це «дзер-кало, у якому народ бачить самого себе» [4, 34]. Посилання наІ. Ільфа та Є. Петрова – найпопулярніші в статтях на економічнупроблематику. «Народний депутат України Геннадій Москальдосліджував, як українські митники співробітничають із ближчи-ми сусідами: Польщею та Придністров’ям. Для тих, хто не читав,двома словами: фури формуються в Польщі, на кордоні документипідмінюють на «транзит у Придністров’я», а далі, як у класика:«Поїзд вийшов з Полтави в Самару, але до Самари не дійшов, а вПолтаву не повернувся». Тільки якщо книжковий Корейко заро-бив на своїй операції мільйон, то в «придністровській операції»український бюджет втратив черговий мільярд» (2011/2012. –№ 48) – наводять яскравий приклад міжнародної «співпраці»О. Шалайський та В. Трегубов у статті «Топ-7 схем полегшеннябюджету». Чи не підтверджують ще раз такі літературні аналогіїдумку про те, що «необхідним фундаментом для соціально-еконо-мічних перетворень у будь-якому суспільстві є певний освітній ідуховний рівень його громадян, тобто моральний стан суспільства»[3, 162]?

О. Покальчук до своєї статті про етнонаціональну політикучотирьох українських президентів «Родоплемінне дишло» взяв епі-граф із В. Висоцького: «Я лошадкам забитым, что не подвели,Поклонился в копыта до самой земли, Сбросил с воза манатки,повел в поводу: «Спаси Бог вас, лошадки, что целым иду!» (2012. –№ 2). Автор пояснює свою «образну модель» так: «я б запропонувавкомбіновану президентську запряжку «цугом», що так-сяк тягневізок нашої начебто моноетнічної держави. Подеколи дивними зиг-загами, але все ж таки в західному напрямку. І є вагоме, об’єднавчедля них «дишло» – ця сама етнонаціональна політика» (2012. – № 2).

Таким чином, елементи образного потенціалу художньої літера-тури широко використовуються на сторінках інформаційно-аналі-


188


Олена Школьна,канд. філол. наук (Київ)

ÏАЛ²òРА ÏРЕñИ ÇАÏОР²ÇЬКОÃО КРАЮ

Хітрова Т. В. Періодичні видання Запорізького краю початкуХХ ст.: типологічна система : монографія; каталог видань; хресто-матія. – Запоріжжя, 2011. – 284 с.

нижка Тетяни Хітрової є помітним явищем в українськомужурналістикознавстві, певним етапом історико-журналістсь-

ких досліджень, які ведуться зусиллями небайдужих науковцівупродовж тривалого часу. Історикам журналістики іноді «теорети-ки» закидають: скільки можна збирати, описувати, класифікува-ти? А це майже нескінченний процес, бо минуле дуже поволі роз-криває свої багатства, поступово видаючи їх тим, хто рокаминевпинно перебирає пожовклі, ще чорнилом списані каталожнікартки та невтомно гортає благенькі сторінки часописів.

Але настає час – і зібраний матеріал набирає форми книжки. Та спочатку було дисертаційне дослідження, яке Т. Хітрова вдало

захистила 2007 р. під керівництвом Н. Сидоренко, доктора філологіч-них наук, професорки, завідувачки кафедри історії журналістикиІнституту журналістики Київського національного університетуімені Тараса Шевченка. Дисертація на здобуття наукового ступенякандидата філологічних наук «Типологічні особливості періодичноїпреси Запорізького краю (1904–1920 рр.)» не була закрита й забута.Поступово відбувалося переосмислення матеріалу й після подальшихроздумів і пошуків прийшла чітко усвідомлена потреба трохи інакше,з висоти нового професійного досвіду, розставити акценти, виділитиодне, доповнити інше. Результат – після внесення доповнень усе булопредставлено широкому загалу у вигляді книжкового видання.

Праця важлива з двох причин. По-перше, це ще одна відтворенасторінка історії української преси на прикладі окремого реґіону запевний відтинок часу. По-друге, перший розділ є новим словом уметодології історико-журналістських досліджень, а ця сферапотребує свіжих поглядів і підходів для подальшого розвитку.

У розділі «Типологічне моделювання системи преси Запо -різького краю» розглянуто досвід вивчення типології преси тапогляди різних науковців. Такий ґрунтовний аналіз типологічних

191

9. Шестакова Е. Г. Теоретичні аспекти співвідношення текстівхудожньої літератури та масової комунікації : автореф. дис. … д-рафілол. наук: 10.01.08, 10.01.06 / Елеонора Георгіївна Шестакова. – К.,2006. – 44 с.

В статье рассмотрены примеры использования элементов образ-ного потенциала художественной литературы в масс-медийном про-странстве на материалах еженедельника «Зеркало недели. Украина».

Ключевые слова: масс-медиа, художественная литература, образ-ность, интертекстуальность.

In the article is considered examples of using elements of imaginativepotential of literature in media space on the materials of weekly newspaper«Mirror weekly. Ukraine».

Keywords: media, literature, imagery, intertextuality.

190


К

© Школьна О., 2013

Äèñêóñ³ї, îгëяäè, íàðèñè, ðåцåíз³ї

М. Романюка, Н. Сидоренко, В. Лизанчука, Є. Корнілова, М. Нечи -талюка, В. Здоровеги, Г. Жиркова, І. Михайлина.

Вельми вагомим складником книжки є каталог періодичнихвидань, куди увійшли бібліографічний опис, географічний покаж-чик та перелік нездійснених проектів часописів у краї. До бібліо-графічного покажчика внесено 125 пресодруків. Географічнийпокажчик дає уявлення про основні видавничі центри – Олек -сандрівськ (48), Бердянськ (29), Мелітополь (22), Гуляйполе (10).Перелік нездійснених проектів доповнює уявлення про видавничуактивність запоріжців і дає підстави пожалкувати, що у світ невийшли сільськогосподарський часопис «Рідна хата», журнал длясімейного читання «Наша жизнь», технічний журнал «Прогресс».Слід зазначити, що динаміку функціонування преси краю щекраще допоміг би відтворити хронологічний покажчик, та, нажаль, авторка не подала такого.

А от до хрестоматійної частини є лише одне зауваження, яке,однак, можна повторювати довго – мало! мало! мало! Такого багатоне буває! Тексти видань – це справжній скарб і для журналістико-знавців, і для студентів, і для журналістів-практиків, і для крає-знавців, і просто для людей, які цікавляться минулим свого краю.Матеріали відібрані з дев’яти різних часописів і вони відкриваютьчитачеві й різних авторів, і різні жанри, і різні ідеологічні позиції,й оперативні відгуки на події, які для нас є майже сивою давниною.Таких хрестоматій ми б бажали мати побільше, бо саме тексти єнайповнішим відображенням своєї епохи.

Для подальших журналістикознавчих пошуків ця праця стане впригоді. Матеріал, викладений чітко й послідовно в першому розді-лі, є своєрідним зразком для досліджень реґіональної преси різнихчасів. Запропоновані підходи до типологічного моделювання систе-ми преси дають поштовх до створення нових версій, варіантів, кон-фігурацій, які можна застосовувати в історико-журналістськихдослідженнях і які мають допомогти у реконструкції картинифункціонування преси окремих реґіонів.

Безперечно, ця книжка стане вагомим додатком до навчальногопроцесу. Т. Хітрова має значний викладацький досвід, з 2003 р.працює на кафедрі журналістики і соціальних комунікацій Кла -сичного приватного університету, займала посади асистента, вик-ладача, старшого викладача, доцента, з 2007 р. керує кафедрою.Викладає «Історію української журналістики», «Краєзнавчу жур-налістику», «Журналістське розслідування», «Газетно-журнальневиробництво», «Газетно-журнальні жанри». Викладацька практи-

193

класифікацій дає підстави авторці вибудувати типологічну модельпреси краю за 1904–1920 рр. Для цього вона розробила критеріїтипологічного аналізу, прийнятні для певного реґіону й для кон-кретного історичного періоду. Це допомогло відтворити системупреси краю. Також ця модель буде слугувати прикладом для нау-ковців, які будуть досліджувати сегменти преси інших реґіонів таінших періодів.

Повне уявлення про передумови й шляхи розвитку місцевоїпреси, специфіку окремих її складників та проблемно-тематичнеспрямування дає розділ «Типологічна характеристика періодичноїпреси Запорізького краю (1904–1920 рр.)». Тут докладно чи побіж-но розглянуто понад 120 запорізьких часописів, які поступово орга-нізовувалися під впливом адміністративних, економічних, ідеоло-гічних чинників у чітку систему інформування населення краю.Особливу цінність становить підрозділ про періодику національнихменшин. Українці, які переважали на цих землях, з огляду надеякі причини, не мали своїх видань, були поодинокі болгарські таєврейські видання, а от запорізька німецька преса є надзвичайноцікавим явищем з точки зору змісту та умов існування.

Розділ «Ідейно-політична складова партійної і військової пресиЗапорізького краю» – найнасиченіший, якщо врахувати кількістьоглянутих видань за короткий проміжок часу (1917–1920) і склад-ність історично-політично-культурних реалій цієї доби. Цей розділмає складну структуру, яка викликає деякі зауваги. Зрозуміло, щоавторка не змогла опрацювати всі тогочасні видання, адже не існуєїх повного обліку й жодне книго- й архівосховище не має повнихкомплектів, так склалося, що ці часописи збереглися епізодично йрозрізнено. Тож у розділі представлені лише окремі сегменти пресиЗапоріжжя періоду визвольних змагань. Але авторка намагаласявизначити найголовніші тенденції розвитку преси цього часу –появу нових типів видань і нових тем, жанрів, набутття пресоюнових функцій. Провідною типологічною ознакою преси цієї добиавторка називає розмаїття ідейно-політичного спрямування. Хочадещо маловмотивований вигляд має поділ періодики за типологіч-ними групами.

Надзвичайно цікавим і корисним елементом книжки є списоквикористаних джерел. У ньому представлено майже 250 позицій,що відображають найрізноманітніші історичні праці, журналісти-кознавчі розвідки, історико-журналістські дослідження, бібліогра-фічні покажчики преси, краєзнавчі нариси, архівні джерела, спо-гади. Найчастіше авторка звертається до доробку І. Крупського,

192

Журналістика. Вип. 12 (37). 2013 Дискусії, огляди, нариси, рецензії

Ігор Михайлин,д-р філол. наук (Харків)

КИЇВñЬКА ÏРЕñА У ñВ²òЛ² ñВОЄЇ ²ñòОР²Ї

Волобуєва А. Формування преси Києва (1835–1918) / АнастасіяВолобуєва, Наталія Сидоренко. – К.: Темпора, 2011. – T. I. – 208 с.

Волобуєва А. Періодичні видання Києва (1835–1917 рр.) : покажчик /уклад. Анастасія Волобуєва, Наталія Сидоренко, Олександр Сидоренко,Олена Школьна. – К.: Темпора, 2011. – Т. ІІ–ІV.

иївська преса для України – то зовсім не місцеве явище. Вонанаділена безумовним столичним статусом. І тому її досліджен-

ня не може бути репрезентоване в мережі явищ реґіональної преси,як те зображають автори праці в історичному нарисі, де зазначено:«Історія розвитку місцевої преси – це історія виникнення і розвит-ку типів і всієї системи преси в цілому» (т. І, с. 18). Київська пресадля України – це зовсім не місцева журналістика, тут потрібнийзовсім інший контекст для правильного виміру масштабу поданогодослідження. На наш погляд, робота, проведена кількома відомимиісториками преси, які організаційно зосереджені навколо кафедриісторії журналістики Інституту журналістики Київського націо-нального університету імені Т. Шевченка, що її очолює професоркаН. Сидоренко, може бути кваліфікована як науковий подвиг.

Загальний обсяг цієї наукової праці – 1336 сторінок форматуА 4. Покажчик київської преси, упорядкований за розділами«Україно мовні видання. Двомовні видання» (том ІІ), «Російсько -мовні видання» (том ІІІ), «Іншомовні видання. Альманахи» (томІV), налічує описи 830 видань. Перший том містить нарис історіїкиївської журналістики, і про нього мова піде окремо. Останній томсупроводжує академічний науковий апарат: іменний, хронологіч-ний і типологічний покажчики, список використаних джерел. У«Додатку» до цього тому наведені нові видання, які були знайденіавторами під час верстки основного тексту покажчика. Тут зафік-совано 26 видань. Таким чином, загальна кількість описаних упокажчику часописів сягнула цифри 856. Автори зазначили, що йвона може бути не остаточною.

195

ка свідчить, що історія журналістики, як нормативна дисципліна,має недостатньо годин для роботи зі студентами в аудиторії.Відповідно, існує гостра потреба у книжках, які можна порадитидля самостійного опрацювання. Хрестоматійна частина містить тіпублікації, з якими студенти, з огляду на певні причини, не маютьзмоги працювати безпосередньо в бібліотеках і архівах. А зібрані водній книжці вони дають можливість відчути «дух часу», занури-тися в минуле. Також у навчальному процесі студентів магістрату-ри може бути використаний і перший розділ при вивченні методи-ки наукового процесу та методології історико-журналістськихдосліджень, при проходженні наукового практикуму з історії жур-налістики. Третій розділ може бути корисний тим, хто студіюєполітичну проблематику ЗМІ. Хрестоматійна частина також можебути використана на заняттях з журналістської майстерності.

Дуже корисною є ця книжка й для журналістів-практиків.Тетяна Хітрова і сама мала досвід співпраці з місцевими часописа-ми «Запорізька правда», «Запорізька Січ», «МіФ». Праця журналі-ста місцевого видання потребує опертя на досвід попередників. Слідзнати, які чинники формували пресову палітру реґіону, що цікави-ло читачів сторіччя тому, хто і як впливав на настрої і смаки насе-лення. Варто також читати тексти, аби вдосконалити власнийстиль, відшукувати цікавинки, які допоможуть чіткіше сформува-ти власні ідеї, думки та зробити їх зрозумілими для читача. І запи-тати себе: а що відчуватиме і що скаже журналіст майбутнього,читаючи тексти запорізьких видань початку ХХІ ст.?

Безперечно, чи не першочерговими читачами книжки станутькраєзнавці. Їх мають зацікавити свідчення про формування місце-вої преси, про специфіку її окремих сегментів та ідейно-політичнускладову. Цікаві деталі краєзнавці знайдуть і в хрестоматійнійчастині книжки. Можливо, завдяки спільним пошукам, будутьзроблені нові відкриття і в краєзнавстві, і в журналістикознавстві.

Залишається подякувати за працю і висловити побажання про-довжувати докладати зусиль у заповненні лакун, яких ще так бага-то в історії нашої журналістики.

194

Дискусії, огляди, нариси, рецензіїЖурналістика. Вип. 12 (37). 2013

© Михайлин І., 2013

К

сті читачів залежить, зрештою, впливовість видання, а отже, і йогозначення в історії журналістики й духовного життя нації.

Але хочеться передусім звернути увагу не на певні вади, якихзазвичай, вистачає, коли мова йде про таку тривалу й значну за нау-ковим і суспільним резонансом роботу, а навпаки, – на величезнупрацю авторського колективу. Як дозволяє судити бібліографія авто-рів, від кінця 90-х рр. ХХ ст. розпочалося збирання емпіричногоматеріалу до рецензованого проекту. Лише кількість описанихвидань вражає. Є серед них гіганти журналістики: газети «Киевскиегубернские ведомости», «Киевский телеграф», «Киевля нин», «Киев -ская мысль», «Рада», журнали «Труды Киевской ду ховной акаде-мии», «Киевская старина», «Літературно-науковий вісник». Але є впокажчику «Періодичні видання Києва (1835–1917)» і зовсім невідомі раніше в історії журналістики часописи. Вони виходилидуже нетривалий час, не залишили по собі помітного сліду, продеякі з них отримані вторинні відомості (з інших газет чи оголо-шень, з наукових праць чи бібліографічних покажчиків). Авториставили собі за мету обрахувати все, без будь-якої упередженості чивинятків.

Історико-журналістська наука перебуває (і не тільки в Україні)у такому стані, що збирання емпіричного матеріалу та його почат-ковий (первісний) опис є для неї цілком самодостатнім і виправда-ним завданням. Для того, щоб спрямувати майбутні дослідження вглиб матеріалу, необхідно передусім скласти його повний реєстр,подати опис того, що в тому чи іншому виданні можна знайти і дейого можна знайти. Цю роботу й виконали автори покажчика.

Кожний історик преси знає, яку величезну проблему становитьпошук часописів у бібліотеках. Тож надзвичайної ваги інформа-ція – це повідомлення, в яких бібліотеках можна знайти те чи іншевидання і в якому обсязі воно там репрезентоване. Автори покаж-чика київської преси подали відомості з двадцяти однієї (!!!) бібліо-теки, у тому числі з восьми українських і тринадцяти зарубіжнихкнигозбірень. Тільки за це їм буде вдячне не одне покоління дослід-ників історії журналістики. Певна річ не тільки української. Упокажчику описані численні російські видання, які, безумовно,належать як українській, так і російській культурам. Але середвидань іншими мовами вдячне поле для досліджень знайдуть собідослідники єврейської, польської, чеської журналістики.Виходило в Києві й одне французьке видання.

Завершуючи розмову про покажчик, поданий у трьох томах(ІІ–ІV), варто зазначити, що він щедро проілюстрований. Усі видан-

197

Відразу впадає в очі величезна дистанція, яка відділяє працюпро київську пресу від попередніх покажчиків, упорядкованих заучастю Н. Сидоренко. Вони відзначалися значно меншим обсягом,охоплювали незначну кількість видань і навіть будувалися на під-ставі інших методологічних засад. Маємо на увазі покажчикипреси Катеринославської, Подільської та Полтавської губернійукупі з губернськими столичними містами [2–4]. Автори рішучевідступили від практикованого раніше жанру списку й віддалиперевагу анотованому описові, який уже пройшов свою апробацію упраці відділу «Науково-дослідний центр періодики» Львівськоїнаціональної наукової бібліотеки імені В. Стефаника «Українськапреса в Україні та світі» [5; 6].

Видання описані за такими параметрами: 1) назва, підзаголов-ки, періодичність виходу; 2) роки видання (із зазначенням датипояви першого та останнього номерів); 3) прізвища редакторів зроками їх перебування на цій посаді; 4) прізвища видавців;5) додатки до часопису (якщо вони були); 6) примітки (відомостіпро зміну назви, підзаголовків); 7) джерела відомостей, якщо невдалося виявити самі видання; 8) наявність часопису в бібліотеках;9) анотація (мета часопису, теми публікацій, рубрики, автори,адреса редакції, вартість передплати та роздрібного продажу, відо-мості про друкарню).

Зазначимо, що одноманітність схеми опису, продиктована жан-ром наукової праці, спричинилася до деякої монотонності анота-цій, які обмежуються цитуванням програмових редакційних ста-тей, переліченням рубрик, авторів, але практично ніколи не дохо-дять до рівня репрезентації найважливіших текстів. У цьому сенсірецензоване видання трохи відстає від аналогічної праці колег зЛьвівської національної наукової бібліотеки імені В. Стефаника[5; 6], які в анотаціях видань доходять до репрезентації найважли-віших опублікованих у них матеріалів.

Зазначимо, що в схемі опису немає такого важливого показникаавторитетності й популярності часопису, як його тираж. Знову жтаки: у львів’ян цей параметр є. Зрозуміло, що такий показникзбільшив би обсяг і без того значних за розміром статей, оскількинаклад у різні роки коливався (часом істотно) й авторам довелося бназивати кілька цифр за роками. У багатьох випадках ці цифриприховувалися редакціями й досі залишаються невідомими. Алетам, де їх можна було визначити, їх слід було б обов’язково навести.Розмір накладу та його коливання – то факти величезної ваги дляісторика преси. Вони багато про що можуть розповісти. Від кілько-

196


СРСР. Виникає запитання: чи може 22 січня 1918 р. вважатисятакою рубіжною датою, яка розмежовує два періоди історії укра-їнської журналістики?

Очевидно, що на роль такого рубежу претендував 1917 р.; влас-не Лютнева революція в цьому році, яка привела до падіння само-державства в Росії і створила нові умови для розвитку журналісти-ки в цій країні. З цього погляду здається доцільним завершитиперіод перед 1917 р. Особливо такий підхід виправданий щодоукраїнської журналістики, яка вся опинилася під забороною підчас Першої світової війни й пережила друге народження в 1917 р.Зрозуміло, що цей рік належав уже іншому історичному періодові.

Для історичного нарису автори обрали структурно-типологічнуметодологічну засаду, збагативши її проблемно-тематичним аналі-зом. Вони виокремили 11 тематичних груп у пресі цього часу й опи-сали ці групи. 11 тематичних груп – це громадсько-політичні, релі-гійно-духовні, універсальні, професійні, науково-освітні, мистець-кі, сільськогосподарські, торговельно-економічні, промислові, рек-ламно-довідкові видання, телеграми.

Усім тематичним групам зокрема не вдалося присвятити окремірозділи. У цій частині своєї роботи автори сформували таких розді-лів лише чотири: «Універсальна преса», «Релігійно-духовна періо-дика», «Громадсько-політичні видання», «Спеціальна періодика».До останнього розділу віднесені всі ті типологічні групи, які невисвітлені в попередніх розділах. Привертає увагу невиправданістьвиокремлення для окремого розділу релігійно-духовної групи,репрезентованої 34 виданнями, тоді як науково-освітню (188видань), мистецьку (143) пресу розглянуто в межах спеціальноїперіодики.

На нашу думку, тематична типологія увиразнилася, якбипоняття універсальної преси не використовувалося надмірно. Утипології А. Волобуєвої і Н. Сидоренко визначено спочатку окремугрупу «універсальна преса». Але потім термін «універсальні видан-ня» трапляється в назвах підгруп мистецьких, науково-освітніх,торговельно-економічних, сільськогосподарських часописів. Вва -жаємо, що справа б виграла, якби автори використали поняття«загальна преса» для назви групи, тоді категорія універсальностісприймалася б з розумінням для позначення змістових особливо-стей підгруп інших типологічних утворень.

Наявні внутрішні суперечності й у структурі групи суспільно-політичних видань, які поділяються на підгрупи офіційних, со -ціал-демократичних, монархічних часописів. Раптом у цьому ряду

199

ня, які потрапили до рук дослідників, старанно сфотографовані.Якість фотографій дозволяє не тільки скласти зорове уявлення прочасописи, а й прочитати тексти публікацій на їхніх сторінках.Фотографій нема тільки в тих випадках, коли видання описані завторинними джерелами. Не варто говорити, що зовнішній виглядвидань – то важливий предмет історії журналістики. Над оформ-ленням газет і журналів часто працювали відомі художники, заго-ловки, віньєтки, малюнки виконували з неабияким естетичнимсмаком, мали на меті висловити зображальними засобами ідеоло-гію видання, привабити до нього читачів. Тож забезпечення чита-чам уявлення про візуальний складник видань становило істотнучастку праці упорядників.

Перший том покажчика являє собою нарис історії київськоїпреси зазначеного періоду. Його завдання – дати читачеві поперед-ню інформацію про процеси становлення та розвитку преси столич-ного українського міста за перші сімдесят два роки її існування.Авторами цього нарису стали два історики преси: АнастасіяВолобуєва і Наталія Сидоренко. Відразу висловимо таке спостере-ження: назва цього тому «Формування преси Києва» недостатньовиразно передає зміст проведеної авторами роботи. За «Словникомукраїнської мови», «формування» – дія за значенням «формува-ти», а це останнє слово передбачає такий зміст: «надавати чому-небудь певної форми, вигляду», «давати існування чому-небудь,створювати, надаючи якоїсь структури», «організовувати, створю-вати що-небудь». Зрозуміло, що формування явища хронологічноохоплює період його створення, становлення, первісний етап орга-нізації. В історичному ж нарисі, який охопив понад сім десятилітьісторичного розвитку преси, розмова не може обмежитися лишепоняттям про її формування.

Певну розгубленість викликає дата завершення періоду. У пер-шому томі вона зазначена як 1918 р., у наступних трьох – як 1917.Автори пояснили, що для них визначальною подією є Четвертийуніверсал Центральної Ради, проголошений 22 січня 1918 р. Наперший погляд, це й справді видатна подія, яка відокремлюєнаступний час від попереднього. Але насправді це не зовсім так.УНР, проголошена Четвертим універсалом самостійною державою,існувала недовго. Уже 28 квітня 1918 р. був здійснений державнийпереворот і встановлена нова Українська держава на чолі з гетьма-ном П. Скоропадським; потім проголошена УНР на чолі зДиректорією. Незабаром з українською державністю було покінче-но; Україна знову повернута в лоно Росії, яка стала називатися

198


ни можна було знайти в літературних, театральних, кінематографіч-них газетах. Тоді ж виникла інтенція розглядати спорт як запорукуздоров’я і вміщувати спортивні матеріали в медичних часописах.

У групі сільськогосподарських видань слушно розглянуто йбджільницьку підгрупу. Дивно тільки читати подану з «Листкапчеловода» (1906. – 15 січ.) цитату з наріканнями на «теперішніубогі хабарі» (т. І, с. 95). Зрозуміло, що в тому тексті йшлося пробджолині взятки, але автори невдало переклали спеціальний бджо-лярський термін на побутову мову повсякденності.

Окремий розділ історичного нарису присвячений українськійжурналістиці в Києві. Автори подали цифри, які характеризуютьнаціональний склад міста (т. І, с. 108) і свідчать, що українців уньому за переписом 1897 р. було 22,23 %. Варто було додати прицьому, що навколо поросійщених міст вирувало українське море.Наприклад, у Харківській губернії, де в самому Харкові мешкало25,92 % українців, проживало 82,2 % українців. У Київськийгубернії цей відсоток був ще вищий. Тому не кількістю міськогоукраїнського населення обґрунтовувалося право українців на своюпресу, а тотальним переважанням їх в усіх губерніях краю, якийофіційно називався «Юг России».

На 856 київських видань припадає за покажчиком 90 українсь-ких газет і журналів. Ці цифри свідчать про те, у якому упослідже-ному стані перебували українці в себе вдома завдяки російськійурядовій політиці. Автори розпочинають історію української жур-налістики з російськомовного альманаху М. Максимовича «Киев -лянин». Дивно тільки читати, що цей альманах відноситься до лібе-ральної епохи Олександра Другого (Визволителя), тоді як «Киев -лянин», що вийшов у трьох випусках у 1840, 1841, 1850 рр., нале-жав до зовсім іншого часу – Миколи Першого (Палкіна), який про-вадив реакційну політику придушення свободи слова.

Важливу роль у становленні української журналістики відведе-на російськомовним часописам «Киевская старина», «Киевскийтелеграф», «Труд», «Киевские отклики». Дуже важливо, що авто-ри зазначили: «Саме на сторінках цієї газети («Киевские откли-ки». – І. М.) в жовтні 1905 року була надрукована перша статтяукраїнською мовою «Чи буде суд, чи буде кара?» С. Єфремова» (т. І,с. 127). Варто було тільки уточнити: це була «перша стаття укра-їнською мовою» для цієї газети, для Києва, для України? Аджевідомо, що в Галичині українська журналістика розвивалася бур-хливо, не заборонялася, і там статті українською мовою друкуютьвід часу «Зорі Галицької» 1848 р. Та й у Києві першим українським

201

з’являється підгрупа партійних видань. Чому її розглядають окре-мо й хіба соціал-демократичні видання позбавлені статусу партій-ності, зрозуміти важко.

Будь-яке явище може бути описане в кількох системах коорди-нат. Якщо приймається як базова тематична типологія, то це озна-чає, що тематичні групи мусять бути описані в площині внутрі-шньої динаміки та еволюції. Можна прийняти інший методологіч-ний ключ: описувати явище як певну історичну послідовність,показуючи поступове нарощування в ньому тематичних усклад-нень, нових тематичних явищ і груп. Автори нарису обрали пер-ший шлях. Він можливий. Але більший ефект дав би, на нашпогляд, другий, більш відповідний для історичної праці.Структурно-тематичну засаду найдоцільніше використовувати дляопису синхронічних утворень, а історико-культурний метод – тоді,коли розглядаються явища, які продовжуються тривалий час.

Відповідно до засад культурно-історичного методу автори роз-глядають журналістські явища дискурсивно, тобто на широкомутлі суспільно-політичних подій. Наприклад, приступаючи до аналі-зу київської журналістики, автори подають цікаві цифри про насе-лення міста та динаміку його зростання. Важко, однак, пояснититаке: автори зазначили, що до 1917 р. територія Києва «збільшила-ся до 170 тис. кв. км» (т. І, с. 23). Нагадаємо, що територія Українидорівнює приблизно 604 тис. кв. км. Що ж це виходить? Київ у насзаймає мало не третину України? Територія Ізраїлю – 22 тис. кв.км., Болгарії – 110, Угорщини – 93. У довідкових виданнях такогорівня краще так прикро не помилятися.

Найбільш докладно автори висвітлили групу мистецькихвидань. У репрезентації сатирико-гумористичної підгрупи вонидійшли до рівня тексту й жанру, розглянувши чимало цікавих і зпозицій сьогодення творів і висловлювань. У парадигмі сучасноїжурналістики потребувало пояснень зарахування спортивної жур-налістики (автори нарахували 14 таких видань) до мистецькоїгрупи і автори такі пояснення переконливо надали. «На межі сто-літь, – зазначили вони, – коли спорт тільки-но почав активно вхо-дити в життя суспільства, люди бачили в ньому, передусім,мистецтво, красу тіла, здоров’я. Саме тому спортивну групу відне-сено до мистецької типологічної групи» (т. І, с. 63).

Читач з інтересом довідається, що найбільш популярними напочатку ХХ ст. були скаковий і голубиний спорт, що позначилосяна тематиці тогочасних спортивних видань. Сприйняття спорту якмистецтва і в контексті мистецтва зумовило те, що спортивні нови-

200


вовані відсутністю таких імен, як С. Єфремов, В. Винниченко,В. Нау менко, П. Богацький, Б. Грінченко, М. Грушевський, Д. Дон -цов, М. Євшан, Ф. Матушевський, О. Олесь, С. Петлюра та ін.

З технічних аспектів зазначимо, що в бібліографічних картках,які вміщені в кожному томі й наведені після заголовка рецензії,варто було б навести нумерацію томів та подати коротко їх зміст. Цеполегшило б користувачам орієнтацію у значному за обсягом мате-ріалі.

На завершення розгляду цієї унікальної епохальної праці вартоповернутися думками до її значення. Воно не може бути применше-не поданими зауваженнями. У великій праці завжди трапляти-муться якісь недогляди. Обов’язок рецензента – не проминути їх івказати авторам на потребу усунути прорахунки в майбутньому вїхньому тексті. Але ми цілком свідомі того, що українське журна-лістикознавство збагатилося видатним досягненням, яке на прий -дешні роки стане джерелом знань з історії київської журналістикидля багатьох поколінь дослідників.

1. Матеріали з історії національної журналістики Східної Українипочатку ХХ століття / уклад. Н. М. Сидоренко, О. І. Сидоренко. – К. :Дослідницький центр історії української преси, 1999. – 448 с.

2. Періодичні видання Катеринослава та Катеринославської губер-нії (1838–1917 рр.): список / упоряд. Н. М. Сидоренко, О. І. Сидоренко,О. Д. Школьна. – Львів ; К., 1995. – 154 с.

3. Періодичні видання Подільської губернії (1838–1917 рр.) :покажчик / уклад. Сидоренко Н. М. та ін. НДЦ періодики Львів. наук.бібліотеки ім. В. Стефаника. – К.; Львів. б. в., 1999. – 69 с.

4. Періодичні видання Полтави та Полтавської губернії (1838–1917рр.) : список / НАН України, Львів. наук. бібліотека ім. В. Стефаника /уклад. Н. М. Сидоренко. – Львів ; К., 1996. – 128 с.

5. Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст. : іст.-бібліограф.дослідж. – Львів, 2007. – Т. 1 : 1812–1890 рр. / НАН України. Львів -ська наукова бібліотека ім. В. Стефаника. Відділення «Науково-дослід-ний центр періодики» ; уклад. М. В. Галушко, М. М. Романюк (кер.проекту), Л. В. Сніцарчук. – 560 с.

6. Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст. : іст.-бібліограф.дослідж. – Львів, 2009. – Т. 2 : 1891–1905 рр. / НАН України.Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника. Відділення «Науково-дослідний центр періодики» ; уклад. М. В. Галушко, М. М. Романюк(кер. проекту), Л. В. Сніцарчук. – 480 с.

203

часописом, за свідченням авторів нарису, став «Вісник українськоїКиївської студентської громади», який існував (щоправда, неле-гально) з 1903 р. (т. І, с. 129). У ньому що, не друкували статтіукраїн ською мовою? А що ж тоді друкували? Цікаве спостережен-ня авторів бажано було б конкретизувати.

Перша російська революція змінила становище українськоїпреси. Далі забороняти українцям видавати газети й журнали булонеможливо. Але російський уряд і в цей час знаходив підстави дляприниження українців за національною ознакою. Автори налічилилише в 1905–1907 рр. 25 випадків, коли потенційні видавці діста-вали відмову на свої заявки видавати українські газети й журнали.Інше дуже цікаве спостереження: зате україножерна газета«Киевлянин» була єдиною, яка не мала проблем з владою і впро-довж десятиліть виходила без жодної перешкоди.

У нарисі розглянуто провідні українські видання періоду міждвома російськими революціями: «Громадська думка», «Рада»,«Но ва громада», «Літературно-науковий вісник», «Рідний край»,«Засів», «Світло», «Сяйво», «Маяк», «Записки УНТ в Києві» та ін.Цей огляд довів, що Київ у цей час став по-справжньому столичнимукраїнським містом, з яким не могли змагатися ні Харків, ніКатеринослав, ні Херсон, ні Одеса.

Остання частина історичного нарису присвячена українськійжурналістиці 1917 р. Тут висвітлено такі видатні пресові явища, як«Нова Рада», «Робітнича газета», «Народна воля», «Боротьба»,«Вісник УНР», «Шлях», «Книгар». Усього за 1917 р. вийшло у світ33 українські за мовою періодичні видання. На нашу думку, тількинавряд чи в цей час, як уважають автори, «започаткувався новийтип журналістики – українська державотворча преса» (т. І, с. 156).Державна преса – так. Уперше після великої перерви підросійськіукраїнці відновили свою державу, а вона вже створила свою пресу.Але державотворчий (і націєтворчий) зміст мали й попередні часо-писи. Хіба «Рада», «Літературно-науковий вісник», «Рідний край»у своїх публікаціях не боролися за створення в майбутньомуУкраїнської держави, не готували ґрунт для її появи?

Завершує перший том праці «Періодичні видання Києва» руб-рика «Імена», де подано бібліографічні довідки про видатних діячівкиївської журналістики 1835–1917 рр. Якщо сприймати ці статтіяк доповнення до розділу «Біографічні довідки про співробітниківпреси» у хрестоматії «Матеріали з історії національної журналісти-ки Східної України початку ХХ століття» [1, 382–433], то тоді вонивиправдані. У самостійному ж своєму значенні вони істотно деваль-

202


Н а у к о в е в и д а н н я

ЖурналістикаЩорічний науковий збірник

Випуск 12 (37)2013

Електронна версія видання:http://www.nbuv.gov.ua

(Наукова періодика України);

Над випуском працювали:

Редактор Ганна ДзюбенкоКоректор Ганна Дзюбенко

Підготовка електронної версії видання Олени ЗадорожноїХудожній редактор Олена Поліщук

Технічний редактор Вікторія Шевченко

Підписано до друку 06.02.2013Формат 60х84/16. Гарнітура SchoolBook.Обл.-вид. арк. 11,3. Ум. друк. арк. 10,55.

Друк офсетнийНаклад 500 примірників

Набір здійсненонавчальновидавничою групою Інституту журналістики

Адреса редакції:04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1,

Інститут журналістики, кімн. 103-А,тел. 481-45-48, факс: 483-09-81.

e-mail: [email protected]

Надруковано в навчально-поліграфічному центріІнституту журналістики

до Державного реєстру ДК №3062 від 17.12.2007.

Випуск 12 (37) - Taras Shevchenko National … › periodyka › pdf › journ ›...

Documents

Transcript of Випуск 12 (37) - Taras Shevchenko National … › periodyka › pdf › journ ›...